Чи любиш ти мене завжди однаково – щомиті, щодня і щоночі – тоді, коли я їм пахучі полуниці, відриваючи яскраво-зелені хвостики від червоної плоті ягоди, і сік бризкає, і стікає по моїй тонесенькій, майже дитячій руці? Коли я нарізаю – дрібнесенько нарізаю цибулю на дошці, несамовито шаткую її гострим ножем – і гірко-гірко плачу над баняком зупи? Коли прокидаюся на світанку після довгих в’язких снів, усіх отих лабіринтів, усіх отих коридорів, усіх отих сходів, перейшовши їх і вирвавшись на сей бік, аби знову бігти, і бігти, і бігти – куди? навіщо? пощо? Чи любиш ти мене завжди однаково – щоранку – коли цмулю першу каву, занурившись скляним поглядом у завіконні пейзажі? Коли прокидається моя родина, моя золота орда, і заповнює своєю присутністю, своєю над-сутністю, своєю над-реальністю простір кухні, коли вони починають мене штурхати, тягти за мотузочки-ниточки-волосинки, ґвалтовно повертаючи тіло у тіло, душу у душу? Чи любиш ти мене завжди, незмінно, коли я засинаю, наморена у вічних химерах пошуків – грошей, роботи, себе, тебе – коли я падаю на подушку, і моє волосся теж падає, розтікається хвилею на білому льоні, пропахлому снами й безсоннями – і плечі мої здригаються від нечутних – бо невиплаканих – сліз. Коли я забуваю помолитися перед сном – чи ще гірше – то буває, коли раптом зірвешся серед ночі – і не можеш пригадати слів молитви – і пригадуєш, пригадуєш, і не можеш пригадати…а тоді починаєш молитися як знаєш, швидко-швидко, налякано, пропускаючи слова, бо вони кудись тікають, кудись розповзаються мурахами: «Зачекайте! Зачекааааа….». Чи любиш ти мене, коли я виходжу вночі на кухню, боса по зимній плитці, боса по білій плитці, і шукаю сяку-таку завалящу цигарку поміж горнятками на верхній полиці шафки? А потім сідаю на стіл, притуливши ноги до напівздохлої батареї, і курю у кватирку, і всоте обіцяю - і собі, і тобі - вранці розпочати нове життя, отак від самого ранку, просто з сьомої нуль-нуль, та до сьомої нуль-нуль мої обіцянки вивітрюються, як і запах курива з кухні, і знову сунуть у двері будні, і знову син пригадує на алярм: «Ой, ма, тебе викликали у школууууу!», і знову донька розмазує сльози по замурзаному личку: «А він мене біжаааааає!!!», і знову чоловік кидає на ходу: «Уже двадцяте. Не забудь про кредит на машину».
Чи любиш ти мене завжди однаково – із дня у день, із ночі в ніч – так, як я чекаю на тебе? Мене, забембану, мене, розлючену, мене, замріяну, мене, якої немає біля тебе, бо мене немає зовсім. Бо де я, де? У яких вигаданих віршах, у яких вимріяних ніках, на якій манюсінькій кухні, у якій переповненій маршрутці, у якому надцятому поверсі тулюся чолом до шибки, і дощ іде по той бік вікна, а я живу – по сей бік, і шибка роз’єднує, розпорює – навпіл, навпіл, навпіл…
Чи любиш ти мене завжди? Мене, яка ріже; мене, яка тікає; мене, яка білою крейдою креслить коло, вкотре креслить коло, а потім чемно вчиться жити у тих рамках крейдяного-непевного-несправжнього; мене, яка їсть полуниці; мене, яка їде в поїзді, їде до синього-синього моря – їде щоночі, щосну, - до моря, де білі чайки, до моря, де мокрі мушлі, до-моря-до-моря-до-моря-на-якому-не-бувала…
Дай мені білу хусточку, дай мені чисту хусточку, аби стерти рамки крейдяного кола, аби стерти пута крейдяного щастя, аби знати напевно, аби знати довічно, аби не перепитувати щомиті: чи ти мене любиш? чи ти любиш мене завжди однаково?
