Нашими долонями повзають сліпі кошенята. Три чорних і одне руде. Тицяють мокрими носиками, гріються у теплі подихів, розглядають заплющеними очима наші цілунки, білі-білі, з рожевими плямами по краях, наче, цвіт яблуні. Цвіт яблуні над нашими головами, в якому заблукало дзижчання бджіл, заплутався ледь чутний запах нарцисів, що проросли крізь наші ноги. І багато-пребагато зеленої трави, килим зеленої трави, поцяцькований жовтими голівками кульбаб. І на цьому килимі живемо я, ти і наші кошенята. Кошенята злизують з долонь неправдиві сірі пророцтва. Бо в хаті бабця випекла паски. І жодна не запала. Її тонкими устами блукає задоволена посмішка.
Ми – це нероби й мрійники, переставляючи кошенят з долонь на плечі, бавимося з білими курчатами. Втікаємо від злої квочки з нашого зеленого килима за дровітню, що поросла кропивою. За дровітнею живе моє дитинство - дві ляльки, одна з голубим волоссям, а інша з одною рукою, старий ведмедик, одягнутий в мою дитячу сорочку, малинова коляска, трохи потрощеного пластмасового посуду, розбиті коліна, забруднені шорти, беззубі усмішки і запах яблуневого цвіту. І ти розказуєш нашим кошенятам про моє дитинство. А вони посміхаються тобі. Бо в хаті бабця випекла паски.
Я розповідаю їм ще не придумані тобою казки, де ми літаємо на бджолах, і спимо у цвіті конюшини. Кошенят заколисано. Ти береш мене за руку і ми йдемо у їхні сни, шукати сенс життя. І пахне свіжовипеченими пасками. Я відчуваю твою теплу долоню, твою теплу посмішку. Ми йдемо наосліп по чужих снах, повільно пливемо по ще не народжених мріях, по ще не очікуваних розчаруваннях, по розлуках зараз-і-навік, по зустрічах зараз-і-на мить, серед втрати віри, в очікуванні дива. Ми пливемо вперед, кружляючи у снах, що пахнуть яблуневим цвітом. Здмухуємо перламутрові пелюстки зі шкла. Я мовчки шепочу тобі: «Дмухай сильніше, бо зараз кошенята прокинуться і ми не зрозуміємо головного». І там, за тонким шклом, ми бачимо, як тонкі язики полум’я облизують черево печі, як просіюється крізь повітря мука, як скапує, розбиваючи кристалики, вода. Як карі, глибоко посаджені, очі дивляться одночасно всередину себе й на небо, як сліпі руки творять. Ми бачимо посмішку, заховану так глибоко, що там вона чиста. Ми бачимо радість, на яку очікують. Ми бачимо, як бабця пече паски.
