В коридорі з’явився Андрій. Олег поглянув на нього: відчужений погляд, забруднений одяг... Він знову зробив це. В руках він тримав пакет. Зайшовши на кухню, Андрій поставив його і вийшов. З пакета вирвався звук схожий на дзенькіт - це дві пляшки горілки зустріли одна одну.
Через хвилину з ванної донісся шум води.
Олег підвівся й підійшов до газової плити – йому знову захотілося ромашкового чаю.
Пройшло п’ять хвилин.
Олег пив ромашковий чай, а Андрій – горілку. Андрій, поки алкоголь не дібрався до голови, сидів мовчки. В голові блукали різні думки й спогади. В більшості це було минуле.
Він згадував свою історію.
Вона була повна протилежність історії юнака, що сидів навпроти – до цього часу. Аркуші паперу були схожі на витвір мистецтва першокласника, що саме навчається письму.
Було чітку видно як рядок частенько виходив за лінію то вгору, то вниз. Усе було покрите чорнильними ляпками, які часто закривали літери, слова, і прочитати текст було не можливим.
Свій вибір Андрій зробив давно. Точніше в шістнадцять років. Коли кухонний ніж перерізав горлянку сплячого вітчима. Той момент він буде пам’ятати завжди. Він з ним на вічно. Скільки разів він намагався забути його. Стерти з пам’яті за допомогою алкоголю. Ні. Він пам’ятав це.
Страху не було. Зовсім. Дивно.
Чорнявий хлопчина стояв біля ліжка з ножем, який міцно стискували ще дитячі руки. Він дивився на вітчима. На свого ката. На – насильника.
Потім – ці кілька секунд перемотуються в його голові щодня – ніж почав опускатися. Лезо повільно наближалося до беззахисної шиї. Як правильно різати хлопець не знав. Весь досвід складався з кінофільмів, які він так полюбляв.
Він зробив усе як у кіно. Натиснув і різонув. Кров чвиркнула величезним фонтаном (у кіно не так було). Вітчим не закричав і не прокинувся. На все чого його вистачило – це пробулькотіти наповненим кров’ю ротом, кілька нерозбірливих звуків. Потім він помер.
Мати так і не прокинулася.
Усе - це був кінець. Помста. А далі? Далі в цьому будинку його більше ніщо не тримало. Більше того, він ненавидів його. Тут він так і не дізнався, що таке щастя. Тут він дізнався справжню сутність людей (трохи пізніше він дізнається, що жорстокість панує скрізь і, щоб вижити, платити потрібно той же монетою).
Він ненавидів цей дім. Ненавидів стіни, що більше нагадували йому грати. Повітря, яке отруювало його душу, перетворюючи дитячу наївну доброту, в жорстоку й збочену підліткову реальність.
Андрій згадував першу ніч там. Поза кліткою. Поза болем. З надією, яка в ту ж ніч померла.
Залізши в якийсь темний підвал, він заснув.
Посеред ночі хлопець прокинувся. На відстані не більше десяти сантиметрів від обличчя виднівся погляд; шкіра обличчя відчувала трупний подих. Страх відхлинув і він розібрав звуки. Тихе гарчання.
Пес. Бездомний. Голодний. Злий.
Хижак знайшов жертву, не врахувавши одного: сьогодні ця жертва сама перетворилася в хижака. Ніж, ще з каплями крові, лежав поруч. Андрій не задумувався. Швидкий рух, ніж у руці, ще один, ніж у тілі пса. Лезо ввійшло у шию повністю. Далі все було в тумані. Хлопець лише пам’ятає як сидів зверху на псі і несамовито махав ножем.
Вісім жахливих ран, кожна з який і сама могла убити. Вісім.
Вперше і в останнє вбивство було вимушене.
Дивне задоволення пробіглося тілом. Йому сподобалося. Лячно й цікаво. Дивно.
7.
Реальний час
Алкоголь, нарешті, добрався до голови Андрія. Олег побачив це по його погляду.
- Я сьогодні знову зробив це. – сказав Андрій на диво тверезо.
- Хто це був?
- Не знаю, було темно.
Раніше це лякало Олега. Тепер ні.
Тепер на аркушах паперу Олега літери почали виходити за лінії. Це зустрічалося все частіше, але кожного разу літери поверталися на місце – вирівнюючи рядок.
Але, і це було зрозуміло, хлопець знову опинився на роздоріжжі. У третє за життя.
В той перший, переломний вечір, Андрій розповів лише про свій перший день нового життя.
Проте трохи згодом:
- Вбивши собаку, я відчув як щось в середині кардинально змінилося. Задоволення, з яким я зробив це налякало, але й зацікавило. Я відчув силу. Я відчув перевагу. Я міг вершити долі.
Не знаю чи розумієш ти це, але таке відчуття додає людям значущості. Це звучить дико навіть для мене, але це так. Це жах і задоволення. Це суміш кайфу, і вічного горіння в пеклі.
Мабуть, так відчували себе королі древності, коли віддавали наказ про страту. Чим вони відрізняються від мене? Одним. На їх стороні був закон. Я ж непотріб суспільства. Істота, яку ненавидять.
В ту ніч, глибоко в середині, щось пробудилося. Пізніше я познайомився з монстром, що завжди жив у мені. Це була потвора, що живилася людськими смертями. Вона поїдала їх. Мені ж давала владу. Ось така домовленість була між нами. Вона існує і зараз, і буде існувати завжди. Загнати монстра назад неможливо. Він прокинувся. І він не спить. Ніколи. Він не стомлюється. Життя, які я дарую йому, годують його.
Погодившись на умови, я отримав УСЕ. І я почав полювання. У вісімнадцять років я став повністю залежним від нього. Мене не лякала смерть. Мене не лякало те, що це мені подобалося – до певного часу. Мене взагалі ніщо не лякало. В хижака немає страху. У вбивці тим більше.
Прокидаючись у ночі, в черговому підвалі, я визирав на вулицю. Якби я поглянув на себе зі сторони, то обов’язково побачив би погляд. Погляд того пса, який вирішив поласувати мною в ТУ ніч. В ніч народження. Я часто думав, що убивши пса, я забрав у нього інстинкт, а можливо лише пробудив. Але точно – це сталося після зустрічі з псом.
Виходячи на вулицю, я починав свою прогулянку. Прогулянку смерті, як я часто її називав.
Ніж. Це був ТОЙ САМИЙ ніж. Я ніколи не зраджував йому. Ніколи.
Моя прогулянка тривала до того часу поки я не зустрічав... когось. Будь кого. Байдуже. Якщо ти один, тобі кінець. Вороття немає.
Я не вигадував нічого нового. Просто підходив, і різав. Перший удар був хаотичним, без ніякої цілі, просто щоб зупинити жертву.
Другий. За бажанням монстра: перерізаємо горлянку, виймаємо серце, нутрощі, чого побажає.
Ось так я живу уже дев’ять років.
- Чому?
- Що саме?
- Чому?
Деякий час Андрій мовчав. Олег також.
- Уперше, - почав Андрій. – Він зґвалтував мене у п’ятнадцять, а потім ледь не задушив, сказавши, що докінчить почате, якщо комусь розкажу. Після цього він ішов до матері. І я, стікаючи кров’ю, ще довго чув скрип старого ліжка, і приглушене стогнання.
- Вона знала?
- Так, а замість допомоги купувала мені морозиво. Тоді я не вбив її лише тому, що злякався.
- А зараз?
- Вони виїхали.
8.
Реальний час.
Андрій напивався. Олег мовчав.
- Вони зробили мене таким. – сказав Андрій.
Це був крик душі. Спроба виправдатися. Спроба порятунку, надії, бажання. Спроба всього життя. Спроба заповнити свою історію хоча б одним рівним рядком, без помилок і крові, без усього. З чистотою.
Хлопець розумів, що ЦЕ не підлягає виправданню. Він і не хотів виправдання. Він знав, що в нього залишилася лише одна дорога: вузька, жахлива. Дорога вічного болю й страждання. Дорога в пекло. Він змирився з цим.
Його порятунок полягав в одному: решту днів, що, відмірені йому долею, прожити в спокої. Виправдання? Від кого? Від тих? Йому плювати на них, як їм на нього. Йому буде достатнього одного: виправдання Олега. Єдиної людини на землі, що не відвернулася від нього.
„Тому, що тобі потрібна була допомога” – слова, що змінили його. Він не забуде їх ніколи.
Була одна проблема: монстр розумів, що це поразка, але... Він захопив майже все тіло. Темнота була скрізь. Майже. Одна маленька, біла цятка, яку оточувало зло, жила. В серці. Її було ледь видно, але вона була. І Андрій бачив її – поки що. Проте скоро темрява поглине його – повністю. Вороття немає. Шлях один.
- Вони спотворили мене. Я ненавиджу їх. Я ненавиджу себе. Ненавиджу за те, що п’ять років я отримував від цього задоволення.
Це було каяття. Остання надія для білої цятки.
9.
Реальний час.
Говорив Андрій:
- Вчинивши самосуд, я пішов.
П’ять років. П’ять довгих років я вбивав і радів. Я жив цим. Місто тремтіло. Я радів. Це був мІЙ час. Я був королем. Я був усім. Я панував. Щоб не робила міліція, я все одно продовжував свою прогулянку. Вони не могли мене спіймати тому, що мене не існувало. Я був нічим.
Це мої найщасливіші й одночасно найжахливіші роки мого клятого життя. Монстр був щасливий. Усе чого він хотів - мав. Я давав йому це. Взамін отримував владу. Торгівля.
Потім... Я зустрів дівчину. Коли ніж ввійшов у її спину, вона не закричала, не заплакала, а захотіла вчепитися мені в обличчя. ВПЕРШЕ, ЛЮДИНА БОРОЛАСЯ.
Ось він. – Андрій показав на тоненьку лінію на лівій щоці, що була ледь помітна. – Вона дістала мене нігтем, а в очах... Погляд був настільки рішучим померти, але перед цим убити, що я здригнувся. Уперше я засумнівався у вбивстві. Монстр відчув, і вдвічі швидше погнав мене вперед. Я осатанів. Ти бачив, що я зробив з нею. Уперше я знущався над жертвою, а вона не кричала.
Це була сильна людина.
Щось тоді змінилося. Щось перевернулося, а монстр здивувався.
Почерк ледь-ледь вирівнявся.
- Я зрозумів, що в цій вигрібній ямі, що називає себе „Сучасний світ” існує добро. У свої первозданній формі. Маленьке, непримітне, але сильне. І за нього варто боротися.
Я захотів доторкнутися до нього, хоча б на мить. Єдину.
10.
Реальність.
Настав ранок.
Вони сиділи на кухні, і пили каву. Міцну.
На дворі стояла чудова погода. Сонечко гріло, але не пекло. Скрізь чувся спів пташок.
Андрій слухав.
- Дивно, - сказав він. – Ніколи не знав, що горобці так гарно співають, а тут маєш. Чудовий ранок. Якийсь особливий.
Рядок був ІДЕАЛЬНИМ. Невже першокласник навчився писати. Ні. І це було диво.
- Сьогодні я говорив з монстром. – продовжував Андрій. – Він не відпустить мене. Ніколи. Та я не хочу більше цього. Мені набридло, я стомився. Я хочу відпочити, хоча б мить.
Олег поглянув на нього. Він прочитав там все.
Андрій дістав ніж і положив перед собою.
Олег узяв.
Вони йшли алеями парку мовчки. Слів для розмови не знаходилося.
11.
В найвіддаленішому куточку парку куди рідко заходять люди, стояв холод. Сонцю було важко пробитися крізь гілки старих дубів.
Олег і Андрій дивилися на білку, що плигала з гілки на гілку. Вона раділа життю. Прилетіла синичка, потім сойка.
Красиво.
- Прощавай. – тихо промовив Андрій.
Олег не відповів. Ніж різко піднявся і різонув по розслабленій шиї Андрія.
Той ніби чекав цього. Повільно опустився на землю, устиг пробігтися довкола поглядом, посміхнутися і...
Олег йшов назад. Усі докази було знищено. Ніж лежав на дні річки, а що буде далі, його не цікавило.
Він часто задавав собі запитання, про своє відчуття ПІСЛЯ ЦЬОГО. Тепер він знав відповідь: ні докорів, нічого подібного не було, навпаки, було легко
Це все таки не було роздоріжжя, а так...
Рядки й далі продовжували йти рівно, як солдати на плацу.
Усе було чудово.
Він буде жити далі.
Андрій отримав мить відпочинку. Так мить. І лише. Тому що далі буде кара, а ще далі. А хто його знає, що там буде далі.
Те „далі” дуже далеко. Треба жити.
