Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Пригоди Сніговичка (17-19)

© Олексій Тимошенко, 30-04-2008
Хлопчик розповів, як можна поліпшити цю складну та незвичайну ситуацію. При цьому пояснив: те що він пропонує, слід використовувати  лише в окремих випадках, але якщо врахувати, що  тут не обійшлося без втручання якихось не зовсім гарних сил, тож вони можуть  скористатись допомогою  його друга.
Всі  присутні на  пропозицію хлопчика зреагували схвально, а Сніговичок навіть почав плескати  у долоні  - таким гарним та неочікуваним був  фінал цієї історії. А хлопчик відвів у сторону  дідка з довгою бородою, вони про щось вдвох сперечались, потім дідок голосно сказав, що «якщо наймудріший, найрозумніший хлопчик (у  якого наймудріші, найрозумніші друзі!), цього бажає,  то для наймудрішого, найрозумнішого хлопчика можна зробити що завгодно». Дідок смикнув свою бороду, щось пробурмотів і раптом... все  змінилося.
Вони всі знову опинилися  у залі  Палацу Культури.  На сцені стояв Кіт у Чоботях, поряд із ним  пан Псуйко.
- Шановна публіка! Ось наш перший герой, який наважився  прийняти участь у нашому конкурсі на найкращий святковий костюм. Це костюм директора Палацу культури,  пана Псуйка Славка Назаровича.
- Який костюм? Який конкурс? – репетував пан  Псуйко. Потім витягнув із свого портфеля якийсь папірець.
- Договір! – прочитав він, - тут написано, що напередодні свята Нового Року, тридцятого грудня, тобто сьогодні.. так..
- Ну?
- ...арендується  Палац Культури  Казковими Героями із Країни Казок для проведення Новорічного Карнавалу...
- Все правильно.
- З дванадцятої години до... двадцятої! Як це?!
Всі весело засміялись
- Не може бути!!!
- Як не може бути. Ось! –тицьнув Кіт  під носа директору документ. – Підписи є? Печатка є? Отож. Так що, давайте, йдіть, бо у вас  вдома буде  засідання Клубу   Самотніх Куховарок.
- Я так цього не залишу, я буду скаржитися! – заверещав дядечко, вхопив свого портфеля і чкурнув із зали Палацу культури. На цьому всі негаразди, які неочіковано виникли  на Новорічному Карнавалі, завершились. Залунала музика, знову почались  шалені танці, а Сніговичок попрощався із   друзями і рушив на пошуки Юрася Крапочкіна, адже він і так затримався у цій веселій та безтурботній компаніі.

Юрась шукає Сніговичка

Після того, як Юрась  побував біля дзеркального Банку й поговорив із Петриком Бувайликом, він зрозумів, що його знайомий Сніговичок таки мав якесь відношення до тих подій, що стосувались цієї величної установи. Не хотілося, звичайно, думати, що Сніговичок брав участь в пограбуванні, але ж...
В будь-якому випадку, це ще один привід знайти Сніговичка і  з’ясувати – як же насправді там усе відбувалося. Отож, Юрась  підбіг до Рожевого автобуса, який тільки під’їхав до зупинки, зачекав поки відчиняться двері і заскочив всередину.
- Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка  «Палац культури».
Юрась роззирнувся навколо. Ото дивина! В автобусі було дуже весело. Навколо були  казкові герої – козак Мамалига та Вернигора,  Їжачок, Олень, Мишачий король та інші.
Коли  Рожевий Автобус доїхав до Палацу Культури, то всі пасажири, окрім Юрася, вийшли із нього. А водій по гучномовцю  гучномовно сказав:
- Зупинка «Палац культури». Далі автобус не їде. Прохання звільнити автобус.
«Дивно, - подумав Юрась, - чого це автобус далі не їде?»
Раптом він згадав, що на автобусі не було ніякого номера. Що воно за автобус такий?Раніше наче і не бачив такого.
Але міркувати вже не було коли.
- Зупинка «Палац культури». Прохання звільнити автобус!
Юрась  усміхнувся і вискочив із Рожевого Автобуса. Він стояв якраз  біля  Палацу Культури.
Якби Юрась знав, що Сніговичок  в  цю мить знаходиться дуже близько від нього – всього декілька кроків зробити і все, закінчилися пошуки (а з ними і пригоди!), але на жаль (або на щастя, бо пригоди теж річ непогана!), у хлопця не виникло навіть припущення, що той, кого він шукав, десь тут, поряд весело проводить час у гарній компанії Казкових Героїв.
Глянувши навсебіч (мовляв, може десь тут побачу Сніговичка), Юрась  хотів вже піти далі, по вулиці, аж тут  побачив просто перед собою кумедно вдягнутих людей – Сірого Вовка, Лисичку -сестричку, Ведмедя  та, як не дивно, Білого Зайця. Юрась згадав, що теж бачив їх біля Банку, тому вирішив запитати у них про Сніговичка,  повинні ж вони хоча б щось знати?
-Вибачте, я щодо Сніговичка...
- Чого треба? – насупився Сірий Вовк.
- Я, власне, шукаю...
- Слухай, маля, ти що, не бачиш - дорослі спілкуються, іди гуляй у ляльки.
- Я в ляльки не граю,  – відповів Юрась. І тихенько додав:
– І костюмів усіляких  не вдягаю.
- Що-о-о? – заревів Ведмідь. -  Ти що сказав? Що він сказав?
- Зачекайте – зачекайте! – втрутилась Лисичка-сестричка. Вона  чемно усміхнулась Юрасю:
- Хлопчик когось шукає, правильно?
- Правильно.
- Кого шукає такий гарнесенький, вихований хлопчик?
- Сніговичка.
- Молодець. Сніговичка шукає наш хлопчик. А де ти його загубив?
- Біля школи. А потім поблизу дзеркального Банка.
- Ось, бачите, - переможно подивилась Лисичка на своїх друзів. – Сніговичка шукає.
-А ну, як там тебе...
- Юрась.
- Юрась, де ти, кажеш, бачив свого Сніговичка?
- Спочатку біля школи, а потім..
Юрась після цих слів замовк. Як він раніше не здогадався, це ж Сніговичок повернувся назад, до школи!!
А він його шукає тут! Треба поспішати, бо скоро і свято Нового Року почнеться, а він ще блукає містом.
- Я знаю де Сніговичок! – вихопилось у Юрася.
- От бачите! – вдруге переможно глянула Лисичка на своїх друзів. – Молодець.
- А.. вам навіщо він треба? – із підозрою подивився на компанію нових знайомих Юрась.
- Розумієш, Юрась. Він.. ми ..там...теє..
- Ми, Юрасю, хочемо йому віддячити..
- Сказати «Спасибі, Сніговичку, допоміг!»
- Єгеж! – зареготав Ведмідь. – Віддячити!
- Що ви кажете, - зрадів Юрась, - я теж хочу подякувати Сніговичку за допомогу.
- Тоді Юрасю, давай, покажи нам дорогу до Сніговичка, ми разом і подякуємо йому! Онде бачиш, наша машина, поїхали...  
Звичайно, Юрась знав, що сідати в машину із незнайомцями не варто, навіть можна сказати, взагалі необачливо та іноді небезпечно. Хтозна, що то за фрукти, ці Казкові Герої. Та можливість проїхатись у машині (нехай і не дуже новій) таки перемогла.
- А швидко доїдемо?
- Долетимо як вітер. І навіть ще швидше.
- Ти тільки очі встигнеш заплющити-розплющити, а тут вже і Сніговичок! Ну то як?
-Поїхали! – вирішив Юрась.
- Вперед! – заверещала Лисичка. Вона дуже хотіла потрапити на відпочинок у південні країни, залізти в море, а потім ввечері сходити на  дискотеку в клуб. Тепер її мрія, яка нещодавно  зовсім  виглядала нереальною,  знову почала маячити  перед її очима.  
  Машина швидко мчала вулицями міста, а за прозорим склом її вікон пролітали будинки, машини, люди. Юрась радісно дивився за тим світом, що залишався десь позаду. Він дуже любив кататись на машині, але на жаль такий щасливий випадок був рідкісний в його житті, бо  у його тата з  машин були хіба що велосипед «Мінськ»,  утюг, що постійно ламався та   кухонний комбайн. До того ж, він  належав мамі. Отож, Юрась завжди радів, коли вдавалось проїхатись бодай пару кілометрів. Та й і компанія трапилась весела!
- Сюди! – скерував Юрась. І показав пальцем на школу, яка швидко наближалась. Хоча це звісно вони наближались до школи.
Машина під’їхала до самої школи. Юрась вискочив на вулиці й побіг  вперед.
- Сніговичку! Це Юрась! – закричав він.
За ним вискочили та навипередки побігли і його нові знайомі, яким теж дуже хотілося побачити Сніговичка.
Юрась ще хотів додати, що разом із ним  приїхали і старі знайомі Сніговичка, які теж його шукають, щоб віддячити, але стримався. Нехай буде сюрприз! Сніговичок побачить своїх друзів і зрадіє, відповідно і йому, Юрасю, теж буде радісно. Однак, коли Юрась забіг до подвір’я, він нікого не побачив. Сніговичка не було. Звісно, Юрась не міг знати, що він зараз знаходиться зовсім в іншому місці, на Новорічному Карнавалі. І був Юрась дуже близько від нього, принаймні ще десять хвилин назад, коли стояв на зупинці біля палацу культури, та звідки ж він знав?
- Cніговичку! – закричав він. Може він заховався?
Та ні. Тільки вітер щось шепоче у відповідь. Немає Сінговичка.
- Ну то як? – загрозливо запитав  Сірий Вовк.
- Де твій Сніговичок? -  почала допитуватись Лисичка. Вона вже не виглядала такою чемною. Це була якась зовсім інша Лисичка. Так подумав Юрась. Раптом він зрозумів, що  ці його нові знайомі - це зовсім не друзі Сніговичку. Не можуть бути в нього такі друзі!
В цю мить компанія злодіїв почала повільно наближатись до Юрася.
От халепа! І чого його понесло в цю машину!
Юрась  зробив крок назад. Швидко подивився навкруги. Хто б допоміг! І раптом сталось диво.
Десь позаду цих бандитів хтось гучно сказав:
- А ну, стояти на місці! Руки вгору!  Не рухатись, буду стріляти!
Це  був лейтенант Петрик Бувайлик, який ще раніше дістався до подвір’я школи на Рожевому автобусі і вже деякий час ходив навколо школи, сподіваючись натрапити на щось несподіване, яке допоможе  йому  у важливій справі  «пошуки Сніговичка». Як часто буває в таких випадках, це «несподіване сталось».
« Ура!» - подумки закричав Юрась. – Врятувався!»
- Дядько Петрику!
- Щось мені захотілось додому, -  заскиглив Білий Заєць.
- Мовчи! – прошепотів Сірий Вовк.
А лейтенант Петрик Бувайлик  продовжував.
- Група оперативного реагування! Оточуємо злодіїв!
Він витягнув  телефон, приклав його до вуха   і закричав:
- Пане генерал! Злодіїв оточено... ні-ні.. допомоги не треба.. нас тут багато... Сержа-а-ант Гар-буз! Старший сержант  Кочубей!
- Слухай, Сірий Вовчику! – почала Лисичка, - може тобі це й подобається, а мені моє здоров’я  вагоміше!
Після цих слів вона  розвернулась і хутко побігла  в сторону, протилежну до тієї, звідки прийшов лейтенант Бувайлик. Туди, де був ще один вихід із шкільного подвір’я.
- Куди?! – закричав Вовчик. – Стояти, будемо тримати оборону!
- Сам тримай! – кричала Лисичка.
-А я вдома забув світло вимкнути! – промовив Білий Заєць, – а мене вчили, що треба бути економним!
І він теж дременув за Лисичкою.
А Петрик Бувайлик продовжував:
- Група оперативного реагування номер «один!» Приготуватись до артилерійського обстрілу! Група оперативного реагування номер «два», приготуватись до рукопашної бійки, група оперативного реагування номер «три», приготуватись до стрибків із гелікоптерів!
Сірий Вовк і  Ведмідь злякано глянули один на одного і одночасно заволали:
-  Тікаймо-о-о!!!
І побігли так, ніби все життя тільки  й робили, що бігали навипередки.
- У-у! – показав  Юрась кулака втікачам. – Тікайте, тікайте, наступного разу ви  мене так просто не позбавитесь!
Коли Петрик Бувайлик підійшов до нього, Юрась усміхнувся і запитав:
- Як я їх!
Петрик  засміявся.
- От, Зазнайко! Фантазер!
- А де група оперативного реагування? - згадав Юрась. – Де артилерійський  обстріл, рукопашна бійка,  й обіцяні гелікоптери?
Петрик засміявся ще дужче. Він згадав як його вчитель та наставник  полковник Назар Назарович Затримайло полюбляв повторювати: «Запам’ятай  Петрику,  у справжнього міліціонера безвихідних ситуацій не буває, буває замало мужності та кмітливості, та ще й тижні без вихідних. Якщо потрапиш у халепу, то  знай, злодії теж бояться!»
- Група оперативного реагування вже відреагувала, сіла  у гелікоптер і улетіла!
-Гм! – з недовірою подивився на Петрика  Юрась. – кажете я фантазер?
- Ну от, що Юрась, давай  я відвезу тебе додому. Або відведу. Бо ти влізеш знову  в якусь шкоду і тоді вже точно треба буде викликати групу оперативного реагування..
- Дядьку Петрику!
- Ні-ні, жодних розмов. Додому!
« Ех!» - подумав Юрась. Ось пригоди і закінчились.
По дорозі, запорошеною снігом, йшли  не поспішаючи,  попереду - учень та вихованець полковника  Назара Назаровича Затримайла  лейтенант Петрик Бувайлик, а за ним, хлопчина Юрась Крапочкін.

        Старе Місто

Все навколо було насичено святковим настроєм. Здавалось сама природа радіє разом із людьми. Весело наспівував вітерець, мороз малював на вікнах чудернацькі візерунки, кружляв у повітрі лапатий сніг. Гарно було – що тут говорити!
У Сніговичка після  відвідання Новорічного Карнавалу  теж  був гарний святковий настрій, така файна компанія, стільки цікавих казкових героїв! Ось тільки засмучувала  Сніговичка  думка про те, що таки слід знайти Юрася (а що робити, вже ж пошуки почав!), і потім, що робити з цим червоним мішком, в якому були чужі гроші. Треба їх повернути, але ж це треба дістатись до Банку,  а Сніговичок, чесно кажучи, заблукав у місті. Це не дивно, бо сьогодні в нього День Народження, тож спробуйте згадати, чи могли ви  в перший день свого життя гарно орієнтуватись у оточуючому світі? Згадали? Отож бо й воно! Навіть згадати не можете, а не те щоб знайти дорогу в незнайомому місці.
Сніговичок вирішив так: спочатку він знайде Юрася, а потім піде в Банк. Бо Юрась може підказати, де він знаходиться, а Банк не скаже,  де проживає Юрась. Але ж як знайти самого Юрася?
Сніговичок вирішив запитати у когось з тих людей, що йшли  вулицею і тягнули за собою  ялинки і пакунки з подарунками. Ось, наприклад, у цього на перший погляд привітного височенного  вусатого дядечка, що балакав із  маленькою дівчинкою.
- Доброго дня! – чемно привітався Сніговичок.
- Доброго! – кивнув  вусань.
- Ви не підкажете..
- Ні. Ви, що не бачите, в мене виховний процес, - відказав незнайомець. А дівчинці він сказав:
- Все, Таню, я сказав чітко – більше ніяких подарунків. Я тобі сьогодні купив: ляльку, зошит для малювання і  нову краватку.
- Але ж краватка мені не потрібна.
-  Дійсно, - чемно підтримав розмову Сніговичок, - навіщо дівчинці краватка?
- Навіщо? Комусь подарує, наприклад -  мені.
- Тато, я не хочу подарунків, я хочу сходити до ялинки.
- Сходити  до ялинки – це теж ніби подарунок! А подарунки на сьогодні закінчились.
- Слухайте, чого ви такий жадібний? – поцікавився  Сніговичок, - вам що - так важко ялинку дівчинці показати?  Давайте так – якщо у вас подарунки  закінчились,  я подарую цій чудовій дівчинці ... Тані...  щось від себе..
- Подарунок? – зацікавився  вусатий  тато дівчинки. – А який?
-  Ну...наприклад,  я дарую  дівчинці  Тані... дівчинці  Тані я дарую...   святкову подорож до міської ялинки... на її прохання, так би мовити..
- Дякую!! – заплескала в долоні Таня.
А її тато  теж зрадів.
- Доню, подякуй пану....
- Сніговичку.
-  Пану Сніговичку за чудовий  подарунок. Якби не він, то сьогодні ми не потрапили б до новорічної ялинки. Бачиш, які бувають чемні і гарні люди. Бери приклад із пана. Йдемо до ялинки.
-Перепрошую, а ви не підкажете, де мені знайти...  
- Вибачте, - одразу  відмахнувся від Сніговичка  вусань,  - підказки в мене сьогодні закінчились. В мене вже троє незнайомців про щось питали.
- Тато!
- Ну, добре.
- Мені б знайти Старе Місто.
- А-а-а... так це не довго шукати, - сказав дядечко, вхопив дівчинку за руку і пішов.
«Напевно підказки в нього таки закінчились», - подумав Сніговичок.  І раптом зрадів: він стояв якраз біля цікавого, пофарбованого будиночку, що виділявся серед інших будинків своїм оригінальним виглядом. Цей будиночок напевно був дуже старовинний.
Сніговичок  подумав, що ось і закінчилась його подорож і він знайде Юрася Крапочкіна і віддасть  йому щоденника, а потім знайде Банк і поверне викрадені  гроші, а потім...
Що буде потім, Сніговичок не знав. Можливо він повернеться на подвір’я тієї школи, де він раніше знаходився, а можливо він буде подорожувати далі, адже ще у світі ще  багацько незвіданого і цікавого.
«Побачимо...», - сказав подумки Сніговичок, вхопився за ручку дверей, повернув її і зайшов у будинок.
  «Як тут гарно. Невже тут  і живе Юрась?»
Але замість Юрася його зустрів кремезний чоловічок із довгим патлатим волоссям.
- Заходьте, заходьте! Шановний друже, вітаю вас у Старому Місті!
- Зі святом вас,  - пробурмотів Сніговичок.  
- Дякую! І ва-а-с.
Сніговичок  роззирнувся навкруж. Ото дивина! Він ніби потрапив у стародавню атмосферу. Всі навколо було вельми екзотичним і... не сучасним. Чорно-білі фотографії на стінах, на яких було зображено різноманітні житлові будівлі, дороги, вимощені бруківкою, міст і маленька річка,  велична споруда гімназії вищих наук. Також поряд із фотографіями висіли портрети різних людей, у шафах, за склом  лежали старовинні предмети –срібний годинник із довгим ланцюгом, паперові гроші, жовта цегла,  іржаві ножиці,  пошматована книга, ліхтарик.
- Це все Старе місто, тобто якщо буди точним – те що від нього лишилося, – пояснив господар. – ось бачите, вулиця Милліонная. Тепер вона Авдієвська.  Як вам  це подобається? Ав –де єв –ька. Не звучить. А колись на Милліонній мадам Вега разом зі своїм племінником –музикантом відкрили кінотеатр. Кі-но-те-атр. Уявляєте. Справжній кінотеатр.  І двадцять копійок коштувало відвідання. А тепер в місті немає жодного кінотеатру.. Ще на подвір’ї маєтку мадам Веги щотижня влаштовувались гульбища з концертом, фейерверком та пусканням повітряних кульок.  А зараз що? І відпочити не можна нормально.
Тут дядечко торкнувся своїх покручених в у сів і продовжив:
-  Немає для молоді жодної можливості.
- А ось це – вулиця Київська, - тицнюв старий на ще одну фотографію.  - Знаєте, колись на початку минулого століття у нашому місті з’явився перший автомобільний транспорт. То була трьохколісна циклонета з відкритим кузовом і двоциліндровим двигачем, і належала вона земському агроному Гамбургеру. Як зараз пам’ятаю, це був такий пихатий дядько...
-Ви – памятаєте? – щиро здивувався  Сніговичок.
- Аякже. Звісно.  Хіба можна забути Гамбургера!
- Я перепрошую, але скільки вам...
- Років? Хо-хо! Дрібниці. Сто двадцять п’ять років, чотири місяці, один тиждень і  три... ні, чотири.. забув скільки днів. От хвалько! Пам’ять таки   зраджує Тарнопольському..
- Не може бути! – прошепотів Сніговичок.
- От і я кажу – не може бути щоб  -  чотири дні, три - і крапка!
- А як  же вам вдалося...
- Підтримувати таку чудову форму? Дрібниці. Гарний настрій, спілкування із друзями і жодних цигарок. Слухайте, а ви ж якось дивно виглядаєте..
- Я –Сніговичок.
- Сні-го-ви-чок? Справжній? Зі снігу? Неймовірно!
Тарнопольський раптом запропонував:
- Сніговичок!А залишайся  тут. В Старому місті. А що, ідея непогана. Зараз і сніг стає рідкістю, і морозів майже ніколи  немає....
- Ні-ні,  - одразу відказав гість.-мені треба ще Юрася Крапочкіна знайти, і  повернути дещо  назад.
- Ну як знаєте.
- А в мене сьогодні День  Народження, - раптом згадав Сніговичок.
- О! Вітаю. То у вас два свята одночасно.
- Єгеж.
- Слухайте, - затурбувався  старий Тарнопольський, - як так -  у вас свято, а ви  у Старому Місті і без подарунка. Зараз одну хвилиночку...
Тарнопольський зник  за дверима, що вели в іншу кімнату.   І дуже швидко повернувся. В руках він тримав розмальовану  вітальню листівка.
- Це чарівна листівка. Вона дає можливість загадати будь-яке бажання і воно втілиться в життя, але це можна зробити  лиш за однієї умови –треба її  комусь подарувати. Я ось дарую вам!
Сніговичок подарунку дуже зрадів. Вони із Тарнопольським ще побалакали, а потім Сніговичок пішов далі. Щоправда він  трішки засмутився, адже Юрася в  Старому Місті не знайшов, і що найгірше – не мав жодного уявлення про те, де його шукати...  

Сніговичок і  Генчик  Качкін, Жорік і Толік.

Після того, як Сніговичок вийшов із музею, який мав гарну назву «Старе місто» та   пішов по вулиці, нічого особливого із ним деякий час не відбувалось. Та це  тривало недовго.
Сніговичок і сам вже звик, що постійно потрапляє в усякі кумедні ситуації,  в яких його постійно з кимось плутають. Що ж – мабуть таким і повинно бути справжнє свято. Ось і тепер Сніговичок вийшов до невеличкої річки Остер, про яку пан Тарнопольський розповідав, що колись ця річка була широкою і глибокою (якраз тоді, коли в місті пані  відкрила перший кінотеатр, а пан Гамбургер придбав першу автомашину із двоциліндровим двигачем). Колись по Остру плавали і кораблі.
Тепер річка була невеличкою, спокійною  і плавали по ній лише качки, сміття та поодинокі екстремали, що полюбляли влітку відпочити на природі. Зимою ж Остер був вдягнутий у кригу і був схожий на  дорогу, вкриту дзеркальним склом, бо блищав під промінцями  зимового сонця.
- Ей, опудало! – раптом почув Сніговичок.
Він уважно подивився, хто ж це такий зухвалий та нетактовний. Так і є! Генчик Качкін і друзяки. Ні, щоб напередодні Нового Року поспішати додому, в рідну домівку - до батьків, так вони блукають містом, шукають пригод на свою голову! А тут якраз їхній знайомий – Сніговичок.
-   Тобі у костюмі не жарко? – поцікавився Генчик.
-Генчику, а може йому холодно, бо це ж костюм Сніговичка! –  прокоментував питання Генчика один із його друзів, хлопчик із рудим волоссям.
- Ги-ги! – зареготав третій.
- Так може ми допоможемо нашому хлопчику зняти цей жахливий костюм?
- Це  у вас жахливі костюми! – не витримав Сніговичок. І тицнюв пальцем на Генчика:
- Особливо в тебе, Генчику! Костюм  хвалька, розбишаки і базікала.
- Що-о!  - насупився Генчик. – Ти, дурненький, догрався. Тут вже немає Крапочкіна –тапочкіна.. І нікого немає!
- Єгеж!
Хлопчаки почали підходити до Сніговичка.  Дивно, але цього разу Сніговичок вже не боявся цих бешкетників. А чого боятися, як він познайомився із справжніми злодіями, що влаштували пограбування дзеркального Банку, бачив сьогодні багато гарних і симпатичних людей, і казкових героїв, які  були аж ніяк не схожі на таких  легковажних хлопчаків.  Головне - не боятися! Дарма, що їх троє, а він один.
- Давайте, давайте! Ви тільки і можете, що втрьох  вештатись по вулиці. Користі від вас ніякої. Напевно і батькам не допомагаєте.
Хлопці зупинились.
Генчик ще більше насупився.
- До чого тут батьки?
-До того, Генчику, що коли діти  ось так напередодні свята Нового Року, як ви, мандрують по місту, напевно, або їх не чекають дома, або ж вони самі не хочуть йти додому. Мабуть  і подарунка своїм рідним такі діти не приготували.
- Генчику, досить слухати цього блазня!
- Єгеж!!
Та Генчик раптом  розвернувся і пішов  по вулиці.  Толік та Жорик спочатку здивувались, глянули  один на одного, мовляв, «чого це він», а потім побігли за Генчиком.
- Генчику! Та ти чого? – верещав Толік.
- Єгеж!  Не звертай уваги! – коментував подію Жорік.
-Та ну вас!  - махнув рукою Генчик. –Піду додому!
- Ну і нехай! –  сказав Толік.
- Іди-іди, -  сказав Жорік. – Без тебе обійдемося!
- Єгеж!
І вони пішли вдвох по вулиці. Сніговичок залишився знову сам.  Він дивився на річку, вкриту кригою і думав про те, що  колись прийде весна і розтопить цю кригу, а от коли прийде весна в серця цих хлопчаків?
Раптом Сніговичок почув якийсь шум за спиною. І хтось із  приємним, але незнайомим голос сказав:
- Доброго дня, Сніговичку!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Суб’єктивні враження у хронологічній послідовності

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 05-05-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.6384580135345 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …