Чернівецьке небо із жовтувато-сірувато-білими хмаринами (о! який попсовий початок), як завжди, викидало коники: врізнобіч летіли зимні погрози зими (але початок все одно не попсований). Бо коли Буковинський Потяг таки пришкандибає до Столиці, то рідне місто мусить зустріти чимось цікавим. Саме тому без обурення пропускаю у дверях двох бугаїв, які просто не помітили десь під ногами «мале нявкало» (мене), і, принагідно, готові затоптати , і, до того ж, випадково. Так само, і з тієї ж причини, лише жалісливий м’яв у відповідь на неконтрольовану поведінку чоботів провідника, - настрій добрий, очікувань багато, як тюльпанів у Карпатському заповіднику в червні. А ще, поруч подруга, тому навіть якщо ТАМ нічо доброго, то два дні вільних розмов за підтримки швидкісної Укрзалізниці забезпечено. Отож, мандри починаються. Камера є і оглядова програма на 21 березня 2008 - теж.
Найважливіше зробити якнайменше клунків з речами. Це щоб не подумали, ніби сербські біженці захопили Західну та Центральну Україну. Тоді, треба допити чай і налапати круглі синенькі амулети для метро. Знаєте, це як замки в усипальницях імператорів: прикладаєш амулет до відповідного місця в стіні – і заходь, гостюй, лиш не довго.
Так от, перше – зроблено, друге – ні. Тобто попереду атракціони «Станція метрополітену «Вокзальна» о пів на дев’яту ранку: загальний масаж та оперативне позбавлення зайвих і не тільки грошей» та «Здійснення покупки жетонів у ретро-стилі 60-70х років минулого століття».
«Фотоапарат, гроші, документи, телефон» - заклинання двоякого характеру. Навіть протилежної дії. Промовлене про себе – нагадує, які саме кишені треба берегти, а вимовлене вголос – підказує «ближнім» де саме і що саме треба шукати. Зате, коли пережити метро (ознака довгожителів ), вилізти в Академмістечку, залізти у зручну маршрутку, зателефонувати за знайомим номером, то виявиться: ВЖЕ ЧУТНО ЗАПАХ ГАРЯЧОГО СНІДАНКУ. Залишається проявити кмітливість – знайти власну квартиру, аби уявний запах поєднався з предметною сутністю.
Далі що там за планом? Ніби до 14.00 нічого особливого. Рідний науковець-молоколог (батько) сьогодні за шеф-кухаря, крім того пропонує забігти (дуже-дуже швидко, на хвильку) до пана Некрутенка. Юрій Павлович – ентомолог, а ще – знавець української та кількох іноземних мов, перекладач. Саме в іпостасі мовника та перекладача нас він і зацікавив (цього разу і батька теж). Дуже-дуже швидко усе робить час, зокрема біжить ліпше за будь-якого олімпійця. Тому не о другій, а о четвертій ми виходили з будинку автора українського перекладу «Майстра і Маргарити». Обід відпадає, натомість, летимо на Контрактову, у забігайлівці «Полонез» мали би проявитися наші метри-кілометри укрсучпоезії.
Нас зустріли з глибокою приязню: принесли стільчики і запропонували взяти собі сік, швидко очистити посуд… Вищий ґатунок сервісу не дозволив ні на мить забути про рідну Батьківщину. Принесена у склянці рідина, червонясто-помаранчевого кольору нагадувала розчин фарби для волосся. Малювати цим своє розкішне волосся не ризикнула, тому довелось пити. Ага, дуже повільно пити і швидко втікати на «Медвін».
Книжковий ярмарок. Біля Планетарію виявилась пістрява публіка. Були там… утримаюсь від імен… і нікому невідомі знаменитості, а на другому, де й примостилась презентація досягнень українських видавництв, товклися товпи ґеніїв, яких за природних умов не має бути більше одного на квадратний метр. Інакше…
… Мар’яна Савка, Богдан-Олег Горобчук, Сергій Пантюк, Іван Малкович, Марія Матіос, Роман Скиба та ін. Біля шостої вечора «смолоскип’яни» рушили до «штаб-квартири» продовжувати святкування Всесвітнього дня поезії.
Хвилин п’ятнадцять Скибочка випробовував нервову систему мікрофону. Виявивши, що вона сталева, викинув його. Упіймала Вікторія Осташ, чемно передала Володимирові Борисову, який поділився ефірним часом з Олексою Биком, а далі естафету узяв Сталкер. Народ утішався, наче востаннє. Відомо, що найкраще сміється той, хто сміється востаннє. Але ні, не цього разу, після Олени Максименко та Вікторії Черняхівської, ексклюзивно для дівчат, Сліва зачитав (м’яко кажучи) зі збірки «Босяцький калфа» вірш про дівчину із зеленим волоссям та солом’яними очима. Файно. У мене кігті як тоді позеленіли, так і досі кучерявляться .
А потім, ну а потім… нелюд Скиба за годину до відправлення «нашого» потягу покликав Куліш Марію до мікрофону. Та й мене теж, потім…
Про себе, кохану: читала свої грандіозні твори, і щасливці, які попередньо отримали картки з «виграшними» (прочитаними на загал) віршами, діставали ще й листівочку з чернівецькими краєвидами. Так завше: всі вершки в одні філіжанці гарячої і гіркої.
Щоправда, після цього не лише довелось телепортуватись на вокзал, а й (можна разом – ай!) вислуховувати докори про те, яка я піарщиця. Тому, що було далі у «Смолоскипі» дізнавалась стільниковим зв’язком.
Спершу телефоную координаторові проекту:
- Привіт, Скиба.
- А-а-а. Ось і ти. Знову дзвониш Скибі. Скиба так і знав.
- М-м. Знав? Молодець. Кажи давай що ТАМ потім було.
- Потім? Та ось роблю книжку, сподіваюсь на…
- Ні. Я питаю про День Поезії.
- Так ти ж там ніби була. Скиба цього не забуде.
- Називай себе ліпше у третій особі множини. Так вишуканіше. Манія величі – це шикарно в порівнянні зі звичайним рецидивом середньостатистичної шизофренії.
- Так не можна зі святим Скибою розмовляти.
- Святий Скиба скоро буде ходити в плащаниці, якщо не переодягнеться.
- Що тобі треба?!
- Кажу: зізнавайся, чим там усе закінчилося.
- А я відки знаю? Скиба нічого не чує, коли веде вечір. Я й тебе не чув.
- Хто ще після мене читав? – я ж терплю.
- Хто після тебе читав! Ти на неї подивися!
- Слухай, у тебе кепсько із займенниками та особами.
- Після тебе там ніхто повзати не міг, не те що читати. Цивілізація зникла зі «Смолоскипу».
- Ти дістав. Іншим разом поговоримо.
Іду на кухню, з’їдаю цитрину без цукру, зате з медом, хоч алергія і на те, і на те. Нічого, легше стало.
Відчиняю вікно, дихаю глибоко. Нащо придумав Всевишній алергію на людей. Алергенів тоді виходить більше, ніж назв для них у мові. Це наш хрест терпіти Скибу. Він не святий, але сильний і класний поет. Сподіваюсь лише, що у пеклі його клонують - і Скиба матиме файну компанію. Ідея цікава. Поржала, попустило. Телефоную тепер, виправляючи помилку, адекватній людині:
- Привіт, Сліва.
- Привіт. У тебе такий голос, ніби ти біла і пухнаста.
- Звичайно. Я всіх люблю.
- Ти що зі Скибою говорила?
- Точно. Питала чим там усе закінчилось.
- Що саме? Ти зара з ким говорила?
- Ну, про «Смолоскип», шо ж іще?!
- А-а. Нічого такого там потім не було. Я ж з вами пішов.
- О-о. Тоді там точно нічого такого.
- Я тебе прошу.
- Мені ж писати щось треба, Сліва!
- Яблуко розбрату. Візьми спитай цю… Таню Литвинюк.
- Ідея. Давай, тримайся.
Друзі мої, Таня-Марія Литвинюк – цікава й талановита поетеса, чужа гуртові графоманів. ТОГО вечора читала на загал вже після нашого втікання кілька поезій. Не знаю яких саме. Але пропоную вам рядочок, який запам’ятався мені раніше. Логічно, віршем закінчу розповідь про святкування Всесвітнього дня поезії у Києві.
Мовчи.
Я сьогодні Марія.
У мене блакитні очі.
Хтось небо моє поміряв -
і небо тепер коротше...
Хтось небо заклеїв скотчем.
Я хочу побути сірою -
у мене блакитні очі...
Т.-М. Литвинюк
