– Ти хочеш щоб тебе забрали, а я буду винуватий? Ти цього хочеш? Скажи! Навіщо це тобі? Мовчиш? Ну тоді нам немає про що говорити…
***
Дід називав мене «онуком», тобто спочатку «маленьким», а коли ми переїхали й приїздили тепер лише раз на рік – просто «онуком». Це було не так давно, проте достатньо для того, щоб спогади підмінилися або зникли.
В мене залишилася дідова фотографія, вона й досі лежить в шухляді разом з маминими листами .
Маму поховали поруч із дідом.
***
Якщо надворі сонячно і привітно, чому б не пройтись містом?
Розчинитись серед перехожих, лишивши позаду турботи минулого тижня, насолоджуватись життям, не переймаючись вічним-трагічним (чи вічно трагічним ?).
Десь грає музика, чийсь п’яний голос горланить про те що «запахло вєсной», вуличний художник малює досить гарну блондинку(вона, вочевидь, хоче виглядати на картині «глибоко замисленою», але це їй не дуже вдається), наречені фотографуються на фоні, як їм здається «шикарних пейзажів», щоб потім, років за 20 гортаючи стандартний альбом в стандартній двокімнатній стандартно розповідати друзям, що «ето ми с Ірочкой возлє фонтана», «а ето просто мєсто красівоє». Діти, які вже вважають себе дорослими ,але ще не знають на що це схоже (хоча їх пізнання про секс, за років «совєтськой власті» потягнули б на не одну брошурку Саміздату ) вилазять на танка, зображаючи то німців, а то червоних партизан, бігають проміж батьків, чим зазвичай дуже дратують останніх… Ось хлопчик підходить до чоловіка, що сидить на тротуарі з табличкою «продам нирку», мати гукає його: «Альоша, отойді от дяді ».
< >
Ввечері вертатимешся додому порожня темна квартира вже чекає на тебе зупинишся перед дверима лише на мить як спогад про минуле ввімкнеш світло мружачи очі щодня бачиш її фотографію треба ще подзвонити лікарю на ранок провідати сина перевірити зошити все тут нагадує про неї кожна мить застигла серед цих стін чому так вийшло до ранку горітиме світло в кабінеті гортатимеш книжки несила більше тікати від самотності сни виснажують розум треба жити
< >
Бабуся біля метро продає пиріжки та насіння, над її палаткою, ніби революційне гасло майорить лаконічний надпис «Hat dig!». Мабуть, цей надпис володіє магічною силою, бо торгівля, судячи з того як весело бабуся вигукує свій рефрен, йде жваво. (чомусь коли на ескалаторі дивишся на людину, що їде назустріч тобі, вона відвертається з виглядом страшенної нудьги, якщо ж втупитись в чиюсь потилицю – людина озирнеться з розгублено-винуватим виглядом й здвигне плечима).
Вагон, що виринає з тунелю, наче з самого пекла, схожий на човен Харона, (тільки з використанням сучасних технологій). Плату за перевіз ти вже сплатив. Ну що, поїхали? (якась дівчина пише вірші, тримаючи зошит на колінах)
<>
Біжи біжи тінь наздоганяє тебе досить ховатись від світу їх вже не повернеш залиш свої мрії ти вже інша шукаєш співчуття залишилась сама так немає мами коли дзвониш додому хочеться почути її голос він виявився зовсім не таким повірила йому віддала тіло втратила частину себе плач насамоті сила в злості не бійся нового дня віруй люби треба жити
<>
Вагон метро в великому місті для «пересічного» мешканця це ледь не храм. Справді, коли ще можна отак, спокійно, подумати про щось таке, на що вічно не вистачає часу. Йдучи по вулиці ти боїшся потрапити під колеса авто, в маршрутці – боїшся загинути в автокатастрофі під звуки шансону, на роботі в тебе маса «важливих» справ, за які ти отримуєш гроші, що витрачаєш на проїзд до роботи, й на те, щоб вистачало сил доїхати до тієї ж таки роботи.
Щоправда, ввечері ти опиняєшся вдома – але то вже «досуг».
То ж за ті хвилини, поки людина їде в метро, вона встигає вирішити купу «глобальних» питань, згадати перше кохання і (чомусь завжди «втрачену»,або «загублену») молодість.
<>
Зовсім не змінився два роки минуло мабуть досі кохаю він не такий дивний злий шукає щось все один не розуміла боявся любити мене покинув плакала чекала віддалася іншому завагітніла одружилися він знову прийшов хотів все почати спочатку двері відчинив чоловік розгубився побачивши мене йому було боляче як він зараз? час не повернути треба жити
<>
Дівчина в кінці вагону схожа на мою давню знайому. Колись вчилися разом, тоді зустрічалися( чим все скінчилося я розповідати не хочу), ні, це не вона, чому одна, без чоловіка? А, привиділося…
Ось і станція. Дивно, всі, чомусь, намагаються бути на пероні першими (хоча якщо почекати хвилинку…, цікаво, скільки пар познайомилось у тисняві?). Швидше з цього підземного царства на білий світ!
На виході купую три рози, жінка, що продає їх, при цьому багатозначно підморгує мені. Так, вона вгадала, я йду на побачення. Часу в мене небагато – адже о шостій зачиняється лікарня й ночувати мені тоді доведеться деінде…
