

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	660
Творів:	10027
Рецензій:	15150

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька проза

Скарби Примарних островів (частина друга)

© Наталка Дев’ятко, 27-04-2008
Ніч йшла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанувши, як хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не офарбили й клаптика неба. Ніхто не розмовляв, наче на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в’язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду, вона пішла з палуби, щойно її покликали батьки. Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще Саїд, Смерть, Харон і Сашко, що теж знав Алю. Маріан і Джонатан трималися разом, наче їм так було легше, Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, її темне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан, що стояв біля неї, дивився на ту заграву, ніби поринувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своїм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, що кивав, слухаючи тиху розмову Смерті і Саїда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краї червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі. Навіть зараз одна з славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум’янець, а темне довге волосся ніхто не заплете у неслухняну косу, та граф розумів, чому її боялися за життя. Аля була втіленням моря більше за інших, сміливіша за своїх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперії, що мала звірині очі, єдина, хто не визнав своєї поразки. Ричард озирнувся, йому здалося, що хтось відчув його думки. На графа дивився Харон, високий, в темному волоссі сивина, та надто молодими були його очі, надто бездонними, наче не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харон відвернувся. Ярош знаком покликав друзів, Дін і Сашко підійшли останніми, наче почувалися тут зайвими. Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля. Дзенькнули дзвіночки на бубні Саїда, стих вітер, з шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила, а "Діаманта" неначе зовсім зупинилася, навіть море затихло, не заважаючи їхньому прощанню. – Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, – тихо мовила Фенікс, і гаряче полум’я розквітло на її долонях. – Ти рятувала мене від мене самої і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоїми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго. Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав їй коритися, лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саїд наказав їм замовкнути – не час. – Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, – говорила Софія, долаючи сум. – Я мріяла побачити тебе знову багато років, надто часто переплутувались наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якої ти не знала. Софія теж схилилася, полум’я в руках Фенікс набуло золотавого кольору. Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім’я, її голос здригнувся, полум’я стало синім, наче ніч хвилювалася на долонях Фенікс. Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до її пам’яті, зрадивши море і перейшовши на бік Імперії. Полум’я стало зеленим. Коли капітани піднялися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Він закрив очі, не бачачи, що всі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме. – Пробач мені, Аля Вороняче крило, – ледь чутно сказав він. – Пробач мені, що не дотримав слова, пробач, що зрадив тебе, відправивши друзів на тортури, пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя. Зашипів вітер, приймаючи його слова, наче клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих моря, хлопець відчув, що нічого сказати не зможе, надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні морю. Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, а полум’я стало чорно-золотим. – Аля, ти була не піратським капітаном, ти була чарівницею, – дивлячись на зірку, наче то була душа Алі, говорив Ярош. – Ні, ти не була, ти є. І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття, я відшукаю тебе. Полум’я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді згас і він. Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саїд награвав, повільно, причаровуючи, а Софія і Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків молодого кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум’я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, як розпечене жерло вулкана, і тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилося у невидимому вогні. Саїд опустив бубон, а прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узявши до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харон і Смерть відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саїд зосталися там, де стояли. Від дотику чаклуна тканина знову набула вогню. – Присягніться, – тихо, але твердо мовив Ричард. – Присягніться зараз попелом вашої товаришки, що помститеся Імперії за її загибель, що зламаєте ангельські крила Химери, а очі звіра-столиці потьмяніють, – його погляд плив, зазираючи в душі колишніх друзів. – Присягніться, що чорні статуї оживуть і покинуть площу, де їх ув’язнено, – ці слова дісталися на долю Ажи де Сентана, він опустив очі. – Присягніться, що не зрадите, як зрадили колись, що не схилитеся, як схилилися. Він чаклував, але тут його чари були безсилі. Ніхто не відгукнувся на заклик графа, ніхто не нагадав йому, що він сам стояв на колінах перед білокрилою Химерою. Та жоден з них і не зміг би дати слово, яке вимагав від них Ричард, навіть Ярош. – Боїтеся, – осміхнувся Ричард, прапор обернувся червоним птахом, що злетів на щоглу, де знову став піратським прапором. – Шкода. Яснішало небо на сході. * Роксана і Юрко загубилися в плині часу. Вони блукали підземним лабіринтом так довго, що майже осліпли від темряви. Вогник Юрка боявся цього підземелля і згасав, хлопчик вмовляв його горіти. Та у вогника вистачало сміливості світитися тільки пару хвилин, а тоді він ставав каламутним і йшов з димом. Юрко вирішив не мучити товариша. Йшли навпомацки, тримаючись за руки, щоб не загубити один одного. Юрко вів рукою по стінці. Траплялися отвори, але з них не дмухав вітер, лише одного разу їм зустрівся протяг, і діти звернули в той коридор. Та даремно. Коридор довго розширювався, а тоді привів їх на край. Юрко засвітив вогонь, але провалля було таким глибоким, що його світла не вистачало. Темрява в безодні заворушилася, вона пила життя кволого чарівного вогника, та Юрко тримався, вдивляючись, чи не можна пройти над проваллям. – Ходімо звідси. Мені страшно, – прошепотіла Роксана, тулячись до товариша. – "Страшно! Страшно! Страшно!" – розсміялася темрява луною. Діти гайнули назад. А луна ще довго гуляла підземеллям, то наближаючись, то віддаляючись. – "Страшно! Страшно! Страшно!" – скиглила луна, вмираючи, і одразу відгукувалася реготом з іншого боку. – Нащо тут нарили ці коридори? – пробуркотів Юрко, який повністю поділяв почуття свого вогника. – Нащо це все Герді? – Мені здається, що лабіринт вирили задовго до Герди, – Роксана ще знаходила в собі сили йти далі, та від голоду паморочилось в голові. – Ми під містом, а може, вже і за містом. Про те, що вони можуть звідси ніколи не вибратись, діти намагалися не думати. Здавалося, пройшли роки з тої хвилини, коли упали старі іржаві грати, розділивши їх і друзів. Чи не краще було залишитися там і чекати на вартових? Але обоє б відповіли, що ні. Роксана раптом відпустила Юрка і сіла на підлогу. Вона не витримувала, темрява давила з усіх боків, дівчинка розплакалась. – Роксано, не хнич. Ми виберемось, обов’язково виберемось, – хлопчик обняв її, на долоні палахкотів малесенький вогник, на більше не вистачало сил. Роксана підняла на нього заплакане обличчя. Вона хотіла заскиглити: "А якщо ні? Якщо не виберемось? Якщо так і помремо без води і їжі в цьому підземеллі?" Та побачила, наскільки блідий Юрко, тільки очі хворобливо блищать. – Не чаклуй, ти що! – дівчинка накрила вогник, гасячи його, згадала, що її Ярош призначав командиром. – Ти зовсім себе виснажиш. А нам ще вихід шукати. Поки Юрко не бачив, Роксана витерла рукавом сльози, пообіцявши собі, що не плакатиме, доки не вийде на поверхню. – Як гадаєш, якщо перевернути палац Герди, на якому поверсі ми будемо? – пожартувала вона. Юрко задушено розсміявся, тихенько, щоб знову не розбудити лиху луну. – Не знаю, скільки її палаців треба, щоб цю глибину виміряти. Вони йшли далі, намагаючись більше не піддатися відчаю. Та це було дедалі важче, і дітям здавалося, що з кожним кроком вони дорослішають, що їм вже не по чотирнадцять, а набагато більше. – Я хочу співати, – божевільно зізналася Роксана. – Не треба, темряві не сподобається, – попередив Юрко. – А мені все одно! Я її не боюся! – крикнула дівчинка, заспівавши на повний голос – У сонця дорога правдива, у сонця ти жар попроси, і день повертає, як диво... Темрява вдарила дівчинку, зваливши з ніг. Юрко здійняв руки, засвітивши в підземеллі справжнє бузкове багаття. Роксана лежала на кам’яній підлозі, та вже трусила головою, опритомнівши. Темрява розбігалася щурами і розповзалася плазунами, налякана чарівним вогнем. – Їй не сподобалось, – підіймаючись, весело зауважила Роксана, її трусило від ляку. – Юрко! Вогонь згас миттєво, хлопець втратив свідомість, віддавши закляттю всі сили, що мав. Роксана кинулася до нього. – Ні, ні, отямся, Юрко. Це я винна. Дурепа, – Роксана розревілася, упавши біля товариша. – Не треба було цього робити. Не треба. Юрко, прокинься. Юрко! Луна раз повторила ім’я хлопця, і заглухла. Попереду зацокотіли кігтями дрібні кроки. Роксана підхопилась, ладна захищати товариша від будь-чого. За рогом світилося білим, але тьмяно, обережно, щоб не посваритися з темрявою. Коридором ішов великий вгодований чорний кіт, з чийого хутра сипалися дрібні зірочки й одразу згасали. – Сиріус! – прошепотіла Роксана, не вірячи своїм очам. – Я завжди знала, що ти незвичайний кіт. Та Сиріус був не сам. За ним бігло чорне щеня Рити, щирячись на темряву і намагаючись її вкусити. Роксана сіла на підлогу, знесилена. Кіт підійшов до неї, тернувся об ногу. – Пробач мені, Сиріусе, – пошепки попросила дівчинка. – Я присяглася тобою, що слухатимуся капітана, а не послухалась, і ти пішов на зірки. Ти пішов, бо я порушила слово, – та раптом її голос став звичним, упертим, впевненим у своїй правоті. – Та тоді б Химера вбила Маріан! – "Химера! Химера! Химера!" – підхопила луна. – "Маріан! Маріан! Маріан!" – відгукнулася луна з іншого боку. Здавалося, що імена тануть у відлуннях темряви, що то темрява смакує їх на язик. Сиріус подивився на хазяйку. "Я тебе пробачив" – говорили зелені котячі очі. Щеня лизнуло Юрка у щоку, і хлопець поворушився, застогнавши. – "Ідіть швидше звідси. Я залишив вам сяючий слід, – Роксана розуміла, що каже Сиріус, не маючи сили на здивування. – Ви не знаєте, куди потрапили. Якщо слід вистигне, Михайло вас доведе". – Дякуємо, – прошепотів Юрко, якому Роксана допомогла встати. Він теж чув мову кота. – А ти, Сиріусе? – Роксану непокоїло, як знову завирувала темрява біля стін. – "Як дивитесь на зірки, згадуйте, що я там теж є. Я зірка, хазяйко, що вирішила погуляти людським світом. На небо я й повернуся. Ідіть, не озираючись". Щеня покрокувало вперед, і діти пішли за ним. А хутро Сиріуса розгорялося, усипане зірковим пилом, і очі були як ясні зірки. Темрява зашипіла, відсуваючись від зірки, що насмілилась упасти в її утробу. Щеня побігло, і діти ледь за ним встигали. Пес біг по сяючому сліду, що тьмяно світився на підлозі, а коридори все частіше ставали крутими. Раптом вибухнуло, і зі стелі посипалися камінці. Юрко спіткнувся, та Роксана вчасно підтримала його. – Сиріус! – дівчинка озирнулась, ладна бігти назад. – Він стане зіркою, – Юрко схопив її за руку, щоб не втекла. – Не дури! Слід зникав усе швидше. Попереду стало світліше. Діти вбігли до печери. Світилися зеленим сталактити і сталагміти, деякі майже зрослися в колони. І навіть у стінах жили вогні, пробігаючи всередині стін, як під шкірою. І тільки вода у струмку, що протікав через печеру, була чорною. – Як тут гарно, – зітхнула Роксана. – Вода, – Юрко побіг до струмка, нахилившись, щоб напитися. – Стій! – Роксана опинилася біля нього швидше, ніж пальці торкнулися води. Разом вони упали на каміння, а з струмка здійнялася хвиля там, де щойно була рука хлопця, і розчаровано розтеклася по берегу. – Вона така, як на цвинтарі кораблів, – прошепотіла дівчинка, все ще тримаючи товариша. – Я не подумав, капітане, – зуби Юрка цокотіли, йому навіть уявити було лячно, щоб зробила з ним ця масляниста вода, якби не Роксана. Щеня загарчало, у нього на холці хутро стало дибки. Тінь йшла до них з іншого проходу. Низенька лиса тінь. Діти піднялися, побачивши чоловіка, вбраного у якийсь дивний одяг, схожий на мантію. – Як збирався вбити, нащо мучив, водячи підземеллям два дні? – біля сяючої колони стояла дівчинка, чиє темне волосся прикрашала діадема з перлами і діамантами. – Тебе сюди не кликали, дочко ночі, – невдоволено пробуркотів Сарконський жрець. – Зірки ходять споконвічно темними коридорами храму. Що за неподобство! І тобі теж нема чого тут робити. Розважитись не даєш. – Усе ще не можеш заспокоїтись, що молодий чарівник переміг тебе у двобої? – посміхнулася дівчинка-ніч, ідучи до дітей. – Вони з піратського корабля, ці діти. І не будуть твоєю здобиччю. – Вони і так моя здобич. Темрява і жах живуть в їхніх серцях і очах, – та в мові жреця ковзнула невпевненість. – Я заступниця корабля з чорними вітрилами, і тому заступниця всіх, хто колись був на "Діаманті", – дівчинка стала біля дітей, тихо додавши, щоб тільки вони почули: – Не бійтеся. Жрець лютував, бачачи, що здобич, його і, головне, божества, просто вислизає крізь пальці. – Мені нема діла до піратських кораблів і їхньої війни з новою столицею. Діти – моя здобич, і ти їх у мене не відбереш! – Не бійтеся, – повторила дівчинка-ніч, ступивши крок до жреця. Вона змінилася тільки на мить, а, може, то здалося. Вона виросла, а темне вбрання перетворилося на мантію, осяяну зеленим світлом. – Знаєш, хто я? – мовила давня до жреця. І вмить світ став таким, як був. Жрець відсахнувся, затуливши засліплені очі. – Коли я був живим, давні не ходили за людьми під землю, – злився він. – Коли ти був живим, Сарконськими вулицями не блукав у мріях Пустельний Вітер, – посміхнулася дівчинка-ніч. – Ідіть за мною, діти. Згадка про Пустельний Вітер налякала жреця більше за справжню подобу давньої. Він відступив до стіни і зник. Діти поспішали за рятівницею, яка йшла дуже швидко, наче темрява все ще полювала на них. Шиття на її вбранні і камені в діадемі світилися, даючи достатньо світла, щоб бачити шлях. Дівчинка-ніч знайшла в стіні отвір, потягнула за важіль, і стіна розійшлася, впустивши в підземний лабіринт свіжий нічний вітер. Діти, забувши про втому, вибігли назовні, але сили облишили їх, і Юрко з Роксаною всілися на пожухлій траві. Вони вийшли з підземель зруйнованого храму далеко за містом біля невеличкої діброви, де на гілках ще втрималося листя. * Тоді теж в небесах зміями вигиналися блискавиці, та були вони викликані не чарами, а просто раділи зливі. Вітер гнав важкі хмари майже над самою водою, та в гавань, де стали на якір кілька десятків кораблів-красенів, він не потрапляв. Кімнату заливало світло сотень свічок, але не побачити тут жодного чарівного вогника, хоча більше половини тих, що зібралися тут, могли наказувати і полум’ю, і вітру. Піратські капітани зібралися на нараду, на час забувши про чвари і суперечки, покинувши свої справи. Вже давно піратське місто не бачило стільки кораблів одразу. Гавань не змогла вмістити їх усі, тому дехто приплив на чужих кораблях. Старші капітани віталися, багато хто довго не бачився, і майже на всіх залишили карби бої. Старші капітани перемовлялися, згадуючи товаришів, які більше ніколи не вип’ють із ними, та не сумували. То було таке життя, яке вони самі обрали, заради свободи якого могли ризикувати будь-чим. Вони могли б назвати себе господарями цієї наради, та були тут і жінки, десь третина від усіх капітанів, і навіть молодь. Молоді, які недавно пізнали смак капітанської влади і ще не зовсім звикли до такого уславленого товариства, почувалися дещо невпевнено. За одним столом разом сиділи Ярош, Ажи і Лілі, яку тоді не називали Феніксом, волосся молодої жінки поки не підсвічувало полум’я, а в сірих очах не жила темрява. Були тут Едвард і Лінт, що намагалися триматися ближче до старших піратів, і Джонатан із Маріан, які на той час встигли закохатися по самі вуха і думали більше не про нараду, а про те, як цілуватимуться під місяцем, коли скінчиться буря. На відміну від них, Кристофер і Аля мали дуже серйозний вигляд, вони уважно слухали, і не лише те, що казали вголос, але і шепіт, який іноді здіймався над громадою. Виправляючи мокре волосся, до кімнати увійшла Софія, її вбрання було надто яскраве навіть для цього зібрання, піратка сіла за один стіл із Анною-Лусією. – Імперія готується захопити всі моря, – говорив старий пірат, чию щоку прокреслив широкий шрам, та сіро-блакитні очі зосталися веселими й насмішкуватими. – Ми отримуємо вісті, що Химера будує власний флот. Ми маємо перешкодити їй, бо Море все частіше віддає свою ласку імперським капітанам, а не нам. Гомін пройшов кімнатою, невдоволений і образливий, але про те знали всі, просто важко було погодитися, що Море захищає ворогів. – Море ласкаве до імперських капітанів, бо вони відчайдушніші за нас, – сказав інший піратський капітан, підіймаючись. Він не хизувався одягом, як багато хто з них, в ньому навіть важко було б упізнати пірата, якби він опинився на міській вулиці. Звичайний плащ, звичайна зачіска, тільки що пістолети на поясі, та волосся сиве, певно, не через вік. Дорогі пістолети, інкрустовані золотом, такі є лише в нього, і їхній господар ніколи не промахується. – Вони кличуть Море, пропонуючи йому свою вірність, зманюючи його чарами, – говорив далі пірат. – Та учні Імперії брешуть, їхні імена належать не Морю, а Звіру. Але справа не в тому, – його очі сяйнули чарами. – Вони знають, як звертатися до Моря. А це значить, що хтось з нас зрадив піратське братство і вчить імперських капітанів тому, що знаємо тільки ми. Його слухали уважніше, ніж попереднього пірата. Він мав тут владу, цей дивний капітан, і багато хто дослухався до його думки. – Перед тим, як іти сюди, ми завітали до верфей, де Химера будує свої кораблі, – глухо розсміявся інший піратський капітан, він не мав одного ока, та й вставати не збирався. – Ми їх спалили! – зареготав він. Сивий пірат повернувся до одноокого, і регіт обірвався. – Ти не смієш тут чаклувати, Райн! – крикнула жінка, піднімаючись і витягаючи зброю, вона була кремезною, схожою на стерв’ятника. – Жанно, заспокойся, – чари в очах сивого Райна згасли. – Ви відгукнулися на заклик, та багато хто не розуміє, що насправді сталося. Ви бажаєте грабувати і топити торгові кораблі, ви мрієте, щоб, вимовляючи ваші імена, люди тремтіли, як і раніше. Ви не розумієте, що світ змінюється, і вже ніколи не буде, як раніше. Ніколи! Райн все ж не втримався, вклавши в останнє слово трохи чарів. Жанна пирхнула, і її вуста розтяглися у посмішці. – Де твій товариш Гайяр? А де Ричард? Де всі, кого ми знаємо, та кого зараз нема тут? – Дійсно, Жанно, – втрутився у розмову ще один старий пірат. – Ми не можемо звинувачувати у зраді тих, про кого не чули. – Жанно Скажена, я тебе викличу на двобій, якщо не забереш свої слова назад, – почувся сміх Ричарда, піратський капітан стояв у дверях. – Буря затримала мене. Він був дуже схожий на того Ричарда, який намагався відібрати у Яроша "Діаманту", здавалося, час майже не зістарив його, тільки трохи позбавив нахабства. Райн і Ричард привіталися кивками. Жанна невдоволено сіла на своє місце, наливши собі повний кухоль випивки. – Чи чув хтось із вас, хто така Химера? І чому в Сарконській пустелі не вщухають буревії цього року? – запитував сивий Райн, обводячи поглядом капітанів. – Що нам до Саркона? – пробуркотів той, що захистив добре ім’я звинувачених у зраді. – Краще розкажіть про тих, хто з нас служить Химері. Зрадники мають гойдатися на реї, – пірат подивився на Ричарда, але той навіть не звернув уваги на цей погляд. – Ми були у Сарконі цього року, – сказав Кристофер, і разом з Алею вони встали. – Ми хотіли подивитися, які скарби заховані в покинутій столиці, але її охороняє стільки чарів, що ми ледь змогли навіть дійти до міста. А тоді, – чарівник замовк, чомусь він не міг говорити про те, що зустрілося їм у колишній столиці імперії принцеси Кори. Ярош пильно дивився на Кристофера, він не знав цього чоловіка, але відчував, що в них багато спільного, і ще не відомо, хто виграє, якщо вони змагатимуться волею. – Чари там різні, – спокійно повела далі Аля. – Нас було шестеро, вижити в місті пощастило тільки нам двом. Хтось збудив Пустельний Вітер, приспаний здавна. І я бачила на вулицях біле пір’я, яке не зачіпають вітер і пісок. Та нащо білокрилій Химері знадобилися таємниці Саркона, я не уявляю. Аля і Кристофер сказали все і сіли за стіл. Райн, що слухав їх ледь не уважніше за всіх, знову подивився на піратів. – Химера не боїться минулого, вона кидає йому виклик і виграє, отримуючи все більше влади. І цю владу, будьте певні, вона поверне проти нас. Якщо ми не об’єднаємось, вона знищить нас по одному. Зманить зрадою або просто потопить наші кораблі. – Райне, чому ми маємо воювати з новою Імперією, у якої ще нема навіть назви? – пробуркотів пірат, що говорив перед Райном. – Це ти більше чарівник, ніж пірат. А ми пірати. У нас своє життя, нам нема діла до Імперії. Нам все одно, з яких трюмів вичерпувати гроші. Прапори горять, а золото завжди залишається золотом. Його підтримали, якщо комусь і хотілося війни з Химерою, яку ніхто з них не бачив на власні очі, то про це змовчали. – Якщо піратське братство не об’єднається зараз, від нас залишаться тільки спогади. В казочках і п’яних розповідях тих, хто не знає волі. У мене все, – Райн на мить виказав своє роздратування. Коли він повернувся до свого столу, піратські капітани тихо перемовлялися між собою, але ніхто не бажав вийти в коло: комусь було байдуже, хтось вже випив достатньо, щоб його не займало якесь там химерне майбутнє. Піднявся Ярош, ніяковіючи, подивився на Кристофера і Алю, які навіть не торкнулася напоїв і наїдків, і на сивого Райна, що тихенько вистукував пальцями ритм одному йому відомої мелодії. Ярош вийшов на середину великої кімнати. – Райне, я теж чув про Химеру. Я не хочу, щоб її влада поширилася і на моря. Сьогодні я накажу замінити вітрила "Діаманти" на чорні, а своїм ворогом назву нову Імперію. Між старшими піратськими капітанами пройшло шепотіння. – Ти надто молодий, Ярош Сокіл, щоб присвоювати собі право на чорні вітрила. Ти навіть не знаєш, коли піратські вітрила стають чорними, – глузувала Жанна. – Я знаю, що чорні вітрила – то знак непокори, – гордовито відповів Ярош Жанні. – І знаю, що тільки двічі про чорні вітрила оповідується в піратських історіях. За часів розквіту Саркона і тоді, коли в морі з’явився примарний корабель мертвих. Райн посміхнувся: цей розумний і сміливий хлопець йому подобався. – Вітрила "Ворона" чорні вже півроку, – відгукнулася Аля. – Я буду битися з Імперією, навіть якщо більше ніхто не захоче виступити проти неї. Жанна зло глянула на молоду жінку. – Ви не підете проти волі піратського братства! – звилася Жанна, і її підтримали, але не з таким завзяттям, як слова про золото. – Ви надто молоді, – підтримав Жанну й одноокий. – Ви нещодавно стали капітанами і ще не відчули справжньої насолоди від грабунку і жорстокості, справжньої жаги до багатства. Ярош мовчав. Лілі і Ажи піднялися і стали біля нього. Лілі посміхалася тою посмішкою, яку потім так вподобає, коли перетвориться на фенікса, вона відчувала розгубленість і ненависть, що опанували піратське братство. – Сьогодні нас зібралося більше, ніж половина, – сказав Райн. – За піратським законом, тому рішенню, яке ми приймемо, мають підкоритися всі без виключення, – Аля відвернулася, щоб громада не бачила її почуттів, а сивий капітан говорив далі. – Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб оголосити війну новій Імперії і Химері, яка намагається загарбати наші моря? Він першим підняв руку. Ярош, Лілі, Ажи, Кристофер і Аля підтримали його, не вагаючись. Усі молоді капітани, що були у цій залі, віддали свій голос за війну, навіть Ричард, що трохи замислився перед тим, голосував проти Імперії. І було ще багато тих, хто не бажав миритися із завоюваннями Химери. – Хто проти? Проти була третина присутніх. Серед них Жанна, одноокий і той пірат, що над усім ставив золото. Райн став надзвичайно серйозним і навіть суворим. – Спільне рішення піратського братства – війна. Слово відлетіло, підхоплене вітром, і зраділа буря, якій кортіло подивитися, як змагаються між собою люди, як шаленіють, приймаючи її у свої серця. Не знали капітани тої нічної хвилини, що за тиждень Жанна схилиться перед Химерою, запропонувавши їй свою допомогу, що зрадників стане ще більше, навіть серед тих, хто підтримав рішення про війну, що майже всі, хто зібрався на цю нараду, загинуть протягом кількох наступних років. Хтось від підступного удару в спину, хтось у бою, а когось закатують в імперських підземеллях. І тоді буде ще одна нарада, менша, і злість літатиме кімнатою, не заповненою вщерть, як минулого разу, виплескуючись лайливими словами, в яких ховатиметься ляк. Тоді молоді капітани вирішать йти до столиці, щоб змагатися волею зі звіром. Але тої ночі, повертаючись на свій величезний і гордий корабель, Ричард не прощався з сивим Райном, який таємно навчав його чарам. * – Капітане, – Сашко, наче тінь, опинився поряд із Ярошем. – Розкажи мені, капітане, про цей корабель. Сокіл неохоче подивився на хлопця. Це був вже зовсім не той Сашко, якому він показував, як мовить до піратів море. Хлопець змужнів, став серйозним, та щось божевільне мерехтіло в глибині очей, вмить ховаючись від чужої цікавості. – Добре, я розкажу тобі про корабель, – погодився Ярош, пильно спостерігаючи за хлопцем, та приховане більше не виказувало себе. – "Діаманту" будували не пірати. Пірати взагалі рідко будують кораблі. Кажуть, що цей корабель тодішній граф Елігерський хотів подарувати своїй племінниці на повноліття. Розкішний дарунок, як на мене. Граф хизувався перед своїми друзями, побившись об заклад, що "Діаманта" стане одним з найкращих кораблів того часу. Корабель мав бути гарним і швидким, та граф не зізнався племінниці, що насправді будував корабель не для розваги, а для війни. Він запросив в Елігер чарівників, щоб вдихнули в корабель душу, щоб корабель ожив, як оживають тільки піратські кораблі. Граф мріяв, що, коли його племінниця стане біля штурвала, в її серці прокинеться жага перемог і пригод, що вона очолить завоювання, жадаючи влади і нових земель. Та у "Діаманти" була інша доля, – Ярош посміхнувся. – Тільки піратські кораблі стають живими, і тільки пірату судилося бути тут капітаном. І коли корабель мали спустити на воду, чекаючи прибуття племінниці графа, на місто напали пірати. Корабель дістався їм. Я в той час ще не народився, та люди кажуть, що "Діаманта" стала жахіттям для мирних портів і торгових суден. Її краса несла смерть необережним і нещасливим. Ярош замовк, він згадував, як уперше побачив "Діаманту" при світлі сонця. ...Море було спокійним, і здавалося, що корабель, який кинув якір у самотній бухті, відображається у дзеркальній воді, майже як справжній. На реї сиділа чайка, кричала, лаючи подружок, які кружляли в синьому небі. Сонце сліпило очі, відбивалося від морського полотна і мінливо сяяло в мідних і бронзових вставках на крилах дерев’яної скульптури, вбирали сонячне світло кришталеві очі чи то сирени, чи то янгола, роблячи їх лихими і справжніми. Ярош причаївся за каменем, дивлячись, як пірати про щось радяться на березі: вони ділили здобич. Хлопець посунувся трохи вперед, бо просто згоряв від цікавості, про що говорить команда уславленого в чутках корабля. Та земля зрушила з місця, і Ярош скотився схилом вкупі з камінцями і пилом. Вмить оголивши зброю, пірати оточили його. Одна шабля майже торкалася горла Яроша. – Хто ти є? – запитав пірат, що міг вбити його будь-якої миті. – Ярош Сокіл, – намагаючись не боятися, відповів хлопець. – І як же ти сюди залетів, Соколе? – поцікавився інший пірат, команда розступилася, пропустивши його, в піраті вгадувався капітан. Ярош тепер дивився тільки на нього. – Стежками. Я на узбережжі всі стежки сходив. – А хто ще знає про ці стежки? Хто знає, що ти тут? – Ніхто, – хитнув головою хлопець. – Це мої стежки. – Вбити його, бо бачив наш сховок! – крикнув пірат, що стояв поряд із капітаном. Та піратський капітан знаком наказав йому замовкнути, пірат неохоче прибрав зброю, а хлопець поспіхом піднявся. Від погляду капітана Яроша пробрав холод, здавалося, що ці блакитні очі можуть примусити серце зупинитися, а нутрощі зав’язатися у клубок. Але хлопець не відводив очей. – Цікавість може коштувати тобі життя, пам’ятай про це, коли зберешся влазити у чужі справи. І більше не попадайся піратам, Ярош. Капітан розвернувся, зібравшись іти геть. Але відчай хвилею затопив Яроша. Після того, як Ажи і Лілі попрощалися з ним, зійшовши на борт "Буревія", який побудували для них батьки, після безсонних ночей, що приходили разом із листами про їхні пригоди: Лілі і Ажи везли вантаж із далеких земель, щоб ще більше збагатити Сентан і свій рід... Після цілого року порожніх мрій він просто не міг дати піратському капітану піти. Краще хай вони його тут зараз вб’ють, ніж відпустять, ніж знову бачити море тільки з берега. – Зажди, піратський капітане, – Ярош намагався, щоб його голос не затремтів від хвилювання. Піратський капітан зупинився, повернувшись до нього. Одна його рука лежала на руків’ї пістолета. – Я не з цікавості сюди прийшов, – говорив далі Ярош. – Я чекав, коли ви повернетесь до цієї бухти, бо бачив вас тут раніше, вночі, – він відчув, що йому в спину дивиться дуло іншого пістолета, тепер його точно вб’ють, а у нього самого навіть ножа з собою нема. – Я знаю про "Діаманту" все, що можна дізнатися. Я мріяв бути в твоїй команді. Моя воля так само вільна, як і твоя. Вільніше тільки море, – Ярош гордо тряхнув волоссям. – А тепер роби, як велить твій закон, піратський капітане. Пірати мовчали. Цей хлопець був надто зухвалий для своїх років, та й для звичайної людини надто сміливий і гордий. Здавалося, він зовсім не боїться смерті, що вже розгорнула над ним темні крила. Піратський капітан пальцями накреслив закляття, та воно не долетіло до хлопця: Ярош відбив чари, махнувши перед собою, як вчили його і Ажи з Лілі чарівники Сентана. Закляття пірата розсипалось на порох, вдарившись об прозору перешкоду. Капітан посміхався, його блакитні очі сяяли, та й в очах Яроша теж плескотіли чари. – Що ж, юний чарівник. Ти в команді "Діаманти". Подивимось, чи не злякає тебе море... Спогад танув, та здавалося, що його покликала не пам’ять Яроша, а зовсім інша воля. Невже то воля Сашка, нового Сашка, яким він став, коли "Діаманта" вийшла у відкрите море, могла так легко вимагати у чужої пам’яті знову жити давніми спогадами? Ні, того не могло бути. – Йшли роки, а слава "Діаманти" зростала, – розказував далі Ярош. – Пірати володіли морями, але раз-по-раз у п’яних розмовах приморських містечок, де ми іноді зупинялись, зринали оповіді про Імперію, що народжувалася на півночі від Елігера. А наступного літа ми побачили імперський корабель. Ні, на ньому не було Химери, то навіть і не корабель був, а щось незграбне і маленьке. Ми пустили його на дно, та я пам’ятаю, як капітан "Діаманти" бився з імперським командиром, як вони чаклували, й імперець поранив нашого капітана. Ми не зважили на ту рану, бо рідко пірат виходить з бійки, не проливши власної крові. Кров на рані спеклася, та капітану ставало гірше з кожним днем. Він і так не міг похизуватися молодістю, але за тиждень сильно схуд, шкіра на обличчі обвисла, навколо запалих очей з’явилися темні кола. Тільки самі очі ще блищали небесною блакиттю, яка не вицвіте. ... – Соколе, капітан кличе! – крикнув юнга, захоплено дивлячись на Яроша, який зараз вже був дуже схожий на того пірата, якого зустріла Роксана, юнга ще й місяця не пробув на піратському кораблі. Ярош увійшов до каюти. Капітан лежав, вкритий ковдрою, хоч спека стояла страшна. Побачивши Сокола, капітан сів, та йому було важко рухатись. – Ярош, – молодий пірат ледь впізнав владний голос свого капітана. – Я помру, коли зійде місяць. Я це знаю, – Ярош хотів заперечити, та капітан відмахнувся. – Мовчи, мені і так важко з тобою говорити, – капітан закусив губу, блакитні очі потьмяніли від болю, та воля пірата поки залишалася сильнішою. – Моє місце займеш ти. Всіх, хто спробує відібрати у тебе корабель, стратиш. Будь жорстоким, інакше не станеш піратським капітаном. А ти ж мріяв саме про це. Нова хвиля болю пройшла по його тілу, Ярош підлетів до капітана, щоб хоч частину того болю взяти собі, та капітан прошипів: – Не смій мене жаліти! – хвиля болю зійшла, зробивши погляд вмираючого осмисленим, і навіть голос став звичним, хоч і слабким. – Ти маєш знати, що чарівник не зникає після смерті, на відміну від людей. Його душа блукає примарним світом спогадів, і відчайдушний товариш може віднайти і повернути її в цей світ, та вже без чарівної сили. І є ще цвинтар піратських кораблів, куди потрапляють душі піратів, яких не оплакали, про чию загибель не знали, за ким не шкодували. Іноді їх теж знаходять і повертають у людський світ, та вертаються вони такими, як були, нічого не втративши. Але рідко буває, що друзі настільки сильні, щоб не шкодувати про загибель товариша. Капітан застогнав, зчепивши зуби. – Що з тобою? – Ярош не міг не запитати. – Зброю ворога змастили отрутою. Я її не знаю. Це витвір того, кого люди пошепки кличуть Химерою. Пообіцяй мені, що не шукатимеш мою душу ні серед спогадів, ні на цвинтарі кораблів. – Я обіцяю, – тихо відповів Ярош, не владний сперечатися з чарівником. – Добре, – він сказав майже все, що хотів, і зібрані для розмови сили витікали з нього, як пісок крізь пальці, як і власне життя. – Знайдеш капітанів... моїх друзів... Райна й Гайяра. Розкажеш їм про все... Тільки піратське братство може вирішити, що робити далі... Капітан закрив очі, бо навіть дивитися на світ завдавало йому болю. – Іди, піратський капітане Ярош Сокіл. Я не хочу, щоб ти бачив, як я прощаюся з життям, – він сказав це твердо і владно. Ярош мовчки вклонився й залишив каюту. Сонце гарячою хвилею вдарило по обличчю, змиваючи холод смерті, якого він щойно торкнувся. До нього не мовили, бо блідий, як полотно, Ярош злякав навіть піратів, що бачили його тільки усміхненим і зухвалим. Піратський капітан підійшов до фальшборту, порожньо задивившись на спокійне море. Небо і море сьогодні були такі самі сині і вільні, як у день його зустрічі зі старим капітаном. Поранений помер вночі, як і сказав. Тіло його віддали морю. Та ніхто не заперечив посмертної волі, і біля штурвала став Ярош. Він виконав одну обіцянку, не шукаючи шлях на цвинтар кораблів і у спогади, але не дотримався іншої: Райн уважно вислухав Сокола, коли восени, майже через два роки, їхні шляхи перетнулися в одному з піратських портів, а Гайяра молодий капітан побачив багато років потому, коли міністр Феофан читав тому вирок. Ярош не вірив, що в Імперії тепер новий міністр. Міністри або гинули, або вмирали від старості, але при живому міністрі ще ніхто не наважувався вдягнути знак найвищої після Імператора влади. Невже Феофан зрадив, але Ярош не міг повірити, що міністр міг зрадити Імперію. Не міг у це повірити... * Олександра замовчала. Анна-Лусія підвелася, ставши біля вогню, вона не дивилася на полум’я, але її карі очі набули вогненного відтінку. Майже непомітного, наче щира розповідь Олександри звільняла її від чарів тюремниці. – Ярош казав, що Імперія живиться зламаними долями, – сказала Анна-Лусія. – Тисячі зламаних доль, а, може, й сотні тисяч. Наче невидимою скатертиною, вкриті землі Імперії волею звіра, – Есмін здригнулася, але промовчала, погляд Зорін став гострим і теж дивним. – І та воля шукає людей, що надто щасливі або проявили слабкість, щоб зламати їх і принизити, щоб відібрати їхні долі. А до тих, хто знаходить сили протистояти звіру і не віддавати йому свого щастя і долі, вже навідуються солдати, – Тайра засмутилася, їй пригадався батько, що намагався захистити її від Імперії ціною власної свободи. – Але іноді долі повертаються до тих, хто втратив їх. Іноді достатньо погляду на людину, вільну від тіні чужої волі. Так сталося з тобою, Олександро, – посмішка на мить торкнулася вуст капітанки. – Тому Імперія так боїться піратів, особливо капітанів, бо ми вільні. Полум’я в каміні хитнулося, наче підтвердивши її слова. – По-справжньому вільні, – тихо повторила Анна-Лусія. – Коли Химера шукає ворогів, то вона шле за ними свої чари, але, щоб втілитися, їм треба знайти чорну душу поблизу ворогів Химери. Те перо, що ти бачила, було чарами Химери, які погодилась прийняти жінка з твого селища. Так, вона була перевертнем. І я вбила її, зруйнувавши закляття ворога, – чарівне полум’я шугнуло в очах Анни-Лусії і запалало рівно, але грізно, тихо розсміялася Маріан, яка розуміла, що відбувається. – Щирість – найсильніша зброя. Ти щиро бажала допомогти незнайомим людям, які повернули тебе до життя, навіть не відаючи про свою силу. А демон щиро жадала влади, яку обіцяло їй закляття Химери. І я теж щиро хотіла знищити ворога, хай навіть його частину, яка втілилася у заклятті. Щирість, – голос піратської капітанки став майже нечутним. – Така різна щирість... Анна-Лусія нагнулася, вихопивши з каміна язик полум’я, який перетворився на палаючий меч. – Така різна, як свобода. І тільки смерть одна. Тепер полум’я в її очах набуло темних відтінків. Скрикнула від несподіванки Зорін. І всі зіскочили на ноги. Анна-Лусія знову могла чаклувати. Вона підійшла до дверей і відкрила їх помахом руки. Тайра і Зорін ринули за нею, але двері зачинилися швидше, ніж вони встигли добігти до виходу. Олександра і Кіш прилинули до вікна. Вони бачили, як Анна-Лусія вийшла на подвір’я. Дощ майже скінчився, в темряві полум’яний ятаган світився, дозволяючи бачити весь двір. Біля криниці на деревині сиділа давня. В полум’яному сяйві її плащ вигравав зеленими хвилями. Анна-Лусія зупинилась. – Що ж ти стоїш? – не обертаючись, запитала давня. – Чому не вдариш? Другої спроби у тебе не буде, я помилок не повторюю. – Хто ти? – і дізнатися про це було важливіше за все на світі, навіть за порятунок від долі, яку їм назначив ворог. – Я з давнього народу, – тиха відповідь. – Ні. Я про інше запитую, – та впевненість пішла з голосу Анни-Лусії. Піратка завмерла. Давня піднялася і ступила крок до неї. – Відколи це піратські капітани марнують нагоду позбутися ворога? – названа сестра Химери повела рукою, і полум’яна зброя з шипінням згасла під дощем і зникла. – А іншої можливості у тебе не буде. Щирість і сила ваших почуттів більше не зруйнують моїх чарів. – Хто ти? – повторила запитання Анна-Лусія, дивлячись у бездонні очі давньої. – Для тебе це не важливо! Анна-Лусія зі стогоном упала в грязюку. Біль чужого безмовного закляття катував її. – Не намагайся гукати до мого серця. В ньому нема співчуття, – вона відвела руку, відганяючи біль. – І серця того нема. Зрозумій це, піратський капітане. Давня пішла, й за хвилину серед дощу почувся стукіт копит. Вдалині задзвеніла зброя, але були ті звуки примарні, як минуле, що повертається у спогадах. Друзям нарешті вдалося відкрити двері, але допомогти Анні-Лусії наважилась тільки Кіш. – Я маю дізнатися, хто вона, – прошепотіла Анна-Лусія. – Маю дізнатися. Це важливо. – Вона могла тебе вбити, – відповіла Кіш, підтримуючи подругу. – Ні, – пошепки не погодилась піратка. – Ми потрібні їй. І не лише для страти в Сарконі. Ми потрібні їй. Я знаю. Дощ ударив сильніше, наче чекав, доки вони зайдуть у будинок. А під зливою скакала, неслась буревієм давня, що мала довезти полонянок до покинутої столиці імперії. Не найбільшої з імперій, але найвеличнішої, про які пам’ятали люди. І блискавки освітлювали їй шлях, вітали й кляли водночас. * Ластівка злізла з підвіконня. Над містом сходив повний місяць. Дівчинка обережно вийшла на двір і попрямувала до фонтана. Біля бортика хтось стояв. Такий знайомий, такий бажаний. – Ярош! – не повірила своїм очам. Вона розуміла, що тут не може бути піратського капітана, що школа дурить її, що це пастка, але дівчинка так стомилася постійно воювати з волею вчителів, які любили свою працю, постійно запевняти себе, що ця боротьба – не витрачений дарма час молодого життя. І тому Ластівка з відкритим серцем пішла назустріч пастці. – Ярош! – знову покликала вона. Піратський капітан озирнувся. Він був навіть вбраний так само, як у той день, коли Ластівка бачила його в останнє. – Капітане, – Ластівка обняла Яроша. Пірат погладив дівчинку по волоссю. Та рука його тремтіла. – Ти так виросла, Ластівко, – тихо сказав він. – А ти не змінився. Зовсім. Зовсім, – Ластівка плакала від щастя, вона примусила себе вірити у справжність цієї ілюзії. – Забери мене звідси, Ярош. Забери на "Діаманту". Я тебе не зрадила. Вона відступила раптово, і на долоні у неї спалахнув вогник. – Я не зрадила тебе, Ярош, – вже при чарівному світлі повторила вона, наче ним клялася у вірності піратському капітану, справжньому, а не тому, що стояв перед нею. Очі Яроша потемніли. Біля стіни ворухнулася тінь. То Поліна прийшла на зустріч і заклякла, побачивши піратського капітана на подвір’ї Імперської Зіркової школи. – Вчителі скаржаться, що ти їх не слухаєшся, – спокійно сказав Ярош. – Але я гарно вчусь, – посміхнулася Ластівка. – Можна і гарно вчитися, і слухатись, – вогник на долоні Ластівки затріпотів, попереджаючи про закляття, яке творилося зараз. – Ти програла, білокрила Химеро, – сміливо сказала дівчинка, удавані сльози зникли з її обличчя. – Ти не дотримала слова, бо я тобі не скорилася. – То ти мене впізнала, – ця посмішка була чужою на обличчі Яроша, та й інтонації змінилися на зовсім не властиві для піратського капітана. – Від першої миті здогадалася. – А чому ж підійшла? – Цікаво було, що ти скажеш. Вогник на дівочій долоні набув синього кольору, крижаного, як ця розмова. Біля Поліни зупинився Тимур. – Це ж не може бути капітан, – вражено прошепотів хлопець. – Звісно, що не може, – Поліна скам’яніла, після знайомства з піратами вона почала відчувати чужі чари. Але Химера не змагалася з дитиною, вона просто гралася. – Ненавидиш, – задоволено сказала Химера в подобі піратського капітана. – А твоя ненависть солодка. Чаклуй. Ти ж хочеш мене поранити. Я навіть відбиватися не буду. Та сильно зашкодити мені у тебе все одно сили не вистачить. Вогник заіскрився, випустивши сніп тріскотливих жарин. – Що там відбувається? – голос Тимура змінився, наче не було тижнів у бібліотеці в компанії улюблених книжок, і навіть вітер зашурхотів по подвір’ю інакше, а в повітрі відчувся присмак моря. – А ти не розумієш? – прошепотіла Поліна. Тимур не відповів. – Ні, – Ластівка згасила вогник на долоні. – Я не завдам чарами болю. Нікому. Навіть тобі. Ти знову програєш піратам, Химеро. Піратський капітан схопив її за руку, смикнувши до себе. – Гадаєш, я тобі програю, дитино? – прошипіла Химера майже власним голосом. – Я була в полоні на кораблі мертвих. Тебе я не боюся. Ти не знав, що я бачила проклятого капітана, як тебе? – А ти дійсно виросла, Ластівко. А розуму не набралася. Я зламав волю твого капітана, і його друзі теж схилилися переді мною. І ти схилишся. – Ти брешеш, – Ластівка змагалася з Химерою поглядом. – Капітан живий і вільний. Я знаю. – Ти забагато знаєш, дівчинко. Дарма Ластівка дивилася Химері в очі, ворог з легкістю підкорив її волю собі. Поліна і Тимур бачили, як Ластівка покірно іде за радником Імператора в подобі Яроша Сокола. – Треба щось робити, – прошепотіла Поліна. – Що? – Тимур тремтів, йому здавалося, наче ожили сновидіння, які давно перестали до нього приходити. – Куди він її веде? – А ти здогадайся, – вона дійсно не знала, як вчинити. – Треба покликати Риту і Гунтера. На Димона надії мало, та і йому маємо сказати. Блакитні очі Поліни ясніли морем. – Нащо їх кликати? – пролепетав Тимур: щойно Ластівка зникла, він знову став тим хлопцем, що понад усе цінує книжки про зіркове небо. – Та отямся ти! – Поліна схопила його за плечі і трусонула. – Ластівку забрала Химера! – Химера? – Тимур наче не пам’ятав білокрилого ворога. – Ти що, все забув, Тимуре? – Поліна злякалася. – Забув нашого капітана Яроша? Забув "Діаманту", піратський корабель з чорними вітрилами? Тимур... Вона відступила, бо не могла роздивитися в очах товариша розуміння. – Невже ти забув, як запитував у капітана, чи не з зірок він? – Поліна тремтіла від ляку, розуміючи, що сама щойно згадала про те, що запитує у Тимура. – Ярош, – повторив Тимур, закривши очі, наче знімав з обличчя невидиму маску. – Як ми могли забути? Вони нас зачарували. – Ні, – з полегшенням прошепотіла Поліна, обіймаючи товариша. – Це ми самі себе зачарували. Треба звільняти Ластівку. Але їм не судилося допомогти товаришці. Димон навіть не став їх слухати. Рита не повірила, у неї були свої справи: підготуватися до вечірки, яку влаштовувала її нова подружка. А Гунтера діти просто не змогли знайти: учнів, що вчилися останній рік, відпускали в місто. Химера привела Ластівку в підземелля школи і сама зачинила за дитиною грати. Дівчинка трусонула чорним волоссям, відганяючи чари чужої волі. Та Химера вже не змушувала її коритися. Було так дивно бачити свого капітана через грати. – Як думаєш, скільки тебе можуть тут тримати? – запитала Химера. – Стільки, скільки ти забажаєш. Але так не буде. – Зухвала, – Ярош посміхнувся, торкнувшись грат. – Ти будеш одним з найкращих моїх командирів. – Тільки під чарами, – Ластівка захищалася зухвалістю. – Ти мучитимеш мене в подобі мого капітана чи в тебе вистачить совісті прийняти справжній вигляд? – Я знаю, чого ти домагаєшся, Ластівко, – чомусь зовсім без злості сказала Химера, її одяг набував білого кольору. – Ти боїшся не витримати випробовування цією школою. Ти боїшся, що полюбиш її, як полюбили твої друзі. Ти вже її любиш, хоч намагаєшся це заперечувати. Тому робиш усе, щоб розгнівати мене. Бо думаєш, що страждання захистять тебе. Але це не так. Я бачив жах твого капітана, коли він був у мене в полоні. Повір, ти й десятої частини випробовувань не здолаєш з того, що випало на долю піратських капітанів. Ластівка не відповіла. Химера мовчала, все ще тримаючи руку на гратах. – Я тобі не служитиму. Ти це теж знаєш. Я колись вже прощалася з життям. А Ярош викупив мене у смерті. Тому я буду вірною йому. – Викупив тебе у смерті? У проклятого капітана? – зацікавлено перепитала Химера, її темні очі осяялись чарами. – І що ж Сокіл віддав за твою свободу? Майнули видіння: ніч, і людей виводять на палубу корабля з порваними вітрилами... Ластівка скрикнула, відступивши. Спіткнулася, сівши на підлогу. Химера розсміялась. – Грубіянити було легше, правда? Але ти дійсно не знаєш, яку ціну заплатив твій капітан. Химера хотіла піти, та запитання Ластівки зупинило її на хвильку. – Капітан живий? – А ти досі віриш, що він мене переможе? – сумно осміхнувся ворог. – Він живий. Вір сновидінням, дитино. Химера пішла. Ластівка забилася в куток, обхопивши коліна. – Як я себе ненавиджу, – прошепотіла вона. І той вогонь ненависті до самої себе, що переоцінила власну непохитність, а злякалася найпростіших чарів ворога, палив дівчинку зсередини сильніше за неволю. * Десятки ночей ці сузір’я пливли над караваном, що прямував на схід до казково багатої землі, ровесниці знищеного Саркона, і давня, вбрана у мерехтливий зелений плащ, на який перетворилась людська душа, так і не підійшла до тих, кого просила віддати їй для страти. Сарконську пустелю важко було назвати пустелею, скоріше пусткою, звідки пішло життя. Ту був тільки пісок, перетертий на пил, і камені, іноді наче обсмалені вогнем, іноді ніби поїдені водою чи вітром, а Хемі знайшов якось іржавий камінь. Іржа оплела камінь дивними морозними візерунками, і здавалося, що від того сам камінь захолов. Та Смерть порадила жбурнути той камінь якнайдалі, бо такі сліди залишали чари, що ще не повністю пішли в землю. Хемі так і зробив, і камінь потонув у спалаху, блідому вдень, бо чари, що ще містилися в ньому, вивільнились від удару об землю. В цій пустелі не царювала спека, пісок поглинав майже все тепло, що давало сонце, пив, та напитися не міг, тому йшли вдень, поспішаючи подолати шлях від оази до оази, доки не сіло сонце, бо тоді ставало зовсім холодно. Та вночі вітер, що віяв удень, вщухав, далекі піщані смерчі опадали коштовним камінням, що виблискувало в зірковому світлі. Бо були ті смерчі не з піску цієї пустелі, а інші, Мандрівник казав, що вони народжуються в Сарконі. І якось двоє братів спокусилися коштовностями, які вдень гуляли пустелею у смерчах. Вони вийшли з оази і за кілька хвилин зникли у мертвій тиші, так і не повернувшись до ранку. Шукати їх не пішли, та більше нікому не кортіло швидко розбагатіти на скарбах цієї пустелі. Усе було дивним тут. Навіть оази насправді являли собою крихітні шматки землі, якої не торкнулося смертоносне закляття. Тут росли звичайні дерева: тополі і липи, клени й дуби, в одній оазі Лаура бачила стару вербу, що мила віти в джерелі, яке било з-під землі, а цієї ночі вони сиділи під розлогим горіхом з міцним стовбуром. Листя на горіху ще не пожовкло, але люди не змогли розгледіти плодів. Серед змертвілої землі важко було розпочатися новому життю. Хмари почали вкривати небо ще звечора, жовті, важкі, неприємні хмари, здавалося, що вони несуть в утробі не життєдайну вологу, а пісок. І пісок той гострий, що може обкусати м’ясо з кісток за кілька хвилин і виплюнути відполірований білий кістяк. Голова каравану ходив, втягнувши голову в плечі, і поспіхом розсипав навколо оази білий пісок, не скупився, та піску все одно не вистачило, щоб замкнути коло. Тоді в двох місцях, куди не потрапили чарівні піщини, розклали багаття. Їх мали стерегти усю ніч, біля одного вмостився караванник, а біля іншого стала давня, що супроводжувала піраток в Саркон. Трохи подалі від неї під деревами влаштувалися налякані полонянки, тільки Маріан зберігала спокій. – Що відбувається? – Ярош підійшов до наляканого голови каравану. – Він прийшов, – тихо відповів чоловік, тремтячими руками запалюючи цигарку. – Пустельний Вітер. Якщо він подолає коло, то ми всі загинемо. Місяць підсвічував дивні хмари, та запала тиша, ніщо не ворухнеться, навіть хмиз у вогнищах потріскував, наче вибачаючись перед цією тишею, як маленький хлопчик просив пробачення у батьків за свою природну галасливість, і батьки мовчки вибачали його. Збилися разом кхорти, яких люди звільнили від сідел і поклажі: так їм було менше холодно і страшно, навіть хвости підібрали під себе, утворивши велике кубло подалі від людей. Анна-Лусія, що стала поруч із давньою, бачила, як оживають сірі дюни, і вітер віє у напрямку оази, крутячи пісок, оскаженілий у цьому танці, відчувала, як стогне пустеля, в чиє тіло вштрикуються скалки щойно розбитих каменів. А тоді пішов дощ, гострий і сильний, пісок падав з хмар, застеляючи виднокрай, та не міг залетіти у коло, накреслене чарами, і згоряв у язиках полум’я, танучи сяйвом. Пустельний Вітер прийшов до оази сам. Високий чоловік, зітканий з піску: обличчя і руки з білого піску, волосся до плечей з брунатного, а одяг з піску золотистого, і жодної сірої піщини, що бажала жерти камені цієї землі, не було в його вбранні. І піщані очі оживали сумом, вдивляючись в оазу, наче намагалися розгледіти когось за чарівною перепоною. Він простягнув руку, тягнучись до них, ніби з останніх сил, наче у цей рух вклав усі свої благання. І давня потягнулася до нього, опустивши очі і закусивши губу, щоб не розплакатись. Але тільки Анна-Лусія, що стерегла вогнище разом із нею, бачила, як вона боролася з почуттями. Дві постаті, давні й самотні. Одна наділена владою вбивати, й інша теж легко може забрати чуже життя, віддавши його піску. І дві руки, що не поєднаються ніколи, що застигли, майже торкаючись чарівної стіни, утвореної колом. Скільки хвилин вони так стояли? Чи скільки митей? А тоді Пустельний Вітер відступив, і постать його загубилася серед одурілого піску, що бажав крові. Піщана буря скаженіла, бо хворобливо жовті хмари мали висипати весь пісок, що увібрали в себе, та охоронець покинутої столиці більше не з’являвся, і стало холодно, навіть холодніше, ніж на гірському перевалі, бо холод той підточував серця, а не тіло, зсередини виїдав він людей, не торкаючись шкіри. І тоді Тайра тихо заговорила, дивлячись на вогнище, в якому сріблом догоряли піщини, що прорвалися крізь чарівний захист. Дівчина розповідала, як на березі моря зустрілися її майбутні батьки, як шелестів тоді прибій, а вони, обоє чарівники, обоє вільні, були гарні і щасливі, бо Елігером владарював піратський капітан, хай і колишній, і час її рідного краю плив повільніше за імперський, хоча і швидше, ніж для графа Елігерського. Її батьки покохали один одного, по-справжньому і так сильно, як буває тільки раз у житті. І тоді народилася вона, бажана, і тому вродлива, та вже не щаслива. Мама пішла з цього світу за рік, захворіла на якусь невиліковну хворобу, та в плескоті хвиль чулося тільки одне слово "отрута", не схотіла її красуня-матір вступати на службу до Імперського війська. Плескотіло нічне море сумом, і чоловік, що втратив кохану дружину, стояв перед ним на колінах, благаючи не відбирати дочку, і море обіцяло захистити дитину, та натомість вимагало неможливого. Вимагало, щоб він зайняв місце своєї доньки серед імперських солдатів, щоб зрікся всього, що йому любе, щоб забув самого себе. Жорстоким було море тої ночі і несправедливим, та показало чарівнику єдиний шлях, який може змінити долю його дочки, і батько Тайри погодився. Іншим повернувся він з берега тої ночі, і дитина, що самотньо плакала в колисці, вже не займала його, тільки дратувала. Не знала Тайра, звідки приходять до неї ці дивні спогади, бо не говорила з морем, та, дивлячись на вогонь, вона згадувала, як ніч розповідала їй про нещастя, що завітало до її родини. І полум’я огортало два сиві пасма в її чорному волоссі рожевим сяйвом: такою була для неї згадка про відмову від чарівного хисту і долі, що мала увести її на стежки нелюдів. Пустельний Вітер, стоячи за піщаною бурею, теж слухав розповідь самотньої дівчини, і, так само, як і у людей, тиха мова дочки чаклуна зігрівала його понівечене пристрастями серце. Він не бачив подорожніх, що сховалися від нього в оазі, та гори просили, щоб чужинці не пережили цієї ночі, і Пустельний Вітер міг легко знести перешкоду, бо забагато серед цих людей було тих, що лякали ним своїх малолітніх дітей і самі боялися його більше за все на світі. Але Пустельний Вітер стояв і слухав тиху розповідь, що призначалася не йому, і охоронцю покинутого міста здавалося, що по той бік стіни хтось думає про нього, з ніжністю згадуючи забуте. Чоловік, зітканий з піску, подивився на свою долоню, поворушив пальцями. Рука пекла, наче її торкнулося щось більше за чари, майже торкнулося, не дотягнувшись зовсім трохи. Пустельний Вітер розгорнув крила, на мить надавши буревію ще більшої сили, і злетів до жовтих хмар. Він бачив, як здіймаються морські хвилі, затоплюючи острів і змиваючи хрест, на якому кілька днів тому змія перетворилася на чорну стрічку, яку потім Тайра загубила в Аталі. І ще бачив, як на вулиці б’ються двоє, і шабля перерубає чаклунський посох, руйнуючи прокляття, що стало обіцянкою. І бачив темноволосу вродливу жінку, що сидить під покрученим старістю деревом, і сонце згасає в золоті, на кілька митей роблячи всохлі трави на пагорбі коштовним шиттям землі, і зелений плащ тієї жінки мерехтить чарами. Він прорвався крізь піщані хмари, вилетівши до чистого неба, на якому вже буяло світання, а блакить була майже прозорою і трохи молочною: пий, скільки зможеш. З крил Пустельного Вітру сипався пісок, та у вранішньому світлі піщини танули, не долітаючи до землі. Охоронець залишав оазу, залишав людям життя, наперекір волі гір і власній пристрасті. І цього ранку, єдиного ранку, він знову відчував, що свобода п’янить його, як раніше, як тоді, коли тіло його не утворював різнокольоровий пісок. А для людей день ще не почався, хоча вітер повільно штовхав хмари вбік Хангарських гір. Згасали вогнища, і зникав чарівний пісок, а Ярош замислено дивився на пустелю, що очистилась бурею. Він теж бачив постать, зіткану з піску, і чомусь йому було шкода цієї істоти, приреченої на самоту серед змертвілих земель. *) Фрагменти з роману "Скарби Примарних островів". Частина друга "Кохана Пустельного вітру".
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0199859142303 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design