Вона завжди готова була його прийняти. Чекала на нього не зводячи рахунки з часом. Без докорів вітала кожен крок, сповнений ніжністю.
Він залишився із своєю самотністю віч-на-віч. Відчуття втрати так нестерпно пекло душу, і нікуди дітись од болю. А ще був нездалим актором. Не вмів грати ті штучні ролі людей закоханих, хороших, щедрих та й ще багато інших ролей, котрими оперують люди для того лиш, щоб здаватися кращими, ніж вони є насправді.
Якщо життя – великий театр, то для таких, як він, на сцені місця немає. Тому роль глядача стала звичною в щоденному спектаклі.
Пролетіло не так уже й багато часу, а доля вже встигла випустити стріли. Не так щоб на смерть, - лиш би були рани, котрі кровоточать і не гояться. Про таких кажуть, що дивак, не формат суспільства. А люди ж звикли до алгоритмів: усе що не стандарт – неправильне, непотрібне, незаконне, і таке, яке не має місця в середовищі. То правда. Він жив без полону правил, а також довіри. Як до себе, так і до всіх.
Знаєш, у нього були красиві очі. Настільки щирі… Згодом з’явилось бажання втопитись у цьому погляді. Такі вони магічні. В ті очі не шкода закохатись, то наче дзеркала бездонності. Буває, глянеш – синь чистого неба. Інколи, огорнені якимось дивним сумом, ставали сірими, як хмари перед грозою. Часом приходила приречена журба, - суцільна поверхня найчорнішої води.
Йому подобалось золото осені. О цій порі його кохана особливо прекрасна. В ній завжди знаходив лише правду. Дарувала вміння бачити красу у всьому, навіть у потворному, бо насправді… ідеального немає. Існує набагато більше, ніж все те, що здатні побачити вони. Віддавала все тепло свого тіла, образу. Вона боялась кохати людину. Боялась піддатись спокусі, щоб не вбити коханого в своїх безсмертних обіймах. Тремтіла од поцілунків, божевільних думок. Він приходив до лісу, до річки, до гір, і там їхні зустрічі тривали повні миті вічності. Бувало, вона дарувала йому тихий спокій. Від цих чарів втрачав свідомість і поринав у неземний сон. Так сталось і того дня, коли обоє летіли в небесне марево.
… Крок за кроком не залишає слідів на мокрому від дощу асфальті. На вулицях незвично мало людей, ніби зливаються із будинками в кам’яних завмерлостях. Завжди так картину малювала думка, коли в реальності хотілось втекти од денного світла, жорстокості світу. Місто начебто рідне, але якесь зовсім інше. Може, то уява так зіграла цю химерну архітектуру? А мені подобається! Адже це музика, застигла у камені. Чи навпаки? Все одно в результаті своєю красою затьмарює розум… готика. Заходить у знайомі двері своєї ілюзії. Десь тут живуть рідні душі. Дивний образ величного вітражу пропускає скрізь сонячне проміння. Його раніше тут не було. А ще, услід дивляться люди – знайомі незнайомці. Музика проводжає до іншого входу, вгору по старих закручених сходах із чорного дерева. Іду на зустріч із свідомістю, такими гірко – солодкими спогадами. Можливо, це востаннє. Він не любить довгого прощання. Досить тільки багатозначного погляду нестерпно красивих очей.
Коли він прокинувся – зрозумів: більше нічого втрачати. Мене земля відпускає, так як колись не втримала тебе. Чи буває кохання між стихією та людиною? У цьому світі все можливе. Люди не знають про неможливе, а про можливе і не здогадуються. Але згодом смертне стане вічним.
Одного разу Він став вітром. Тепер вони залишуться разом назавжди. Разом проведуть останній опалий лист золотого срібла. Він і Вона засинатимуть разом щодня, а з ними гратимуть музику Вітер і Земля…
Phoenix
