Прийшла я додому після прогулянки містом і одразу відчула якусь гіркоту на душі. Довго думала що б це могло бути? Зрештою дійшла до висновку що це від того, що я почула прогулюючись. Навколо суцільні матюки, сленг і якийсь вид новітньої української мови.
„Манери людини – це дзеркало, у якому відбивається його портрет” – так говорив Гете. А я б сказала, що манера говорити також є портретом кожного з нас.
Видатний психолог А.В.Петровський пропонував таке визначення спілкуванню: „Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, який породжується проблемами спільної діяльності”. Психологи і педагоги стверджують, що процес спілкування належить до основи морального психологічного розвитку людини. Малюк, який не має можливості спілкуватися і позбавлений цього з іншими людьми не володіє „людськими” засобами життєдіяльності: мовою, інтонацією, мімікою. Проте ми з вами володіємо вище зазначеними засобами, однак самі ж руйнуємо себе та свій внутрішній світ, використовуючи „вставні слова”.
Згадуються старі-добрі радянські фільми, у яких хлопці файно залицялися до дівчат, дарували квіти, називали їх милими іменами. Наприклад, таке банальне, як квіточка моя; твої очі, наче небо безкрає; твоє волосся, як поле волошкове і т.д.т.п. А тепер практично не чутно таких милих для душі слів. Дедалі частіше ми не стримуємо себе і посилаємо когось привселюдно, навіть не задумуючись, що для когось це може бути, м’яко кажучи, неприємно. Без сумніву, як дівчата так і хлопці лаються. Це не залежить від віку.
Є безліч причин чому ж люди використовують так звалі „вставні слова”. Для себе я виділила наступні причини чому люди лихословлять та вживають сленг.
№1. Наслідування. А хіба ні? Ми чуємо як лаються наші батьки, брати, сестри, друзі, сусіди, зірки ефіру. Сьогодення уже не приховує нецензурну лексику. У піснях відомих виконавців та у книгах літераторів присутні суцільні «вставні слова». Нам хочеться рівнятися на них, бо вони такі круті, класні, їм усе можна. І тому ми попадаємо під їхній вплив та навіть не замислюємось чи реально нам це треба.
№2. Недостатній розумовий розвиток. Як би це дивно чи незрозуміло не звучало, проте це правда. Маленькі діти, слухаючи нецензурну лексику, починають повторювати її за дорослими, а ті, в свою чергу, не зупиняють їх. Так звані „діти вулиці” також не відстають і не надто фільтрують свою мову. У сім’ях алкоголіків, наркоманів, неблагополучних сім’ях діти також вживають „молитву до диявола”.
№3. Неможливість замінити слово. От буває, правда. Хочеш щось сказати, але яке ж слово ти обереш, окрім матюка чи сленгу. Нє, можливо би і думав про замінник, та часу не вистачає, бо твій співбесідник чекає на репліку від тебе. А інколи гадаєш сам чи взагалі можливо назвати ту чи іншу людину якось по-іншому.
№4. Вираження своїх емоцій. Не брешучи скажу, що сама інколи виражаю свої емоції у матюках. Вдариш ти ногу, то що будеш дякувати Богу? Або ще якась зараза причепиться, то точно Господу не подякуєш. Але, ви знаєте, то не надто приємно. Тим паче, як у яку компанію попадеш...
№5. Мода така. Ну це так. Уяви собі: ти з компанією ідеш по вулиці і ви починаєте вести „базар”. Хіба ж ти будеш розмовляти чистою літературною українською мовою? Засміють же! Так це ж тепер модно: говорити як хочеш і про кого хочеш без обмежень і заборон. Тим паче, сучасність нам диктує тільки такий вид мови. А люди, котрі розмовляють літературно, постають у очах оточуючих диваками.
№6. На зло комусь. Ах як інколи пече, якщо тобі забороняють виражатися! І що ти тоді робиш? А ти на зло, так, аби допекти комусь. Проте кому? Мамі? Татові? Та ні, ти таки робиш погано, перш за все, для себе.
Зараз уже ніхто не приховує того, як він говорить. У ті не надто далекі радянські часи люди просто соромилися таких вульгарних слів. А тепер? Як на мене, політики, літератори, зірки підштовхують нас до вживання такого роду лексики.
Так чи інакше, кожен матюк має своє глибоке підґрунтя і пояснення. Варто сказати, що так звані „злодії в законі” ніколи не вживають нецензурну лексику та жаргон у відкритій формі. Частенько ми вживаємо у свій лексикон слова, тлумачення яких ми мовбито знаємо. Дуже часто те значення, яке ми відаємо, надто далеке від вірного.
Проте чи потрібні ці слова для нас? Яке добро вони приносять? Наша мова є другою за милозвучністю у світі ( перша – італійська). Однак своєрідна молитва дияволу засмічує і заплямовує нашу мелодійну мову.
Тільки від нас залежить чи далі ми будемо вживати у своє мовлення такі слова і надалі. Лише ми зможе зупинити таку собі епідемію „молитви до диявола”.
