- Куди тепер?
Вийшли на узлісся й зупинилися, не заходячи у високі трави. Стояли поряд: хлопчина, років десяти і старий, що лівицею тримався за хлопцеве плече, а незрячими очима вдивлявся кудись у далечінь, за луку.
- Коли напитували дорогу, у селі що сказали?
- За лісом має бути стежка.
- Не так.
- А як?
- Сказали: «Побачите стежку…».
- І що з того?
- Чому лісом не натикалися на стовбури й гілки не лізли у очі?
- Не знаю.
- Бо вже ішли стежкою. Навіть я, сліпий, звернув на це увагу.
- Та й що.
- Спочатку знайди стежку, котрою йшли.
Старий відпустив плече й водночас легенько підштовхнув хлопця, примушуючи повернутися обличчям до лісу.
- Бачиш?
Той уже зібрався заперечувати, коли, зненацька, помітив вільний від гілок та кущів просвіт, подібний за формою до людської фігури і трошки світліший від подальшого темного громаддя дерев. Починався на узліссі й ледь помітною стежкою, котра майже не вирізнялася на загальному тлі, зникав у глибині, поступово розчиняючись поміж стовбурів.
- Бачу.
- Тепер збережи це відчуття, повернися й поглянь на луку.
Хлопець зробив, як було наказано.
Осіннє сонце вже перекотилося через гору й продовжувало свій довжелезний шлях до небокраю. Післяобідній вітерець хилив високі трави, і від того вони здавалися неозорим жовто-зеленим морем, вкритим важезними, поважними хвилями. А посеред тих хвиль, поміж ними і через них, тяглася звивиста стежка.
Позначала себе не витоптаною травою, а лише трохи відхиленими від природного положення кінчиками стебел. Продовжували повільно хитатися, але втримували видозмінене чиїмось стороннім впливом положення, майже непомітно розходилися на обидва боки, позначаючи собою шлях, котрим коли-не-коли, дуже рідко, але ж усе таки хтось проходив.
Хлопець мовчки поклав руку старого собі на плече й вони удвох рушили тою стежкою туди, де небо спускалося на землю.
- Він сильніший за Вас.
- Так.
- Чому?
- Бо не має таких балакучих учнів.
- А якщо серйозно.
- Серед нас немає сильніших і слабших. Кожен уміє щось своє.
Прямували лукою далі, напівзаховані в травах. Проминули смугу придавлених до землі чимось важким стебел. Починалася праворуч, немовби з нічого утворюючись серед трави, прим’ятим слідом перетинала стежку й тяглася ліворуч доки сягало око. Хлопець просто перевів через неї старого, вирішивши йому нічого не розповідати.
- У нього іще є такі, як я.
- Він не має учнів.
- Бо дуже старий? Як і Ви?
- Я його не бачив.
- Може ніхто не витримує?
- Чув, що не залишаються.
Останні слова були майже заглушені пронизливим звуком сурми. Надійшов здалеку і зненацька, різко посилився до межі чутності, примушуючи вуха боліти, а очі дрижати у очних ямках. На мить увесь навколишній простір від того звуку немовби аж вивернувся назовні, від чого обидва: старий, і малий попадали з ніг у траву.
- Що бачиш ?- прошепотів старий, коли усе навколо перестало коливатися й повернулося на місце.
Хлопчик розплющив очі, поглянув у небо і похолов.
У височині, на тлі безхмарного, чистого неба над ними повільно плив човен. Невисока постать з ніг до голови закутана у щось темне стояла у човні, ледве освітлена слабким надвечірнім сонцем, й веслувала довгим веслом, немовби відпихаючись ним від повітря.
- Що там?
- Човен у небі.
- То він. Той слід міг бути від човна?
- Який слід?
- Котрий проминули, про котрий ти мені не сказав.
- Я думав, що Ви не помітите.
- Я й не помітив, але мої ноги помітили.
- Міг.
- Лежи тихо й не ворушись.
Човен повільно проплив над ними і зник із поля зору. Хлопець став на коліна і визирнувши з трави стежив за ним аж до обрію, доки човен, поступово знижуючись, не спустився на землю й не зник, заховавшись у трави. Після цього допоміг дідові піднятися й вони рушили далі.
- Нащо туди йдемо?
- Твій батько просив відвести тебе туди.
- Чи довго ще йти?
- Пахне димом та їжею, чи ж не чуєш.
- Чую вітер.
- Чути треба не тільки вухами. Дивися вперед.
Вони й справді наближалися до житла. Пологим схилом лука спускалася в улоговину і там у сутінках поміж кількома деревами уже можна було помітити вогник маленького віконця і хату під солом’яною стріхою, із комина якої йшов дим.
- Чому він так захотів?
- Твій батько був дивною людиною. Міг уникати зброї й загоювати рани, непомітно підкрадатися й навіювати чудернацькі речі. Був би живий, міг би вчити тебе сам. Мали з ним домовленість, що по його смерті, візьму тебе до себе у науку. І передам далі.
- Чому Ви не навчите того всього мене?
- Не вмію всього. Тому й привів сюди.
Вже підійшли до хати. Хлопчик постукав у двері.
- Хто там ?- надійшов голос у відповідь.
- Подорожні. Шукаємо Івана. Тут живе ?- запитав старий.
- Гості до радості ,- промовили за дверима й вони відчинилися.
***
)Засинав на ходу, відчуваючи якусь дивну загальмованість у всьому тілі. У коротких уривках сну бачив себе посеред темряви за величезним столом. Сидів на лаві, освітлений тьмяним вогником каганця, а той кидав мерехтливі відблиски й на стола, і на обличчя його молодшого співрозмовника, котрий сидів навпроти. Мали між собою величезну чашу по вінця наповнену вином, по черзі брали її обома руками, робили ковток і ставляли на стіл.(
Поверталися травами у темряві, керуючись лише слабким світлом місяця та зорями. Незчулися як перейшли луку на зворот і знов опинилися на узліссі. Старий першим відчув шелестіння першого осіннього листя під ногами, зупинився і сів просто на землю:
- Розказуй.
- Ви ж самі усе ба… чули ,- хлопець примостився поряд.
- Очі без очей гірше, ніж очі самі по собі. Кажи.
- Ну, нас запросили до хати,…
(На порозі їх зустрічає ще не стара, але вже сива жінка.
- Проходьте, сідайте. Скоро й вечеря буде готова.
Обоє заходять. Хлопець садить старого на лаву, влаштовується поряд і заходжується роззиратися навкруги, проте нічого особливого не бачить. Чотири стіни, вкрита смугастим рядном дерев’яна долівка, піч, стіл, мисник, декілька лав.
- То де ж чоловік ?- запитує старий.
- Іван пішов рибалити. Невдовзі має бути.)
…і, доки ми чекали, вона зготувала картоплю з печерицями,…
(Господиня миє картоплю та печериці, чистить їх, нарізає шматочками і складає у казанок. Потім вона окремо солить воду й заливає тою водою насипане.
- Привели у науку ?- запитує, між тим, у старого.
- Так.
- Довго шукали нас?
- До Рахманівки якось швидко, а звідти довелося дорогу напитувати ,- відповідає він, доки жінка відкриває піч і ставить накритий чавун на гарячий чирінь.)
…потім ми повечеряли,…
(Жінка витягує чавун з печі, зливає надлишок води й дерев’яною ложкою розсипає страву по мисках. Картопля парує, наповнюючи хату пахощами кропу та чебрецю. Вони вечеряють утрьох, сидячи за столом.
- Печериці на луках поназбирувала ,- господиня хвалиться.
- Смачно. А картопля, мабуть, своя ?- старий намагається підтримувати розмову.
- Є невеличкий город.
- Колись іще мій дід привозив її з козацьких походів, як трофей.)
- А потім …- хлопець несподівано змовк.
- Чого зупинився? Доказуй ,- старий підняв голову, виринувши з власних думок.
(За вікнами уже ніч. Жінка запрошує їх лишатися ночувати й перепрошує, що чоловік чомусь запізнюється. Вони відмовляються і, щоби не заважати господарям, воліють переночувати у селі, а вранці завітати знову. Вона погоджується й проводжає їх до дверей.)
- А потім мені здалося …- хлопець знов зупинився ,- Не так. Коли вона зачиняла двері, коли вона вже майже їх зачинила, я випадково заплющив очі і несподівано, якимось чином побачив, що вона сліпа.
- Як сліпа?
- Взагалі сліпа. Як, власне, і Ви. Що це було?
- Очі перед очима. Розуміння дійсного стану речей. Я того не вмію.
- Так і має бути?
- То в тебе від батька. Тільки треба ще вчитися. Останнє питання: вона спробувала?
- Що спробувала?
- Страву.
Хлопець замовк, намагаючись згадати, чи відбувалося щось таке, але старий уже тихо лаявся та докоряв сам до себе:
- Захимородила мене, бісова личина. Картопля і гриби чисті. Зварені. Солі якраз. Жодного разу не спробувала страву. Навіть не подивилася готова чи ні. Тому що не мала чим? Чи тому що не мала навіщо?
)Знову бачив себе за столом серед темряви у світлі каганця. Сидів обличчям до свого молодшого співрозмовника, вслухався у його слова:
- Він один із нас, ланка нескінченого ланцюга, котрий не має урватися…
Говорячи, той продовжував розважатися: миттєво торкався пальцями краєчка чаші й одразу ж відсмикував руку на декілька митей випереджаючи момент, коли сама тінь від пальців торкалася до нього. Він завжди це робив, щоби здивувати гостя, а здібності завжди росли із рухом поколінь.
- Учень завжди має переходити від одного учителя до іншого…
Щоби припинити цю гру, старий узяв чашу до рук і зробив з неї ковток. Очікуване вино мало смак крові, проте він проковтнув густу, солону рідину і поставив чашу біля себе.
- То велике мистецтво: відчувати час ,- його співрозмовник продовжив гратися, тепер уже із каганцем ,- Або не час. Я того не вмію.
- Хіба жінка має вчити чоловіка ?- спитав старий, звертаючись до свого співрозмовника, проте той тільки посміхнувся і відповів:
- Потурбуйся про свого онука…(
Дід отямився й усвідомив, що пройшло лише декілька митей. Він повільно піднявся з землі й скерував хлопчикові вести.
- Куди йдемо ,- запитав той, вже звично вкладаючи дідову руку собі на плече.
- Повертаємося…
Один за одним вони знову вийшли з тіні дерев на нічну луку й побрели стежкою. Високо у небі темна постать стояла у човні й повільно пливла поміж мерехтливими зірочками їм назустріч.
