Письменник умирав. Він не розплющував очі вже кілька днів. Його обличчя стало нерухомим, сірим і сумним. Його руки лежали на грудях, як у покійника, і всі, хто зібрався навколо нього, говорили напівголосно. А зібралося багато. Письменник був дуже відомим, знаменитим, популярним і авторитетним. Усі бібліотеки Країни, починаючи з Центральної і закінчуючи найменшими бібліотеками у глухих селах, мали його книжки. Письменник був класиком. Країна пишалася Письменником. І сьогодні він мав святкувати свій день народження.
- Я підозрював, що цим скінчиться, - сказав найближчий друг Письменника. - В одному з перших його оповідань описаний такий випадок: письменник умирає у свій день народження. Пам'ятаєте?
Усі промовчали. Тиша була настільки важкою, що хтось з молодих не витримав і запропонував вийти на свіже повітря.
- Це жахливо, - сказав він, коли всі вийшли - Я мало не назвав його дружину вдовою. А він же ще живий!
- Жахливо те, що я не пам'ятаю це оповідання, - сказала жінка, яка прийшла до Письменника з зовсім маленькою дівчинкою, своєю дочкою.
- А мені жахливим видається те, що я не пам'ятаю, коли останній раз читав хоч якийсь його твір, - сумно підтримав розмову літній, сивий чоловік.
- А що тут дивного ? - пожвавився молодий. Давно існує визначення, що класика - це те, що усі хвалять, але ніхто не читає.
- Ви праві, - підтримав молодого якийсь чоловік, якого ніхто не знав. - Я вважаю що тиражі - це не головне. Я писав йому про це. А він мені відповідав, що призначення письменника - писати, зробити твір, а решта - не його справа.
- Якийсь резон у цьому є,- сказав літній. - Але я вважаю, що є і вища мета. Твір має бути виданим.
- Тоді, виходить, що видавець вищий за письменника, - з іронією зауважила жінка, схилившись до дочки.
- Якоюсь мірою , так.
- Тоді, виходить, що продавець вищий за видавця,- посміхнулася жінка. - Адже від нього залежить, чи потрапить книга до читача.
- Ви мислите занадто поетично, - втрутився друг Письменника. - А є ще проза життя. Письменник повинен видати написане і, вибачте, отримати за це гонорар, інакше йому не буде на що жити . І він, ще раз вибачте, просто вмре.
- А від чого умирає ваш друг?
- Не знаю! Не знаю. Це якась велика несправедливість. Чого-чого, а тиражів і гонорарів йому вистачало.
З кімнати вийшла дружина Письменника. Обличчя жінки було наляканим.
- Я боюся, - сказала вона. - Мені здається, що він перестав дихати.
Усі поспішили до Письменника.
- Почекай! - сказала жінка дівчинці. - Поки не ходи туди. Йди в цю кімнату, - і вона підштовхнула дочку до дверей, що вела у кабінет Письменника.
Ввійшовши в кімнату, дівчинка ойкнула. Усі стіни були в стелажах з книгами. Там стояли і великі товсті томи, і невеликі книжки в м'якій палітурці, і маленькі брошурки. Усіх їх об'єднувало одне - ім'я автора. Ім'я Письменника, що вмирав у сусідній кімнаті.
Дівчинка навмання взяла книгу і почала читати. ”Десь в одній казковій країні, - починався твір, - жило могутнє і прекрасне плем'я людей. Вони славились силою любов'ю один до одного, і ніхто не міг їх подолати. Та одного разу..."
Дівчинка перегортала сторінку за сторінкою, не в змозі відірватися від твору Письменника. Герої і події захоплювали її усе більше і більше. Світ, створений Письменником, з кожною сторінкою ставав усе відчутнішим , ніж світ реальний. І дівчинка усе глибше і глибше занурювалася в читання, повністю віддаючись йому.
Раптом відкрилися двері.
На порозі стояла мама.
Вона підійшла до дівчинки, стала на коліна, щоб зрівнятися з нею, і радісно сказала:
- Уявляєш, він розплющив очі. І посміхнувся.
