Дуже сильне враження справив на Віктора випадок, що стався з ним роки три тому. Тоді, за тиждень після Великодня, він як завжди поїхав невідомо куди провідати могилу батьків. Він не знав, навіщо він це робив – могили є могили, і користі від них ніякої. Але, зрештою, звичка, чи може щось іще тягнули його туди кожного року, коли він справно клав букетик квітів на надгробок і стояв над могилою у двохвилинній медитації з сигаретою. Так і того разу він поклав туди букет квітів і, за звичкою, закурив, ні про що не думаючи.
Звісно, він знав, що треба думати про батьків, що померли, але, якщо чесно, то він про них не думав – давно то було... Він навіть не міг згадати, як довго вже він живе сам. Батько помер років п’ятнадцять тому, коли він був іще підлітком, а мати... Він подивився на надгробок, щоб пригадати дати... І йому на мить здалося – ні, на мить він точно був впевнений – що бачить там своє ім’я. Навіть роки життя – 1975-2005. Кліпнувши очима від здивування, Віктор глянув ще раз. Нічого не було, тільки імена батьків... Для певності він навіть помацав граніт у тому місці – нічого... Здивовано глянувши на цигарку, що згасла в руці, він викинув її, потім дістав ще одну, запалив та ще хвилини дві простояв на тому ж місці. Зрештою, могло і привидітись...
Справді, мало що буває – думав він, їдучи в набитому автобусі. Це від перенапруги, зробив Віктор висновок, вкладаючись спати. Та все одно всю ніч він бачив кольорові сни, як він помирає в Новорічну ніч під ялинкою під час промови президента Кучми... Ні, це не може бути правдою, розсудливо подумав він, бо ж Кучми тоді вже не буде - якраз восени через два роки вибори будуть, так Кучма вже не зможе піти на третій термін... Це, мабуть, його і заспокоїло, бо подібні сни до нього більше не навідувались, та й про випадок цей він забув досить швидко...
Десь за рік після того, на самому початку березня, він зайшов на пошту. Нічого особливого, купити пару конвертів, бо на роботі треба, але все одно він тут бував досить рідко. Листи він нікому й не відправляв – паперові, звісно, а для того, щоб послати листа електронкою, на пошту заходити не треба. Стоячи в черзі, він побачив збоку табличку з логотипом якоїсь лотереї. Азартною людиною він не був, але разом із двома конвертами він замовив і той квиточок. Підійшовши до стенду із правилами, він прочитав, що треба вгадати комбінацію шести чисел, що випаде, і її вписати в бланк. І напис внизу „Наступний розіграш відбудеться 3 березня”. Тут він згадав, що вчора бачив по телевізору картинку – „Розіграш від 03.03.03” – тому й запам’ятав, що такі цифри – і ще кілька чисел. Так він і заповнив, що пам’ятав, потім здав на касу квиток, йому вибили чек і він попрямував до виходу... Стоп. Але ж 3 березня це завтра! Він не міг бачити вчора розіграш за третє березня, бо третє березня - це завтра. Він не міг бачити те, що побачив би у кращому разі через день. Але ж цифри були саме такі – 03.03.03... Такі повторювані - тому й запам’яталися... Глюк якийсь, думав він, повертаючись на роботу. Може там було 01.03, або й 03.02 чи взагалі 02.02.02, а бачив він це бозна-коли...
Але тим не менше він виграв. Не джек-пот – не всі шість чисел, лише п’ять, але все-таки. Він навіть трохи здивувався, коли дізнався, що його виграш становить кілька десятків тисяч гривень. Або це дуже надзвичайний збіг обставин, думав він, або... Про другу можливість він думати не хотів. Тому й не думав. Але ще принаймні півроку ходив по букмекерським конторам з надією „згадати” хоча б парочку спортивних результатів. Програвши на цьому не менше третини свого попереднього виграшу, він остаточно повірив, що це саме перший варіант і далі долю випробовувати не варто...
Так він дожив до президентських виборів. В ніч на 22 листопада він дивився екзіт-поли, і раптом йому здалося, що він бачить – і чує – іншу картинку. „Результати екзіт-полу 3 туру виборів 26 грудня”, і графіки, що показують перемогу Ющенка... За мить попередня картинка повернулася, він знову бачив дату 21 листопада та перемогу Януковича на екрані. Вирішивши, що просто вже засинає, він вимкнув телевізор і пішов спати.
Наступного дня, у круговерті революції він зовсім забув про той випадок, і наступні тижні разом з усіма ходив на Майдан Незалежності, носив чай у наметове містечко, пікетував Верховну Раду, Кабмін, Адміністрацію Президента, навіть розмістив у себе в двокімнатній квартирі чотирьох львів’ян. Так і пройшов час до третього туру, на якому Віктор навіть поїхав спостерігачем у Луганськ. І, їдучи додому, він слухав по радіо результати екзот-полів...
Результати екзот-полу 3 туру виборів 26 грудня! Картинка знов виникла у нього перед очима – графіки, що показують перемогу Ющенка. За мить інша картинка пронеслась перед очима – „результати розіграшу 03.03.03”. А потім... Його ім’я на надгробку. І рік смерті. 2005.
Всередині у Віктора похололо. Якщо це справдилось, то справдиться і попереднє видіння. Він помре наступного року. Адже він бачив там ті роки життя... І своє ім’я...
Доїхавши додому, він не знав, що йому робити. Весь народ святкував, проте йому було не до того. Він сидів у себе вдома, курив, і перші два дні навіть не вмикав телевізор – мало що ще може привидітись... Зрештою, він розумів, що привидітись може будь-де і будь що. Але від цього було не легше.
Новий рік він пішов святкувати на Майдані. Якщо з ним станеться серцевий напад вдома, швидку не буде кому викликати, думав він, а на Майдані купа людей, то може щось врятує. Він шукав шляхів обманути свою долю, але чимдалі більше усвідомлював, що це неможливо. Коли всі на площі раділи та обнімалися, гадаючи, що принесе наступний рік, він не радів. Бо знав, що наступний рік принесе йому.
Втім, це довго продовжуватись не могло. Він працював, гуляв з друзями, зустрічався з коханкою, проте десь на краєчку свідомості постійно тримався той напис на надгробку. І він пам’ятав, що помре він цього року. З часом йому стало страшно залишатися одному в квартирі. Він виходив гуляти, але порожні вулиці також віяли страхом. Зрештою, він вмовив кохану дівчину переїхати до нього, і на деякий час її присутність вдома трохи його заспокоїла. Тепер якщо раптом зі мною щось станеться, думав Віктор, хтось буде поруч, щоб допомогти.
Але спокійним він залишався недовго. Постійно перед очима стояла та картинка з могилою його батьків. Влітку він нікуди не поїхав з міста. Він боявся їхати на море, бо міг втонути, він боявся їхати в гори, бо міг впасти і зламати шию, він боявся виходити на пікнік за місто, бо його смерті закусають комарі... День народження він зустрів дуже похмуро, бо знав, що це останній день його народження. Він продав машину, бо боявся нею їздити, але від того йому краще не стало – бо їздити у громадському транспорті він боявся ще більше. Він звільнився з роботи, бо боявся, що з ним щось станеться по дорозі. Він кинув курити, бо боявся, що помре від раку легенів. Згодом, єдине місце, куди він виходив – це до лікарів, які мало не щотижня перевіряли його здоров’я. Згодом він знайшов лікарів, які їздили б йому додому. Чим холодніше ставало на вулиці, тим йому ставало гірше – адже він знав, що наближається його смерть. Десь у листопаді він посварився із дівчиною – вона його не впізнавала, і робила все, щоб йому допомогти, але вона не знала що з ним трапилось. Коли вона пішла, йому стало ще гірше.
Віктор замкнувся у себе у квартирі, і нікуди не виходив. Зрештою, він здався. Весь грудень пройшов у безцільному очікуванні. Він ледь не заморив себе голодом, бо вже не бачив сенсу їсти. Проте інстинкт самозбереження вперто виганяв його у магазин, де він купував собі їжу на тиждень наперед, а потім сидів вдома і чекав. Він знав, що до кінця року залишилось небагато, і він знав, що ще менше йому залишилось жити. Зрештою, вже вкотре думав він, той сон про смерть під ялинкою виявився не настільки вже й дурним. А що по телевізору вже не Кучма, то яка, зрештою, різниця...
31 грудня 2005 року він лежав у ліжку і просто чекав. Ялинки він не поставив, бо не бачив вже потреби. Так само він нікого до себе не кликав, і його ніхто не кликав, бо друзі вже давно втратили надію його витягти. Все-таки, хтось йому дзвонив, але він все одно не брав трубку. Навіщо? Так він і лежав. Він не помічав передноворічної атмосфери на вулиці, бо там уже не був принаймні тиждень, проте за календарем слідкував ретельно. Тому він точно знав, що сьогодні 31 грудня. І він чекав.
Останнім часом він трохи думав над тим, що ж це може бути за смерть, але так і не зміг придумати. Лікарі, що його так часто раніше обстежували, казали йому, що він на диво здоровий, і проблеми має хіба що з зубами. Цікаво, як воно – померти від зубного болю? Як не дивно, зуби у нього і не починали боліти. Як і взагалі нічого не починало. Якби у нього був інший настрій, він почувався би просто прекрасно. Але він був приречений – і він це знав.
Так він і лежав у ліжку. Він засинав та знов прокидався безліч разів, уже сподіваючись, що наступного разу він не прокинеться, і це все нарешті скінчиться. Стемніло, а він не вмикав світло. Так він пролежав безліч часу, а коли подивився на годинник, була 10 година вечора. Він пішов на кухню, поїв – він вирішив зробити останню у своєму житті трапезу якоюсь особливою ще тиждень тому, але він не знав, коли саме ця остання станеться, тому він просто поїв – і нічого особливого. Проте він знав, що це – остання трапеза у його житті. Інакше і бути не може.
Він знов ліг на ліжко і, як на диво, майже одразу почав засинати. Це й добре, подумав він, що так швидко – і заснув.
Коли Віктор прокинувся, було вже світло. Годинник показував 7:30 ранку. Він недовірливо подивився на годинник, потім на себе. Цілий. Живий. Він ввімкнув телевізор – якраз хтось вітав із Новим 2006 роком, що вже настав. Він знову глянув на себе. Ущипнув себе за щоку, потім кілька разів підстрибнув на місці. Дивно.
Раптом на нього накотилася така хвиля щастя, яку він не відчував ніколи в житті. Він живий. Він помилився, йому просто привиділось. Що там сталося три роки тому – і що він може пам’ятати? Хай він при цьому виглядає дурнем – головне, що він живий! Ще не вірячи своєму щастю, він вирішив зайти в Інтернет. Справді, де він не дивився, Новий Рік вже настав. А ще – він отримав купу листів від багатьох своїх друзів, а найбільше – від своєї колишньої дівчини. Останній датувався 31 грудня, вона вітала його з Новим роком, питала, що з ним сталося, і майже зі сльозами благала його повернутися. Казала, що дзвонила йому, та він не брав трубку. Ще одна хвиля щастя та любові накотилася на нього. Йому одразу захотілося помиритися із коханою людиною, і він вирішив прямо зараз до неї поїхати. Віктор був впевнений, що вона йому зрадіє.
Він зібрався, вискочив на вулицю, забіг у найближчий цілодобовий супермаркет, який, як не дивно, працював навіть у цей час, купив букет квітів для неї. Потім спробував викликати таксі по телефону – з п’ятої спроби нарешті взяли трубку, і він став чекати. За десять хвилин під’їхало таксі, і він сказав їхати до дому своєї дівчини. Радісне збудження переповнювало його і коли він чекав, і коли він сідав у машину. Він помітив, що таксист слухає ще одну радіостанцію для автомобілістів, що він ніколи не розумів. Навіщо слухати про аварії, що колись десь сталися, чи пробки, що прямо зараз перекрили потрібну вулицю? Якби ж то вони казали аварії, що можуть статися, тоді автомобілісти були б обережнішими. Але це неможливо – заспокоїв себе Віктор, і не треба забивати собі голову тією дурнею. Подумати тільки – він подумав, що може передбачати майбутнє, і „передбачив” свою смерть! Дурніший жарт важко знайти.
Тим часом диктор злим голосом розповідав про порожні дороги, на яких у таку пору ніхто не їздить, і постійно вітав „тех, кто сейчас за рулём” з Новим роком. І радив бути обережними на слизьких дорогах. Вони вже під’їжджали до місця призначення. Раптом диктор стурбованим голосом сказав „О 8:16 на перехресті вулиць Драйзера та Бальзака сталася аварія – таксі зіткнулося з вантажівкою”. Дивно, подумав Віктор – це перехрестя якраз перед ними, ніякої аварії не видно. Він глянув на свого годинника – 8:15:57...
... Водій таксі, їдучи на великій швидкості, не помітив вантажівки, що їхала праворуч. Після зіткнення ні у водія, а тим більше у пасажира, що сидів на правому сидінні, не було шансів вижити. Знадобилось кілька днів, щоб встановити особу пасажира. Тим не менше, особу загиблого вдалося встановити, і його поховали у могилі де були поховані його батьки. Правда, помилилися із днем смерті – у документах написали 31.12.2005. Відповідно, роки життя на могилі теж написали помилково – 1975-2005.
