Він обережно, ніби з острахом, доторкнувся її волосся – так, як вміють торкатися лише безнадійно закохані чоловіки, - немов побоюючись того, що ось тепер, саме тепер вона повернеться і піде геть, - але вона не пішла, залишилась, лише ніяково похилила русяву голівку. Волосся її було ретельно заплетене в якусь складну косу.
“Мабуть, довго плела”, – подумав. Він все намагався поглянути їй у вічі, але вона вперто не дивилася на нього, а прискіпливо розглядала черевички.
Він прослідкував за її поглядом, помітив на коліні свіжу подряпину.
“Ти поранилась?”
“Та ні, це дрібниці!” – відповіла вона, – “просто подряпалась. Воно вже не болить”.
“Справді?”
“Угу.”
“В мене для тебе дещо є. Тобі сподобається.” – стишив він голос і подумав: “Сподіваюсь, сподобається. Боже, чому ж це так важко?!!”. – і витягнув з великого чорного пакунка, що тримав у руках, другий, дещо менший.
“Це тобі!” – він протягнув їй свій дарунок, який вона прийняла мовчки, все ще не піднімаючи голови.
“Ти ... поглянь!” – благально, знесилено звучав його голос. Руки нервово зім’яли порожній великий пакунок.
“Тобі подобається?”
Вона, так само знервовано, як і він, бгала повний пакунок з якимись кумедними червоними квітами з обох боків. Потім несміливо і швидко заглянула в нього і, порожевівши щічками, тихо промовила: “Дякую!”
Його рука мимоволі сіпнулась в її бік, і він, не в силах стриматись, провів вказівним пальцем по м’якій, беззахисній, ніжній шкірі щоки. Пальці рухались повільно, він намагався затримати це відчуття, але по тому, як вона раптом напружилась, як почервонів тоненький, майже прозорий, кінчик вуха, він зрозумів – їй це не подобається. Він відсмикнув руку, немов обпікшись, змахнув нею, такою непотрібною, ніби відганяючи якусь невидиму павутинку, - і раптом рішуче засунув руку в кишеню джинсів. Плечі його піднялись, він озирнувся, немов побоюючись осуду, і тихо спитав: “Як у тебе справи?”
“Все нормально!” – голос її прозвучав бадьоро, але невпевнено.
Він раптом помітив на її плечі якусь комаху і навіть зрадів цій можливості ще раз доторкнутись до неї. “Ой, що це?” - якимось фальшивим, дитячим голосом вигукнув він і висмикнув з кишені джинсів руку, немов відразу зрозумів її призначення.
“Де?” - вона неначе злякалась.
“Та ось, на плечі!” – зраділі пальці вхопили комаху-рятівницю і обережно, немов надзвичайно крихку і коштовну річ, протягли їй.
“Комашка якась. Мабуть, з дерева впала.” – вона переступила з ноги на ногу і озирнулась, немов шукаючи порятунку.
“А давай ми її відпустимо!” – бадьоро сказав він, але сам почув, як неприродно звучить його голос. - Їй же теж жити хочеться! А раптом ... – він хотів сказати, що комаху десь чекають дітки, але не сказав – раптом вона зрозуміє це неправильно. І вже після доволі помітної паузи додав, - ... вона до школи запізнюється!”
“Ти такий кумедний, неначе комахи ходять до школи!” – вона розсердилась на нього за його дурість.
“Я знову все зіпсував!” – подумав він. – “Я все псую, вона завжди права, а я навіть розмовляти з нею не можу. Я дихати без неї не можу, невже це важко зрозуміти?! Як же пояснити це їй, як зробити так, щоб вона була щаслива, щоб вона завжди була поруч? Боже, яка вона...” – він ледь не задихнувся від почуттів, що його захлиснули. Він не знав, куди подіти руки, але на годинник, як минулого разу, не подивився - він пам’ятав, як вона розсердилась на нього, коли він зробив це минулого разу. Вона відразу ж вирішила, що він кудись поспішає, і, різко попрощавшись, залишила його стояти тут одного. Він тоді довго не міг отямитись, але назавжди запам’ятав, що, коли він з нею, дивитись на годинник не можна.
Він задумався лише на якусь хвильку, а рука-зрадниця вже перебирала її волосся, розгладжувала непокірні кучерики на скроні. Вона нічого не сказала у відповідь на цю раптову ласку, навіть замружила на якусь хвильку очі, так, неначе вона цього справді хотіла, але вже за мить очі стали холодними, немов крижинки.
“Мені вже пора” – сказала вона. – “Урок вже почався”.
“Вона не хоче навіть хоч якось до мене звернутись. Вона мене ненавидить! - подумав він. – Боже, ну чому все так складно?!” – а вголос промовив:
“Добре, йди. Я зайду через кілька днів. І їж фрукти, тобі потрібні вітаміни.” – рука-зрадниця знову сховалась в кишені.
“До побачення!” – ввічливо відповіла вона і пішла до шкільних дверей. Він зробив крок за нею, але вона не озирнулась і він побачив лише, як майнула її кіска за конторкою вахтера.
Він різко схопив велосипеда, що стояв поруч, під деревом, біля якого вони розмовляли, і рвучко сів на нього. Їхав він швидко, так, щоб вітер бив прямо в обличчя, щоб різав очі, щоб можна було потім пояснити хоч чимось почервонілі повіки – як і минулого разу, коли він поглянув на годинник, а вона, образившись, пішла геть. Як же пояснити їй, такій впертій, що в його житті ніколи не буде іншої, що ніхто йому не потрібен, і те, що він розлучився з її мамою, нічого не означає – вона все рівно залишилась його донечкою, його маленькою донечкою. Він прийде сюди, до школи, знову і знову, і йому все одно, що думають про нього всі ці люди, які бачать зараз його сльози. Він їхав, і сльози котились, і падали, і танули в теплому подиху вітру...
