Кленове листя над моєю головою скоро пожовкне. Вітер, колисаючи його, вибиратиме найбільш нетерплячі листки та запрошуватиме їх у вільне падіння. Мені ж з кожним опалим листком відкриватиметься ще один шматочок блакитного неба.
Небо стане об’єктом мого споглядання. Доки не прийде зима. Вона завжди приходить тихо і несподівано, вкриваючи моє небо хмарами. Замість пожовклого листя дерева огорнуться снігом.
І знову прийде холод. Мені ж не залишатиметься нічого іншого, окрім як згадувати. Згадувати ту зиму, коли було холодно і хотілося спати. А лавка нічного парку запрошувала мене до себе. І я не встояв та заснув під шепіт січня. А коли прокинувся, то був вже травень. Лавка і я розчинилися один в одному і стали чимось єдиним.
По алеї часто ходять люди. Часом сідають на мене та діляться своїми буденними проблемами, мріями та думками. Я не зважаю на них, мені подобається дивитися крізь листя клена в небо, таке величне і безмежне. Зараз могутній клен вкриває небо своїм зеленим листям. Та прийде час, коли воно знову пожовкне, а вітер гратиметься ним, відкриваючи мені шматочки неба.
