Мої очі тебе не бачили. Мої вуха тебе не чули. Я занурююсь до твоєї пащі і, озирнувшись, бачу як мерехтливо пролітає птаха по тобі. Лишень легкий присмак соли, лишень легкий контраст тіни, лишень невеличкий паморок відкрили мені: з мене виходить бруд. У ній залишиться невеличкий кавалок мого відображення, і ти зачерпнеш звідти до відра. Несеш мене. Одне око в одному відрі. Інше у іншому. Одним оком бачу сонце. Іншим – місяць. Обома – грайливо-сріблясту щуку.
Калюжа друга, або Меґаломанія
Дитинство сидить на гойдалці. Поскрипує груша від вітру. Троси для білизни нап’яті і простирадла, мов вітрила, грецькі фароси несуть майданчик за вітром. Гойдалка гойдає дитинство. А дитинство гадає, що то воно гойдає гойдалку. А чорнобривчик на то дивиться, і йому все те смішно. Дитинство з лету захотіло підірватися, але не розрахувало трохи і впало. Забило коліно. Воно позеленіло від соковитої трави. Трохи порюмсало, але перестало. Встало і, зі своєї виші, побачило розхристану на асфальті калюжу, а у калюжі сонце. І тут дитинство подумало: от то значить я яке велике – можу вичерпати все сонечко у своє іграшкове плястмасове відерце. Зайшла хмара.
Калюжа третя, або Похмуре
Рябий пес біжить з базару. Сів під кущем і слухає вітру. І тут йому, натхненому, подумалося так: я простий рябий пес-волоцюга, що не має ані імени, ані пашпорту, ані дому; я полюбляю спати під сонечком на старій залізниці, поклавши голову на рейку (не хочеться думати, але, напевно, колись мене там і заріже якимось паровозом-приблудою); я люблю гризти смачні козячі кістки та недозрілі горіхи; я не раз воював за своє життя і, дасть Біг, воюватиму; я маю власну тінь; я маю гарного хвоста; сьогодні нічого не вкрав, але то є пусте; відцвіли вже абрикоси і я пам'ятаю як старий чоловік плакав по цьому і годував мене ковбасою; потім пам'ятаю як він помер, і його ж діти не приїхали на поховання, але при цьому пам'ятаю як мені було радісно, що в пориві почуттів хотілося вити, від того, що я і ті абрикоси зробили його дійсно щасливим. Псові пересохло у горлі і він підійшов до калюжі. Злизнув три-штири рази і побіг до своєї улюбленої занедбаної залізниці. Сонце було у зеніті.
Калюжа четверта, або Ранковий поріз
Четвер. Коли голився зранку, то порізався. Їдеш у затхлому басі. Ота мабуть лесбіянка. А ота просто лярва. А цей помре від раку легенів: я стою у іншому кінці салону, він не палить, але я і тут пречудово відчуваю сморід бєломору. Після дощу на дорозі велика калюжа. І автобус починає потрохи занурюватися. Вода вже юшить крізь дверцята та вікна. Ллється крізь вентиляційний люк. На щоці засохла ранка.
Калюжа п'ята, або Пігулка
Я вип'ю цю пігулку, щоб позбавитись страху, що розвинувся в мені після того, як я захопився фольклором. Він виявився занадто впливовим для моєї психіки. І вона розхиталася. Вона стала, мов гойдалка: з найменшим повівом вітру її починає трясти. Я боявся перетворитися на вовкулака, постійно їв часник, щоб мене не вбили упирі в темному переході. Кождого ранку і вечора я молився за процвітання Сіону, щоб Бог відпустив мої страхи. Саме тому я маю крижані руки і калюжу під своїм ліжком.
Калюжа шоста, або Трактор у в'язниці
Глупа волога ніч. Куди не кинь оком – безмежні простори диких, мов мустанґ, прерій. На узбіччі вже доволі розбитої дороги темніє поліційний відділок, схожий на один з тих, що ми бачили часто у ріжного ґатунку горорах та жахливчиках. До нього під'їжджає пікап. Вилазить з нього довгов'язий чоловік. Вуглинка циґарки тліє у його зубах. Він обходить свою вантажівку та відчиняє дверцята. З заднього сидіння, що є заґратованим, він витягає закутого у наручники чоловіка. Той кричить: «Відпустіть мене! Відпустіть, чорт забирай! Я нічого не зробив! Відпустіть!..» З сими ж криками Шериф веде його до відділку. Чоловік років тридцяти у старих кедах, джінсах та фланелевій сорочці сидить за ґратами на нарах. Шериф допитується в нього ім'ени та племени, але затриманий сидить, зціпивши зуби. Тоді Шериф встає і підходить до камери, промовляючи щось на кшталт того «чого мовчиш, суко!?» Затриманий також підходить до решітки і дивиться Шерифові прямо у мутні вічі. Швидким і без найменшої хиби рухом мустанґера він вихопив кольта з його кобури. «Я – Ґабріель Боргес на прізвисько Трактор і я хочу пити, законнику. Ти ж слідкуєш за законом? Жага води – се закон який дозволяє жити. А жити для людини – закон. Отже не виконавши одного закону ти спровокуєш невиконання іншого, бо я помру від спраги. А се неправильно для законника. Се не демократично. Чи не так?» - виголосив промову затриманий, втуливши дуло пістолета прямо в живіт Шерифа. «Так, друже, - промовив він, - але де я знайду тобі води. Тут я не маю її навіть для того, щоб напитися самому». «Тоді дай мені ключі і я сам знайду собі напитися. Бо в іншому разі мені доведеться перетворитися на упиря і напитися твоєї крови», - відповів затриманий. «Давай ключі, стерво!!!» - викрикнув нарешті він і притис дуло ще сильніше. Шериф потягся панічно до кишені і простягнув затриманому ключі. Ґабріель відкрив двері. «Свобода!!!» - якось аж по-вовчи протягнув він. Потім Ґабріель штовхнув Шерифа до камери і закрив двері; кинув ключі десь у брудний куток, запхнув кольта собі за пояс і, оскаливши на прощання зуби, вибіг на вулицю. Там він, мов дикий звір, припав вустами до першої калюжі і почав пити, втамовуючи свою нелюдську спрагу.
Калюжа сьома, або Двір психіятричної лікарні
Це осіннє. Старому моряку ввижаються вогні святого Ельма. «Се остання гроза» , - каже він. Стара слива із розлогим товстим стовбуром височіє посеред двору, огорнутого п'ятиповерховими сіренькими будинками і двометровим парканом із колючим дротом. Небо вкривається кіптявою від свічок, тих що і я колись ставиви на свята та по неділях за здоров'я та на упокій душі раба Божого; кіптявою тих свічок, які ми запалюємо за відсутности електрики; тих свічок, що палають в наших гарбузах голів. Тут кождий є божевільним. Тут всі живуть, мов у в'язниці. Слива набуває подоби Танатоса. Її гілля таке широке та розкидисте, що огортає увесь двір цілком: все у сутіні та прохолоді статично дрімає зо дня у день. Починається дощ. Двір поволі наповнюється водою. Ґіґантська слива знаходить своє відображення у воді; так само його знаходить кіптяве небо, сірі зруби будинків, я сам знаходжу у тій воді своє відображення. І я біжу до середини, важко дихаю, здираюся сходами на саме горище, висаджую двері і – виходжу на самий дах. Я підходжу до краю і бачу цей океан. Я дивлюся немов на небо зверху донизу, подолавши силу ґравітації. Сливу вже зовсім змило. Лишився тільки я сам поміж двох світів. Але не судилось. Тільки я хотів пірнути, мене схопили за плече, відтягли відкраю, повалили і почали крутити руки. Кілька днів відсидів у карцері. Мій мозок пульсував, як і моє серце. Повернувшись до палати я не захотів чекати наступного ранку, щоб знов дивитися на все крізь ґрати, чи то сталеві, чи то сплетені із гілляччя. Я робив се і уявляв, що виходжу на ешафот. Що мене оточили солдати і направили на мене свої ґвинтівки із штик-ножами. І, нарешті, я затягнув зашморг і вибив собі з-під ніг стілець. «А чи ви знали отця Миколая» , - питає бабця. «Та який то він був отець! Звичайний собі семінарист». «Ні-ні! Він вже прийняв постриг! Ви ніц не знаєте, а таке кажете про його. Він був капеляном Війська Божого!» - велично і впівголоса промовила бабця, широко розкривши очі.
Калюжа восьма, або Впливове
Я не знав такої дівчини ще ніколи. Ми бігли із нею під дощем, босими ногами бігли прямо по калюжам, назустріч вітру. І яким же було моє здивування коли я прочитав вірш Віри Вовк і дізнався, що вона була Осінню.
Калюжа дев'ята, або Брудна білизна
Сьогодні маю день прання, бо зранку йшов сильний дощ. Я зберу все своє брудне шмаття і понесу прати прямо на вулицю. Я витягну його зі своєї внутрішньої кишені і кину в калюжу. Воно ж бо і так брудне! А я його знов забрудню під час вечері: поставлю пляму від жиру чи то пак вина… Тому чи є сенс прати брудну білизну у чистій воді, якщо знову її бруднити?
Калюжа десята, або Барикада
Останню барикаду завше найважче зламати, бо вже натомлений. Вона стоїть, як ґраніт і роби із нею що хоч! Я маю останню барикаду – калюжу. Моя ціль – море. Але я боюся води і занадто вже трудний, тому не можу піднести ногу, щоб її переступити.
Калюжа одинадцята, або Волошка
Може здатися дивною така заувага, але волошка залишається волошкою навіть у відображенні в калюжі. Єдина відмінність у тому, що волошка та, що росте в калюжі випарується із приходом ясного дня, а та, що росте із землі відцвіте із приходом похмурих днів осени.
