Ось я і вдома. Привіт, люба! Так, дуже втомився... Знаєш, мабуть не сьогодні. На моїх губах ще смак вечірнього вокзалу, а шкіра не позбулася залізничної пилюки... сьогодні нам ліпше торкатися тільки думками. Так, провідниця була горбата і в подертих колготках. У вагоні їхали одні лише п’яні заробітчани, молоді подружжя з неповнолітніми дітьми і пенсіонерки на бальнеологічний курорт. Не дивися так! Я не розкажу тобі про те, що хотів із тобою зробити коли лежав вночі у темній готельній кімнаті, де крім кількох тарганів і можливо клопів нікого більше не було. Бо ти скажеш: ну як, нам ще ж не можна! І я не розкажу тобі про струнку заміжню сусідку з номеру навпроти, бо ти не повіриш що бодай на секунду я її не хотів і правильно зробиш. І про те, що в наступну секунду я згадав запах твого волосся і мої думки тобі не зрадили, я також не скажу. Бо ти не зрозумієш, що до шлюбу можна хотіти. Ти ж ніколи не була чоловіком і не хотіла чужу жінку, а наступної секунди не пригадувала запах найріднішого у світі волосся, щоб до кінця ночі смоктати кров власної совісті! А я слухав російськомовну радіостанцію, пив тепле пиво, бо гріх було торкатися до настільки смердючого, хоч і робочого ще холодильника. Слухав, пив, і спрагло проростав крізь ковдру... а навколишнє середовище пропонувало мені тільки температуру спітнілого повітря готельної кімнати. Температура зайняла щодо мене пасивну позицію, тож я пив тепле пиво. І сон не йшов, тільки зудів... І ніч мовчки сопіла, тільки зрідка зрусифіковані африканські сусіди знизу вибарабанювали зі своїх тамтамів ритми радіо “шансон”. Вони також не знали, що я лежав у цій кімнаті, думав про тебе і постив. Тобі ліпше не відчувати як я наскрізь уже пропах цим постом, тому сьогодні – кажу – нам ліпше торкатися тільки думками. Зранку я поснідаю і знов подумаю про тебе, тільки ти не прокидайся посеред ночі – час за нами не встигне... Він не такий втомлений як моя тінь, що вчора повернулася знадвору. Ти ж знаєш, що заколисати час може тільки твоя усмішка…
