Вони стояли на самому вершечку старовинної вежі. Навкруги, скільки не дивись – лише безкраїй степ розбурханим морем б’ється об підніжжя вежі.
- Вчителю, я вже можу літати! Я знаю все про повітря, його хімічний склад та особливості поведінки повітряних потоків, турбулентність та зміни тиску, я можу передбачити зміни погоди за кілька діб... Я вже готовий, Вчителю! – струнка постать юнака, здавалось ось-ось злетить у повітря, зірвана з місця сильним поривом вітру – настільки худим та виснаженим той здавався.
- Ні, мій хлопчику, ти ще не готовий! Ти слабкий і навіть не зможеш підняти власні руки, обтяжені крилами! Тобі потрібно ще багато готуватись.
Худі, знекровлені руки хлопця поступово наливались силою, коли він переносив каміння, вирубував старі дерева в занедбаному садку поблизу вежі, носив крутими східцями воду в двох старих цеберках – десятки, сотні, тисячі відер води. Ноги його стали схожими на сильне коріння дуба, під яким він іноді відпочивав, читаючи старовинні манускрипти. Плечі стали широкими – такими широкими, що з легкістю могли впоратись з крильми. І Учень знову піднявся на вежу до Вчителя.
- Вчителю, я зміцнів і набрався сил. Плечі мої з легкістю витримують вагу дубової колоди, якими я вимостив майданчик на вежі. Ноги мої міцніші за сталь, а руками я гну кінські підкови. Я готовий летіти, Вчителю!
- Ні, мій любий Учню, ти ще не готовий! Ти розумний і міцний, але ти навіть не уявляєш, як змайструвати крила для польоту, що для цього потрібне, як вибрати матеріал для них і як розрахувати їх розмір, якої товщини повинен бути каркас...
День і ніч працював учень в саду, тренуючи м’язи. Ріс сад. Все більше книжок зі старої вежі проводили кілька годин, днів, а то й тижнів в його кімнаті. Ночами він працював в кузні, вивчаючи властивості металів, виготовляючи тонкий, майже невагомий дріт, виминав шкіру... Кілька раз він, охоплений ненавистю до власного безсилля, трощив все зроблене власноруч і полум’я в велетенському каміні тривожним вогнем спостерігало, як влягається його гнів і за кілька годин, заспокоєне тим, що він знову працює, втомлено засинало.
І ось, нарешті, настав Ранок. Це був його Ранок, той Ранок, заради якого він прийшов колись, ще зовсім маленьким хлопчиком на цю вежу. Тепер він впевненою, міцною чоловічою ходою піднімався до Вчителя на вежу, тримаючи у витягнутих вперед руках те, чому він присвятив більшу частину свого життя.
Старий Вчитель у довгій білій сорочці з розстебнутим коміром стояв на самому краєчку вежі. Вітер рвав його сиве волосся, шмагав його по щоках, але той терпляче зносив це покарання, навіть, здавалось, отримував від нього якесь задоволення. Сльози текли по його всміхненому обличчю, стікали по зморшках і падали на комір старої сорочки.
- Вчителю, я прожив у вас 30 років. Я зробив відповідні розрахунки, врахував власну вагу та вагу вантажу, вагу крил та силу вітрів в цю пору року - і зробив це... Все своє життя Ви присвятили мені, і сьогодні у Вас свято – я готовий летіти!
Впало на вкрите пилом каміння напівпрозоре полотно і Учень простягнув на сильних руках свою гордість – свої Крила.
- Ти не готовий. І ніколи не будеш готовий. Поклади їх і йди сюди. – спокійно, навіть не обернувшись, промовив Вчитель. – Поглянь-но на це!
Навколо вежі, маленькими ластів’ятами купаючись у вітрі, немов у теплих хвилях моря, майже торкаючись мереживних хмар і голосно сміючись, на маленьких незграбних крильцях, сплетених з лози і обтягнених сторінками старовинних манускриптів, літали кілька хлопчаків.
- Зроби їм справжні крила, а то ще пораняться. А ці... нехай ще підождуть. Може, одного дня і по цим крилам знайдуться плечі. – Кроки старого поступово стихли на крутих гвинтових сходах. – І прощавай, Майстре...
