На дворі падав дощ.
- Чому ходиш без парасольки? - спитав темноволосий юнак, що вигулював свого не зовсім приємної зовнішності собаку.
- А мені так подобається!
- Та ти хоч капюшона накинь, он маєш ззаду!
- Ага! - Відповіла, ну щоб відстав.
А їй подобається дощ, подобається ходити під дощем, без парасольки, і капюшон тут ні при чому. Якби то не виглядало.
Світило сонце, погода видалась гарна. Людей в парку було багато. Присіла на лавочку, пила сік і дивилась на голубів, що навперегін збирали крихти, від кинутого кимось хліба.
Знову веселий погляд і з тим же „песиком”. Нічого, симпатичний хлопець з блакитними очима... Веселий вигляд... Гм... Все – одно, нещиро якось... Так, ніби вигляд „я знайомлюсь з дівчатами”.
- Привіт, чому сама?
- А що, самій не можна?
- Та можна... Чого така непривітна?
- Тобі здалось.
- Ага. Можна біля тебе присісти, чи ти, когось чекаєш?
- Та ні, присідай.
- Мене Тарас звати, а тебе як?
- Юля.
- Дуже приємно. Гарна дівчина і одна, так не можна!
Посиділи, просто поговорили. Сонце радісно світило, створюючи уже одним цим гарний настрій.
- Ти завтра не зайнята? Давай зустрінемось.
Не була зайнята, ну що ж можна ближче познайомитись, а там вже видно буде, може справді виявиться цікавим. Тим більше ні одної поганої риси в ньому ще не замітила.
- Добре – погодилась.
Зустріч була, але не було продовження. Бо він не зрозумів. Не міг. Бо був з тих людей, які з зовсім нерозумінням дивляться на людей, що ходять без парасолі з радісним виглядом. Не було, хоча б інколи необдуманої безтурботності в його вчинках. Деякі люди люблять пояснювати, що правильно робити, а що ні. Звичайно, правильним є те, що любить робити і сприймає більшість. Він був з таких людей. І все. Хороший просто.
А так хотілося щоб хтось думав її думками. Робити якісь такі вчинки і говорити про такі речі, які іншим і в голову ніколи не приходять. І знати це лише вдвох.
Необов’язково дарувати золоту обручку, можна замість цього подарувати ромашку, обмотану голубою стрічкою, при цьому щиро посміхнувшись. При цьому щиро люблячи. І все.
В таких простих вчинках виявляється щось справжнє.
Втрачене щось,
За чим вже не жалкуєш,
Лиш згадується інколи тоді,
Коли так любиш дощ,
А хтось його не любить
І нема кому це розповісти.
