задля того, щоб написати цю частину, мені довелося себе „заразити” й прохворіти чотири дні
аби вам ліпше читалося, скачайте прогу з http://www.godevil.hut2.ru/progs/progs.htm
Заувага: людям, схильним до суїциду, краще не читати...
Розділ 5
Блаженний той, хто відвідав цей світ
У його хвилини фатальні!
Ф. Тютчев
Мені наказали написати заяву від імені нашої клініки. Щоправда, мені не сказали, кому і задля чого написати. Тому я вирішив сам і „кому”, і „задля чого”. А наказ підписав сам головлікар. Судячи з його каракулі, було видно, що, коли він підписував, реготав, наче слон. Чому наказали саме мені? Бо в головного немає часу на „ці дурниці”, бо він, як повідомила мені про те синьоока медсестра, ось-ось поїде до Єгипту...
Треба згадати, чи не відписував я йому, мов те віно, свої танкери та інші речі. Ох, уже ця мамад М – нишпорить собі пасіками моєї голови, то виринаючи, то потопаючи. Коли вже ти зникнеш, врешті-решт?.. Отож, заява...
Заява
Президенту України
від імені Бога та
інших мешканців
Преображенської, 13
Звертаюся до Вас у зв’язку з тим, що дерева з боку проїжджої частини вулиці Преображенської, висаджені перед вікнами нашої лікарні, застують нам Сонце. Треба зауважити, що вони дуже розрослися і затемнюють наші оселі навіть у вранішній і денний час. Тому дуже просимо Вас здійснити обрізку гілок на деревах, відкривши доступ до Сонця.
Будемо вдячні (дуже вдячні) за сприяння у вирішенні цього питання.
П.С.: Пане президенте, я мушу Вас попередити, що в 2013-му році буде Кінець Світу. Подумайте, будь ласка, де і як Вам ліпше сховатись.
06.06.2006 р.
Щиро Ваш Бог
Написати – написав, відправити – відправив... Погано, щоправда, що надворі немає дерев... Жодного... Але все одно хай прочитають і „пре” зидент, і „пре” м’єр, і „народні” депутати...
Quod est superius est sicut, quod est inferius
(Що зверху, те й знизу)
Стою на вокзалі, що більше схожий на метро, аніж на вокзал. Підійшов трохи ближче до білої лінії, за яку заходити не можна (небезпечно, тому й небажано). Глянув униз, а там, далеко-далеко внизу, розташовані колії. Вони знаходяться набагато нижче у порівнянні зі звичайними, а глибину їх можна порівняти хіба що з тим, що вони так далеко, наче на дні колодязя. Насправді ж, якщо вірити очам, вони знаходяться десь за два кілометри від мене. Десь там, нанизу...
Коли чесно, то я тільки-но повернувся звідти, де й зараз на мене, мабуть, чекає сам Алан Рокан. А справа в тому, що я переплутав поїзд, точніше, сів навмання, не очікуючи на своїх супутників (окрім Алана, там був іще один). А даремно, оскільки проїхав аж одну зупинку у зворотньому напрямку. Зворотньому від того, куди ми мали й маємо поїхати...
Дивно, але чомусь-таки жоден поїзд не їде в той бік, звідки прибув я. Невже це кінцева, а я приїхав звідти, куди доїхати не можна? Зараз усі поїзди їдуть у зворотньому напрямку від того, куди я маю потрапити, туди, де чекає на мене Алан Рокан. Чую гуркіт,- мабуть, десь поблизу йде ремонт... За звуками я розумію, що це ніякий не ремонт – переступаю білу лінію й дивлюся вниз: із правого боку рейок, тих, що неначе в колодязі, підкочує безформенний поїзд без голови і хвоста. Він перевалюється з боку на бік, наче то великий пан: скручується по спіралі, мов неабияка жива гармошка (дуже жива). Його вікна то внизу, то збоку – як і має бути... Точніше, зовсім не так, як має бути...
Обережно ступив два кроки назад, бо злякався. Тепер біла лінія – попереду. Хай буде... „Тобі треба саме на цей поїзд. Він довго не чекає”,- почув усередині себе. Мабуть, це був голос Алана Рокана, бо я дуже навіть нароком переплутав поїзди. Тепер він із другом чекає мене на наступній зупинці, куди мене, мабуть, може й довезе цей химерний поїзд. Хоча дуже навіть можливо, що зараз я чую голос мадам М, бо вірю тому, що чую... Бо те, що я чую – це все, що маю...
Людина, на руці в якої телембіжиться пакетик, має досить дивне татуювання... Теж на руці... Теж вепр... Став удивлятися пильніше, зрозумів, що цей напівпрозорий пакетик має зміст, а звідси й право бути тут, де я є. Пакетик завис у повітрі довкруг руки татуйованого лорда. Дивно, але поліетилен не торкається до руки – лише довкола неї. Складається таке враження, наче між вепровою рукою і поліетиленом є щось значно більше, аніж просто простір. Завдяки цим деталям мені вдалося помітити людину, що знаходиться майже поряд: голова, заразом із тілом, похилена назад, градусів десь так на сорок. Схоже на те, що це тіло притримується якимось невидимим ліжком. Тільки-но про це подумав, як ліжко разом із тілом зайняло горизонтальне положення. Невже людина-вепр вбила це ліжко заразом із лежачим завдяки пакетику... чи заради?.. Із див, які я бачив декілька хвилин тому, були: електростанція червоного кольору – без приміщення і без людей, бо розташована просто неба, по якому ходить і не світить червоне Сонце; вантажівка, яка, замість того, щоб їхати під мостом, його перелітає, після чого падає додолу, на землю, звідкіля і їде звичним ходом далі...
А зараз людина-вепр підійшла до білої лінії, після чого стрибнула додолу, на платформу. Ту, що знизу. Дивно, що ніхто не звернув на неї уваги (довкруги ходять люди). Так само, як і на мене, коли я теж зважився на цей крок. Точніше, стрибок. Це трапилося після того, коли людина-вепр мовила: „Стрибай, не бійся. Це зовсім не страшно”. Дивно, він так далеко внизу, та це не завадило мені почути його голос... Чи це були його думки?.. Та це неважливо, оскільки я стрибнув. Певен, що ніхто навіть не помітив. Звісно, окрім вепра й потяга. Чому? Уявімо, що матеріальне життя – це дерево. А ось люди настільки асимілювалися до цього дерева, що й забули по ньому стукати паличкою в намаганні змінити бодай щось у своєму житті. Саме тому вони й мають життя лише пересічних салогубів...
Падіння додолу було схоже на те, наче я здолав мільярди кілометрів за якихось декілька секунд. Під час стрибка я наче завис у повітрі і... опинився під ним. Коли падав, очі бачили лише чорний простір. „Мабуть, ми втомилися!- думали мої очі тим часом, як тіло думало зовсім інакше.- Я що, ковзнув у інший вимір?”. Бац! Якась там секунда... і все – я вже на платформі. Злакався? Ні, я не злякався шуганути вниз, бо мені немає чого втрачати. На що схожий поїзд? Зовні потяг схожий на поїзди підвищеного комфорту, щоправда, він, як я вже казав, не має певної форми. Хоча, дуже навіть можливо, що для кожного з нас він є таким, яким ми звикли його бачити, таким, яким нам зручно, але тим часом...
Я про це не думаю, оскільки людина-вепр якось дивно стоїть... Зліва... Не можу не відчути, що поїзд теж має їхати наліво – саме тому я й зістрибнув... Мабуть, машиніст усім про це повідомив... Телепатично... Людина-вепр зігнулася, після чого швидким порухом руки, ноги (та й усього тіла загалом) штурханула поїзд плечем. Останній, замість того, щоб відповісти тим же, не відштовхнув вепра (на відміну від звичайних злих потягів), а навпаки – прийняв до себе (радше навіть сказати – притяг), вихилившися казна-як. Я казав, що двері щільно зачинені і прочинятися не збираються? Отож, кажу...
Я так само, як і вепр, „атакував” потяг. Щоправда, я більше розігнався, аніж людина-вепр... І, як не дивно, навіть синців не набив... Тільки так... Поїзд мене прийняв майже в обійми, бо знову по-чудернацьки вигнувся. Я опинився всередині – світло сліпить очі... Ні, воно не біле – якийсь інший колір, якого я ще не бачив – звикаю. Ніхто з присутніх на мене уваги не звертає – кожен думає про своє. Тим часом машиніст оголошує свої думки: „До поїзда потрапила істота (себто, я), що не належить до створінь ані Зеленої, ані Червоної, ані Синьої планет”. Після цього я відчув на собі погляди всіх, навіть тих, тіла яких розкидані іншими вагонами. Погляди ріжуть мене наскрізь – їх більше, аніж я очікував. Звичайний паротяг стільки очей не вмістить – це точно. Нарешті на мене звернули увагу – та я цьому не радий...
Двоє карликів – „людей глини” (читайте Урсулу Ле Гуін, „Планета Роканнона”) – вхопили мене попід руки і вивели за межі поїзда. При цьому їхні скляні очі й кам’яні обличчя виражали повну байдужість до моєї персони: ну, звісно, в мене немає ані грошей, ані речей... Ні, вони мене звідти просто так не викинули – їм ще довелося поповештатися вагоном. „Мабуть, усередині діють зовсім інші правила гри”,- подумав я. Так думали й люди глини. Тому вони відчинили двері й випхали мене з паротяга. Коли я поставився на місце – біля одного з вагонів – вони мені телепатично пояснили, що мені „туди не треба”. Хоча дуже можливо, що вони сказали „не можна”.
Тільки-но вони зникли, я так само, як і до цього, стрибнув усередину. Щоправда, в інший вагон – у той, куди стрибала людина-вепр. Поїзд не заперечував – лише змінив свою форму. І машиніст більше не розпинався, розуміючи, мабуть, що я свій вибір уже давно зробив.
Коли присів (притулятися боюся, бо поїзд може щодо мене й передумати), то помітив навпроти себе людину-вепра. „Поїхали?”- запитав він. „Поїхали”,- подумки відповів йому.
Іду на ви,- сказав мені вепр (варто розуміти, що ми говоримо подумки).
Це добре чи погано?- чомусь-таки я зніяковів.
Добре.
Чекаєш, щоб я у тебе щось спитав?
Валяй.
Я туди їду, бо заблукав...
Ти в цьому впевнений?
А чому туди їдеш ти?- мені вдалося зігнорувати його запитання (варто розуміти, що в думках не існує звертань „ти” чи „ви”, тобто, вони є, та на них не зважають).
Я йду у той світ по тій же причині, по якій прийшов у цей...
А яка вона?- не можу не спитати.
Я прийшов у цей світ, щоб донести правду щодо мигтіння кришталю і розуміння природи світобудови матриці, що нас оточує. Я люблю, коли мигтить кришталь, коли тремтить земля, а я йду великим базиліком дорогою в Рай.
Який він, цей Рай?- мені завжди було цікаво.
А він... Він такий пухнастий, різнокольоровий, а з нього постійно виривається зелене світло. А ще він блимає, наче мені підморгує, а я підморгую йому. Ми з ним одне з одного знущаємось. Хочеш щось спитати?- я не встигаю зреагувати.- Зачекай... Бо я ніколи не відчуваю від того сорому. Так само, як і його почерку. Але мій начерк у цьому світі є лише посланням, і це ваша справа – розуміти... І чи повірите в нього?..- він скривився, намагаючись вичавити із себе посмішку. Не вийшло, бо це не апельсин, щоб його вичавлювати...
А зараз... Чого ти хочеш зараз?- кажу йому.
А зараз я хочу мовчати. Я хочу мовчати. Я хочу мовчати по колу. І так по колу, як я ще ніколи не мовчав. І я витрачаю свій вільний час не задля того, щоби ви дозволяли собі сміятися з планети Роканнон, бо я є виходець із неї, бо я є Алан Рокан.
Але ж ти не Алан!- заперечую йому.- Ти не Алан Рокан! Бо він залишився там, де я його залишив. А ти, ти... Ти не той, за кого себе видаєш і за кого себе маєш... Зовсім не той...
Ти бачив одну зі своїх форм, тобто, моїх... А зараз я використовую іншу структуру свого тіла. Зрозуміло?
Зрозуміло що?
Все,- від його відповіді я трохи заплутався, хоча це не дуже страшно.
Завдяки чому ти зміг змінити цю свою форму, чи що там у тебе?- думаю, він не дуже проти, що я такий настирний.
Завдяки цій світобудові. Ти теж можеш навчитися робити так, як я... Ну, майже так... А все, що я кажу, слухай, занотовуй до своїх мізків, бо наші знання – ваші знання. Ми вже давно опинилися в інформаційному просторі, від чого я намагаюся божеволіти, але не можу.
Чому?- все ще допитуюсь.
Не перебивай! Теж мені, людина... Хочеться сказати про мого прапрапра (у мінус 999-му ступені) батька, Роканнона (про нього ще писав свого часу Урсула Ле Гуін), якого я відрікся, бо він зрадив мою планету. Тому я став темним. Так само, як і леді Патресія Лукатус, від чого я боюся. Але чого, чого я смію боятися?
Леді Патресія Лукатус? Це хто?
Та не зважай. Це те ж саме, що твоя мадам М, Маргарет чи як там ти її називаєш?
А що ти казав про страх?- не вгамовуюсь я.
А й справді, чого я смію боятися? Лише вашого бажання, бо воно – жахливе. Та я не можу скніти вічно, бо ж я – король. Я – цар бажань, королева атрибуту, я – сила, міць, а ви – так, лише писаки.
Писаки?
І навіть не власного життя – чужого... Але ти мені подобаєшся, саме тому ми з тобою, саме тому ми допомагаємо і блимаємо тобі з лівого боку.
„Ми”? Хто такі „ми”?
Ми з леді Патресією Лукатус... Хіба не зрозуміло?
Тепер зрозуміло,- намагаюся пом’якшити становище.
А знаєш чому?- знову не очікує моєї реакції.- Бо ми – це Вогонь, ми – це Моцарт і Бах, Шуберт і левове м’ясо, бо ж ми – це все, що є на цьому світі від природи. Тож розумій мене і вір мені...
Вірити?- не можу збагнути я.
Хай струм пронизує тих, хто не вірить... Не вірить у нас, у нашу правду, волю і наш закон. Бо ми – це все, а ті, кого пронизує, мов та акула, струм – це є нічого... Нічого путнього без нас...
Але ж хіба немає тих, що займають протилежну від вас позицію?
Вороги... Наші вороги... Хай лютують наші вороги, золоті атрибути сучасності... Златі атрибути зеленого тризуба, що має бути золотим, нашим... але він все ще зелений... Але ще є... Ще є змога все змінити... Бо синє світло світить тобі, бо тобі світить світло зеленої планети...
Чому я?.. Чому саме я маю щось змінити?.. Досить грати в цю „гру обраних”, яка існує на одних лише побрехеньках,- несамовито вирвався протест моєї душі.
А душа... Твоя душа належить тобі, а ти – Дияволу... І забудь ти цю свою шмо′дружку.
Хто вона?- згадалася одна добра знайома (дуже добра).
Ангел... Святого Гавриїла та Іоанна ІV… Твій клятий ворог, але вона, звісно, щиро сумує...
Від чого?
Від того, що ти її кинув, а вона від цього кинула тебе... Та не хвилюйся ти так! Тут трохи попрацюєш, там... А тоді служитимеш у нас... Точніше, правитимеш... Будеш кимось на зразок грандіозного духа... Будеш правити Хаосом у нашому володінні, армією, що піде проти стандартного Бога заради нестандартного.
А хто вирішує, що є стандарт, а що – ні?
Стандарти вирішуємо й плекаємо ми, бо наше зелене волосся вже давно не зелене – воно посивіло від нещасть і страждань. Та ми маємо змогу все змінити. Все змінити...
Цікаво, завдяки кому?- чому розмова з ним мене захоплює? Може, це все чистої води правда?..
Завдяки тобі, бо ти – один із нас. Із цим згодні більшість наших Атрибутів твого зеленого мікрокосму, окрім цього твій мозок здатен поглинути більше, аніж...
Аніж що?.. Може ще скажете, що я – це ніякий не я, а мій мозок – це так, лапша?..
Твій мозок виливає, точніше, випромінює кров. А кров у нас спільна, тобто, більше ніж одна. А нас – мільйони. І не тільки тут і зараз, не лише сьогодні і вчора. І головне те, що ми будемо завтра.
А що? Що буде завтра?
У нас спільна кров,- він проігнорував моє запитання,- спільне чоло, руки, бо твої синьо-жовті сфери вириваються із тебе. А ми тобі допомагаємо...
Чим? Закріплюючи їх?
Бо ти – є ми. Ти один із нас. Тому виконуй нашу місію, і ми тебе знову коронуємо...
Локальні новини для локального Бога
„З метою боротьби зі СНІДом примас Католицької церкви Уганди кардинал Эммануїл Вамала (далі – примас) дав шкільним капеланам цієї африканської країни вказівку почати реєстрацію незайманих (далі – цнотливих). Ціль незвичного кроку – внести вклад у боротьбу зі СНІДом. На думку кардинала, зареєструвавшись, дівчатка, тим самим, приймуть зобов'язання блюсти себе до весілля”
Уночі мені було зовсім не до примасів, цнотливих та інших блюстителів правопорядку – я займаюся виготовленням пантаклю, як радив мені зробити локальний священик (майже свищ, бо в нас – майже тюрма). Білі халати полягали спати – лише я займаюся виготовленням магічного пантаклю. Отець назвав його пантаклем Марсу й сказав, що, коли я його зроблю, то він дасть мені перемогу над супротивниками у будь-яких сутичках, а ще служитиме для будь-яких оккультних ритуалів. Виготовляти його можна лише за квадратурою Сонця й Місяця. Квадратура – коли вірити пан-отцю – це кут у дев’яносто градусів між планетами, тобто, Сонцем і Місяцем. Я не знав, коли саме ця квадратура, та він дав мені таблицю, зауваживши, що вона дуже стародавня, а тому „нікому навіть не показуй”. Щоб ніхто мене не побачив, я дочекався, коли білі халати полягають спати. Священик сказав, що ангелами мого пантакля є Мадіміель і Барзакіа, Ітміель і Ескіель. Тож я вибрав двох перших – так простіше. Де на мою голову взявся священик?.. Тепер я бачу видіння не лише уві сні, але й наяву, при цьому псевдореальність переплутується з псевдовидіннями. Отак якось одного зимового вечора він до мене і забрів: я напоїв його чаєм із мармеладом, який дуже люблю. Треба зауважити, що у моїх видіннях я їм значно ліпше, аніж наяву: тут – перловка, там – шинка, тут – вода, там – вино, тут – сухарі, а там – пироги. Там є все, чого моя душа забажає: треба лише уявити...
Тож я взявся за малювання магічного символу: отець приніс мені зразки, та я вирішив намалювати своє, бо мені це нескладно, оскільки часом моєю рукою малює якийсь незримий художник, що є невловимо пригніченим. Священик мене завчасно попередив, чим саме я маю користуватися для виготовленння оберега: папір, ручка, шовкове ганчір’я. Він також сказав, де я все це можу віднайти (коли я бачу видіння наяву, то не можу їх торкатися): ручку, точніше, олівець (згодиться й таке) вкрав у Миколи (у минулому він же Архімаг Лукатус), що часом вчащає до нас; папір забрав у необачної медсестри із зимово-блакитними очима, шовк (складне питання) – його приніс мені голуб, якого попрохав пан-отець. Щоб отримати останній предмет, мені було досить відчинити вікно. До речі, це я зробив нещодавно. Тоді, коли білі халати поснули...
Отак і символ вималювався. На що схожий – не скажу. Намалюйте собі самі. Потім залишився один лише мізер: напахтив духами планети, до якої має відношення сутність мого (вже мого) символу, довкруж якого я намалював подвійне коло, всередину якого вписав імення декількох ангелів і священну пісню – її теж надиктував мені пан-отець. Після цього я наспівав закляття, тихенько станцював ритуальний танок – у кутку, щоб ніхто не бачив і не чув. Загортати в шовкову хустку мені допоміг сам отець – врешті-решт я зрозумів, що мої видіння можуть торкатися до мене, а я – до них. Цікаво, що паперовий пантакль прикрасили підписи самого пана-митця і трьох його друзів. Тепер він загорнутий у шовкову хустку і щільно прикріплений до моєї долоні – потом. Священик наказав мені заснути, щоб активізувати пантакль (завтра буде пізно, оскільки квадратура інших планет і все таке). Він додав, що ангели пантаклю (про яких я відтепер буду думати під час небезпеки) захистять мене під час подорожі до планети Роканнон. А я туди так зазбирався, наче там медом намазано – там на мене чекає сам Алан Рокан, прапрасин (у якомусь там ступені) самого Роканнона, засновника планети...
Так я й заснув... Спочатку було дуже складно нагадати собі імена ангелів, вигравіруваних олівцем на пантаклі, але потім – нічого... Дуже навіть згадав... Треба зауважити, що тільки-но взяв до рук аркуш, загорнутий у шовкову хустку, як відчув неабияку силу, в результаті чого розболілася голова... Але потім звик – навчився контролювати свої думки заразом із думками пантаклю: як-не-як він у цьому світі, а звідси випливає, що без моєї згоди і моїх правил гри він діяти не буде...
Коли прокинувся, то довго думав про те, що ж я бачив уві сні. Невже нічого? Але покопирсавшися у своїх думках, я віднайшов це „щось”, що й виніс зі сну: велику чорну кішку з помаранчевими очима. Тепер я зрозумів, що вона – мій символ і що вона – це завжди добре. Принаймні для мене. А ще в кожній із моїх рук, чомусь-таки розведених вбоки, опинилися по випуклій чорній штукенції-емблемі з такими ж помаранчевими очима. Кіт все ще висить на шиї. Як ви вже зрозуміли, кіт – це емблема, тобто, у емблеми – сутність кота. Точніше, кішки. Коли я притримую його, тобто, її, спіднизу, вона сидить, мов королева, на моїх руках, наче то який не який трон, а не руки. Коли ж я прибираю знизу руки, кішка вигинається, поблискуючи кігтями, загрожуючи натрапити на мої очі.
Як тобі моя кішечка?- питаю у сусіди по ліжку.
Киш, нечиста сило!- гаркнув він на мене, після чого відвернувся, підтягши під себе ноги. Хропіти – не захропів. Мабуть, злякався. Та нічого: головне, що не боюся я...
До кімнати зайшла мадам М. Вона давно мене не відвідувала. Зайшла з напівпрочинених дверей саме тоді, коли більшість халатів іще спить.
Ух ти-и! Нова кішечка? Можна погладити? Вона не кусається?
Кусається чи не кусається – я ще не знаю.
Коли зробив?
Цієї ночі.
І як?
Сама бачиш... Я за тобою скучив!..
Я теж,- злукавила вона.
Чому ж тоді не приходила?
Сам розумієш: справи...
Які в чорта справи?- дивуюся вголос.
Була на Роканноні.
Роканноні?
Це планета така.
Я знаю... І що там?
На тебе там чекають. Тож приходь.
А ти... Ти на мене чекаєш?
Хтозна,- позіхнула жінка.
Мені звідти щось передавали?
Авжеж!
Що саме?
Я ж казала... На тебе чекає Алан Рокан.
Щось іще?
Ну, дослівно він казав так: „Він не дикий і не ревний пес! Поставлю його у дивну казку”.
І що це має означати?- ніяк не второпаю я.
Та годі про це: якийсь пришелепкуватий вираз – я сама його не розумію.
Чому тоді говориш?
Алан дуже просив... До речі, в нас з’явилася дитина...
Звідки, тобто, як?..
Не знаю... Якось вийшло,- тицяє мені в лоба фотокартку.
Це він?
Хіба не схожий? І голова, і голівка...
Хіба в мене не більша?
Жартую... То як, гарний у нас хлопчисько?
А ти його чіпала?- зле вирвалося з мене, сам не знаю чому.
Аякже!..- вона як павутина чи павук.
Аякже?.. Ти так говориш, наче це ніяке не дитя, а лялька.
А ти що, лялькар?- своїм питанням мадам М увігнала мене в транс, із якого я навряд чи вийду... Хіба що, може, колись...
„Наближалася ніч. Якось відразу висипали зірки, і,
здавалося, зовсім поруч засяли два найяскравіших із чотирьох місяців”
Урсула Ле Гуін, „Планета Роканнона”
Восьмий регіон Галактики, N 697: Фомальгаут-3.
„Встановлено контакт з наступними Розумними Формами Життя (РФЖ):
Вид 1.
Підвид А. Гдема. Розумні гуманоїди. Живуть під землею. Зріст – 120-135 см, телепатичні в межах планети, технічно розвинені…
Підвид В. Фііа. Розумні гуманоїди. Живуть на поверхні. Зріст близько 130 см, телепатичні в межах планети, атехнологічні…
Вид 2.
Ліу. Розумні гуманоїди. Живуть на поверхні. Зріст вище 170 см. Аристократичні…
Підвид А. Ольгьо. "Середньорослі", світлошкірі й темноволосі…
Підвид Б. Ангья. "Володарі", дуже високі, темношкірі, світловолосі…”
(більш детальну інформацію щодо них знайдіть на „Планеті Роканнона” Урсули Ле Гуін)
Вид 3.
Підвид А. Шафаїти. Розумні гуманоїди. Зріст – 160-170 см. На планеті з’явилися нещодавно: десь дві-дві з половиною тисячі років тому. Живуть над поверхнею землі. Телепатичні в межах галактики. Ні з ким, окрім свого виду, не контактують. Зневажають усі раси, окрім Ліу. Технологічно розвинені. Мають великі очі й не менш великий мозок. Особлива характеристика: фізично недорозвинені, володіють гіпнозом, читають думки. Специфіка правління – диктат.
Підвид Б. Партакіанці. Розумні хробаки. Офарблення – жовте. Атехнологічні. Живуть глибоко під землею. Контактів усіляко уникають. З’явилися кількасот років тому в результаті експерименту. Висаджені на планету в цілях дослідження. Відмовляються підкорятися жодним законам, окрім власних. Керуються купкою олігархів. Володіють телепатією, телекінезом, телепортацією, гіпнозом і магією (чорною, білою, зеленою, червоною і синьою)...
Чесно кажучи, на планеті зараз залишилися далеко не всі раси. фііа майже не залишилося, тому їх скоро (дуже скоро) не стане. Справа в тому, що фііа звикли жити великим табором, а його більше немає. Коли пам’ятаєте, більшість із них полягло від вогню літаючих кораблів. Про це ще Урсула розповідав, тому я в жодному разі повторювати не збираюся. У результаті війни ольгьо й ангья зовсім забули про моральні принципи й парувалися одне з одним, внаслідок чого виникла нова раса.
Вид 2. Зміни.
Анголь. Виникли внаслідок суміші крові ангья з кров’ю ольгьо. Середній зріст – 175 см. У своїй більшості темноволосі і темношкірі. Тип правління – феодалізм. Живуть на поверхні. Фізично витривалі. Технологічно відсталі. Володіють чорною і білою магією.
Пішли,- мовив Алан, і я не можу не послухатися його слів.
Ще мадам М мені казала, буцімто він мене чекає, а от щодо гіпнозу вона зовсім мене не попереджала... Підступна... Підступна мадам М... Вона знала, що це пастка, та мене не попередила. Вона завжди так робить. Тоді, коли їй вигідно. А це саме такий випадок...
Алан веде мене біло-зеленавою стежиною, довкруж якої розростаються величаві гриби незрозумілої мені форми. „Ні, це ніякі не гриби.- Алан прочитав мої думки.- Тут живуть”. Коли я намагаюся зрозуміти те, що відбувається довкола, то заганяю себе в глухий кут, оскільки все, що зараз мене оточує, не має пояснень... Оскільки все, що довкола, діє за зовсім іншими законами, не тими, до яких я звик. Точніше, не я, а мій розум, тобто, душа. Зараз поясню. Уявіть, що ваша сутність – це камінь, а те, що довкруги – океан. А тепер помізкуйте, як можна в камінь впихнути цілий океан? От і я кажу: „Ніяк!”. Хоча мій напарник, Алан, гадає зовсім інакше – це я розумію із його думок, які вчуся читати. Нічого неможливого немає? Атож!
Величезні гриби минулися аж занадто швидко, і на питання „чому”, Алан відповів, що „це ніякі не гриби, а охоронці шафаїтів”. Вирішив поки що нічого більше не питати, аби не показувати свою необізнаність, якої чомусь-таки почав соромитись. Коли ми пройшли ще трохи, то зупинилися біля струмка брунатного кольору. Алан зробив жест рукою, зблиснув очима, внаслідок чого струмок став блакитним, після чого подвоївся, мов то двері, впустивши нас усередину. „Ми в царстві шафаїтів”,- пояснив мені Алан, і ми пішли далі. Розповісти про те, що відкрилося моїм очам я поки що не можу, оскільки не знаю таких слів, якими б можна було все це пояснити. Коли ці слова в своїй пам’яті віднайду, то обов’язково все поясню. Складається таке враження, що інформації наче й неймовірна безліч і при цьому її зовсім немає – лише простір. Та допоки мої враження складаються, мої ноги йдуть за ногами Рокана. Треба обов’язково розкласти все по поличках... Треба зрозуміти, що тут і до чого...
Назустріч нам вийшли двоє незнайомців. Їх, мабуть, дуже добре знав Алан, оскільки вони плідно привіталися: змахнувши руками, після чого сплели їх докупи. Мені навіть здалося, що три руки, встановивши одне з одним зв’язок, намалювали дивний візерунок, схожий на ієрогліф. Із нього випливло чудернацьке світло, що не образилося б, коли б його назвали жовто-зеленаво-синім. Очі присутніх налилися червоно-білим кольором, а з ротів пішов бузковий дим. Нарешті мені вдалося розпізнати серед присутніх мадам М – її привідкритий рот все ще лукаво посміхається. Руки все ще схрещені. Стоп! Яка в біса мадам М? Вона – це я! Виходить, я бачу себе. Виходить, це ніяка не вона стоїть, приліпивши свої руки до двох інших. Це ніяка не вона, це я... Це стою я. В компанії двох людей, один із яких – Алан Рокан.
Радий вітати тебе, Алане. З поверненням,- мовив незнайомець.
Чому ти (варто розуміти, що ані „ти”, ані „ви” мешканці Роканнону не вживають: вживаю лише я, аби донести суть розмови) вийшов нам на зустріч? Невже щось сталося за час моєї відсутності? Мене ж не було лише якихось там годинку-дві,- запитав Рокан.
Війна... Почалася війна...
Війна?- встряв до розмови і я.
Її оголосили партакіанці. Нам, шафаїтам, не залишилося нічого іншого, окрім як її прийняти,- відповів незнайомець (варто розуміти, що як питання, так і відповіді, формулюються про себе – телепатично).
Але ж чому?- втрутився Алан.- Ми ж ніколи одне одному не заважали: вони живуть під землею, а ми – над нею.
Справа в тому, що війну почали не ми... І не вони... Її спровокували „люди глини” (далі писатиму без лапок).
Люди глини? Навіщо їм наша сутичка?- Рокан питально глянув на свого знайомця.
Коли знаєш, ми завжди були з ними у конкуренції, від чого вони дуже болісно страждали. Особливо під час укладання торгівельних угод: ми навчилися виготовляти більш якісні двоякі мечі для раси анголь, більш стійкі кораблі для міжпланетного спілкування й польотів... Список дуже довгий, тому продовжувати не буду...
Але як? Як їм вдалося нас посварити? Ми ж ніколи не втручалися у справи партакіанців, а вони – у наші,- порушив тишу Алан.
Одну годину і,- глянув на годинника,- двадцять шість хвилин тому посол партакіанців був серед гостей на святкуванні Дня Галактики. Він дуже не хотів приходити, оскільки партакіанці гидують контактами з будь-якою расою, окрім власної...
Майже як ми,- підправив його Рокан.
У необхідності зустрічі посла переконали люди глини, які самі не прийшли. Ми вже було подумали, що нарешті почнемо дипломатичні стосунки з партакіанцями. Це було б дуже вигідно, оскільки вони володіють таємними знаннями, а ми – високими технологіями, але...
Але що?- запитав Алан.
Але він розкрив свою сутність і... почав убивати наших послів... Він навіть намагався вбити голову конгресу...
І що?- стиха мовив Алан.
На щастя, йому це не вдалося...
І чим все це закінчилося?- запитав Рокан.
Ще далеко до кінця, мій хлопчику...
Але чому? За що? Вони щось не так сказали? Не приділили йому вдосталь уваги?- запитав Алан, а я вирішив мовчки слухати, тим часом як розмова продовжувалась.
Та ні ж бо!.. Навіть навпаки... Лише потім нам вдалося дізнатися, що його намовили люди глини – вони тільки-но винайшли пристрій, який дозволяє керувати думками будь-кого без магічного захисту.
Але ж... Наскільки мені відомо, партакіанці мають вихід на всі відомі нам атрибути... На всі п’ять магічних прихистків...
Справа в тому, що ми дуже боялися хисту до магії посла партакіанців. Тому до його прибуття ми видали наказ щодо заборони користування магією в межах палацу – і посол зняв власний захист. Саму заборону, судячи з усього, лобіювали ті ж самі люди глини. Принаймні це було в їхніх інтересах.
Тому й подіяла машина людей глини?
Саме так.
Але як тоді він зміг користуватися магічними знаннями?
Не знаю... Ми навіть поставили спеціальні магічні заглушувачі – настільки великий був наш страх... Але, як бачиш, не допомогло... Почалося криваве місиво, внаслідок чого майже третина наших полягло смертю хоробрих...
Третина наших? Заради одного хробака?
Ти недооцінюєш їх магічний хист,- незнайомець похнюпив голову.
Це всі новини на сьогодні?- у голосі Алана я відчув щось дуже непевне, схоже на страх.
Тільки-но криваве місиво скінчилося, ми отримали від них телеграму, в якій було одне лише слово „вуархтгн”, що означиє лише одне: „війна”... Все це було завчасно сплановано, а ми стали жертвами афери...
І що тепер... Що тепер робити?
Нам доконче необхідний союз принаймні з анголями... Ми дуже боїмося, що до партакіанців приєднаються люди глини: досконала магія у поєднанні з майже досконалою технікою... Це може бути останньою краплею... крові... і фінальним забігом, у якому ми візьмемо участь... Тож не варто гаяти час: ось-ось арбітр дмухне у свисток...
Альянс із анголями? Хіба ми з ними контактуємо?
Ні, але ми їх поважаємо.
Чим?- кинув Алан.- Тим, що залишили їх на самоті із самими собою...
Вони непогано розвинулися й без нас, щоправда, від бронзового віку відійшли недалеко... Хоча попри все це їм вдалося пізнати як чорну, так і білу магію...
Щоб пізнати щось, треба стати цим „щось”,- Рокан, виявляється, філософ.
Принаймні, ангольці дуже наблизилися до магічних джерел... А якщо додати до цього нашу досконалу техніку, то, можливо, ми проживемо трохи більше, аніж гадають партакіанці.
Ну, добре, тоді пішли до палацу,- почулося від Алана.
Палацу? Від нього майже нічого не залишилось. Хіба що смітник можна назвати палацом.
А війна? Коли війна? Через рік? Два?
Рік?- незнайомець скривився.- Війна починається завтра...
Завтра?- Рокан здивувався вголос, а я – про себе.
Тому, як бачите, часу немає. Ми маємо бути тут, аби зібрати армію.
А я? Що робити мені?- вимовив Алан.
Будеш посланцем. Їдь до ангольців і домовляйся з ними про альянс, допоки вони не приєдналися до наших ворогів!
Хіба вони можуть зрадити історії наших взаємин?- спитав Алан.
А які в нас із ними взаємини? Ти ж сам казав, що ніяких взаємин немає. Були, щоправда, ще й які... коли тут правив мудрий Роканнон. А ми вже, коли бачиш, втратили власну мудрість.
Чому людям глини вигідно бути заразом із хробаками?
Смішний ти. Партакіанці платять золотом. І не звичайним. Доступ до нього ми вже давно втратили. А що люди глини цінують більше за гроші чи те, що приносить гроші? Хіба що, може, власне життя, бо інакше не матимуть ні того, ні іншого.
Чим?.. Чим саме вони платять?- спитав Алан. Ми всі стомилися, тому сіли на зелено-жовту підлогу у позі будди, хоча, власне, медитувати зовсім не збиралися.
Золотом, датованим першим століттям до нашої ери... Золотом, яке використовували мудрі єгиптяни на планеті Земля, там, де має бути Сонце... До речі, це з тобою хто?- спитав Алана його знайомець.
Зі мною – людина. З тої планети, де має бути Сонце,- порушив мій спокій Алан.
Але ж він майже такий самий, як і ми,- відповів йому незнайомець,- принаймні зовні.
Справа в тому, що він має народитися на нашій планеті. Після того, як помре на своїй Землі,- мовив Алан.
Тобто, ти хочеш сказати, що він ще не помер... там, у себе?
Саме так. Не знаю як, але йому вдається бути у двох місцях одночасно. На своїй планеті він у психіатрічній клініці, бо його знання там не визнають. Попри це йому вдалося піднятися до нашого рівня розвитку ще за життя там. Саме тому він тут,- сказав Рокан.
Саме тому ти його привів сюди?
Тут він зможе себе реалізувати. До того ж у його голові знання й хитрощі планети Земля: люди дуже винахідливі, хитрі й підступні. Я певен, що він нам допоможе.
А коли він обернеться супроти нас?
Цього не буде, оскільки він не лише тут, але й там, на своїй батьківщині.
Приємно познайомитися,- незнайомець доброзичливо до мене зблиснув,- мене звуть Ролаакан – віце канцлер Союзу Шафаїтів.
Мені теж,- відповідаю.- Мене звати...
Не треба. Я знаю твоє справжнє ім’я,- миттєво зреагував Ролаакан.
То що тепер я? До ангольців?- почулося від Алана.
Не сам – із ним,- Ролаакан перевів погляд на мене,- не хвилюйся, зараз сюди подадуть...
Косміти?- спитав Рокан.
Навіщо вам на іншу планету? За хвилину тут будуть вертику'ти,- відповів віце-канцлер.
Вертику'ти?- поцікавився я.
Зараз побачиш.- мовив Ролаакан.- Це, звісно, не пегаси ангольців, але...
Але почувся шурхіт, наче хтось шурхотить зеленими банкнотами – це підлітали вертикути. Ми встали, а вертикути – навпаки – сідали. На жовто-зелено-блакитну підлогу: вона постійно змінює колір, тому я не можу зрозуміти, яка саме. Ну, я й утрапив у халепу. Ні, воно звісно цікаво, але, замість того, щоб побачити знання шафаїтів, я побачу їхню війну... Вертикути зовні трохи вертольоти, от тільки вони мають таку форму, наче то м’яч (хто дивився мультик про Алісу і прибульців, ті мене зрозуміють), а над ним – напівквадратні штукенції, що безупинно крутяться. Вони отворів не мають, попри це наскрізь просвічуються закляття, що охороняють кораблі для пересування планетою. Окрім заклять вертикути охороняються двома видовженими ящиками й трьома штрихами. „Це лазери”,- отримав мозковий імпульс від Алана... Хотів на екскурсію, натомість натрапив на війну... Кораблі загурчали (так, як колись кишеня збирача інформації) і полинули вперед. Здійнялися вони невисоко – десь метри на три над поверхнею і, здається, вище не збираються. У кріслі сидіти зручно, проте я боюся: як завжди того, про що не знаю... Добре, що летимо не самі. Наш корабель оточують ще два, які вмостилися по обидва боки від нас: вони такого ж кольору, як і ми, точніше, як і наш вертикут. Щоправда, якісь вони занадто темні, як для того, щоб бути схожими.
Головне, що я не сам...
Головне, що нас охороняють...
Головне, що поряд Алан Рокан...
