| © Ігор Скрипник, 17-04-2008 |
Попередні частини:
http://gak.com.ua/creatives/1/9017
http://gak.com.ua/creatives/1/9084
День третій
Значну частину наступного дня він проспав. Таки далися взнаки нічні прогулянки, втома і стрес вчорашнього дня.
Десь опівдні, коли сонце добряче припекло і в палатці вже нічим було дихати, Василь вибрався назовні.
Ніяких змін не відбулося. Вода майже не спала і продовжувала вирувати нестримним потоком. Ув’язнення на цьому острові затягувалося на триваліший час, ніж вони міркували раніше.
Михайло сидів із вудочкою, а Максим ходив туди-сюди, щось бурмочучи собі під ніс. Дівчат ніде не було видно.
- Чого мечешся? Телефони працюють?
- Глухо, як у танку. Навіть не знаю, як до тебе вчора додзвонилися.
- Важко назвати те дзвінком. Якийсь незрозумілий глюк. Або чудасія. Де вода? Так пити хочу, що аж на очі не бачу.
- Нема що пити. Сам потерпаю.
- Як то нема?
- Сьогодні зранку все допили, - витягнув з палатки останню пляшку, де трішки води бовталося на дні. – Ось тобі дещо залишили.
- Без води ми тут скоро загнемося. Тре’ щось придумати. А з харчами як? Наче трохи було.
- Вчора ми багатенько з’їли. Сьогодні навіть не снідали, на обід ще є, а далі будемо сидіти на дієті.
- Де дівчата?
- Гуляють.
- Ясно.
- Вода… вода… - бубнів Максим. Потім глянув на Михайла. – Клює?
- Нє!
Походив хвильку, глянув на бурхливий каламутний потік.
- Будемо пити воду з Дністра!
Він узяв казанок і почалапав до річки. Набрав води по самі вінця і поставив на траву.
- Нехай відстоюється. Бруд осяде, зіллємо чисту воду, закип’ятимо на вогнику. Я не хочу підхопити якусь заразу.
Через дві години всі зібралися на благенький обід. Відкрили останні консерви сардин та кільки, порізали півбуханки хліба, решту огірків та помідорів, зготовили з дністровської води чаю без цукру. Повсідалися та почали їсти, хоча за таким „щедрим” столом, не дуже то й наб’єш тельбухи.
- Сьогодні вже не так весело як вчора, - промовив Михайло, попиваючи чай. – Не хочу навіть загадувати, що завтра буде.
- Та якось вже буде, - посміхнулася Ольга. – Ми ж застрягли не серед пісків Сахари чи сельви Амазонки, а в кількох десятках кілометрах від наших домівок, за пару кілометрів від найближчого села. – Вона глянула на протилежний пологий берег. – Чомусь нікого не видно. Відколи ми тут засіли, жодної людини не бачили на тому боці. Дивно. А втім, рано чи пізно хтось прийде.
- Та й не плив ніхто. Хоча хто зараз схоче? І рибалок немає. А сонце на голову давить немилосердно, - Ольга неприязно поглянула вгору.
- У будь-якому випадку ми кілька днів перебудемо тут без особливих наслідків для здоров’я. Лише б ніхто не захворів або поранився, а рівень води в Дністрі колись та й спаде. Не пропадемо! Та й вода під боком, - Максим посміхнувся. – Залишилися ми, як і у давнину наші предки, один на один із матінкою природою.
- Ет, - махнув Василь. – Вони мали знання та досвід, щоб вижити в таких екстремальних умовах. А ми такого досвіду позбавлені. Блага цивілізації і та безпека, яку вона гарантує кожному з нас, позбавили того предківського імунітету перед усіма небезпеками, страхами і незгодами, якими природа загрожує людині. Якби, не дай Бог, сталася катастрофа вселенського масштабу і людина знову залишилася перед природою, позбавлена всіх благ і досягнень цивілізації, то напевно б не вижила.
- Не будь песимістом, - посміхнувся Максим. – До речі, - він повернувся до Михайла. – Ти був нашим штурманом і капітаном, складав маршрут. Нижче за течією є Раковець, де непогано збереглися залишки місцевого замку. Може детальніше розповіси? Ми мало про нього знаємо.
- Ми застрягли десь на межі Тлумацького та Городенківського районів. Село Раковець розташувалося на території останнього. Тут і знаходяться залишки замку, а точніше велична вежа, що залишилася від нього. Історія появи сягає у далеке ХVІІ століття. Його будівничим був Домінік Войцех Бієневський. Впродовж своєї історії цьому творінню військової архітектури довелося пережити не одну облогу турецьких і козацьких військ, не одну баталію. Траплялося і таке, що його брали штурмом. Під час однієї з воєн з Туреччиною, за Яна Собєского, стався такий випадок. Татари взяли в облогу замок і шляхта разом із Бієневським відбивала напади аж поки в них не закінчився провіант. Прямо як у нас, лише ми ні від кого не боронимось. Прийшлось розпочати переговори. Тоді один юнак пробрався через табір татар, переплив Дністер, дістався польського табору у Чернелиці, повідав про скруту оборонців і переконав, що Раковецький замок можна легко відбити. Поляки вночі оточили ворожий табір. Почалася січа. В тил татарам вдарив Бієневський із залогою. Татар було розгромлено.
Однак, вже у XVIII столітті замок втратив своє оборонне значення. Напередодні першого поділу Польщі фортеця згоріла. Її вже не відбудовували. Потім на території замку була організована поташева фабрика, але й вона незабаром згоріла. Мало-помалу залишки його розтягли для своїх потреб місцеві жителі. З усього замку збереглася лише велична східна вежа.
- В Україні є чимало таких цікавих, багатих минулим, місць. Скільки ж усього пережила наша Батьківщина за свою історію! - Максим зітхнув. – І як багато людей не мають до неї поваги.
- Народ, який не знає своєї історії та не цінить свого минулого – немає майбутнього.
До них долинув шум реактивних двигунів. Усі глянули вгору. Прямо над головами пролітали два винищувачі військово-повітряних сил України.
- Добре їм там, - Василь перевів погляд на протилежний берег і побачив хлопчака, який прямував вниз по ріці. – Агов! – заволав він.
- Гей! Хлопче! Перекажи старшим, що ми в біді, загубили човна! Допоможи! Агов! – всі загукали, намагаючись перекричати шум винищувачів.
Хлопчина почув крики. Глянув на острів. Посміхнувся, махнув рукою і почимчикував далі. Вони ще трохи по-горлопанили, але без толку. Незабаром він щез за найближчим вигином ріки.
- Будемо сподіватися, що він нас почув.
Ольга присіла на траву.
- Значить люди все ще є, - посміхнулася Вікторія. – Пройшов повз нас один, буде і другий, і третій. Докричимось.
- Знаєте, коли я слухала цю міні-лекцію, то дещо пригадала. Моя бабця родом з Чернелиці. Дід боровся у лавах УПА і загинув під час одного з боїв із енкаведситами. Бабцю Наталю засудили за „ізмєну Родінє” і вона, разом з батьком, якому було менше року, десять років поневірялася у Сибірі, аж поки не повернулася в Україну. Оскільки їй заборонили жити в Чернелиці, поселилася у Франіку.
Вона любила оповідати мені різні історії, чимало з яких почула в Чернелиці. Здається, що ця історія може мати спільні корені з тією, яку розповів Михайло.
Хлопці посідали навколо. Василь з Михайлом закурили. Чого-чого, а курива, вони набрали вдосталь. І це добро зовсім не постраждало під час повені, на відміну від харчів.
- Було це так давно, що ніхто й не пам’ятав, коли саме. У Чернелиці жила збідніла сім’я українських шляхтичів. Вдова і дві красуні-дочки. Жили сестри мирно, не в добрі по вуха, звичайно, але ніколи не гризлися між собою. Якось ще виживали в ті скрутні часи, мали якийсь бідний харч з клаптика поля, який обробляли.
І треба ж було такому статися, що обоє закохалися у молодого шляхтича, який жив у Раковці. Незважаючи на молодість, він вже встиг прославитися у їхньому краї героїчними звитягами. Одного разу навіть врятував замок під час його облоги татарами.
Він теж закохався в одну з них. Кохання, яке спалахнуло між ними, було схоже на цвіт папороті – воно тривало недовго, лише одну мить. Розцвіло і одразу опало, через чорну заздрість недруга. Цим ворогом стала інша сестра.
Справа йшла вже до весілля, а зла змія, обвилася навколо її серця і не давала спокою. Пішла вона тоді до знахарки. Не відомо, що вони тоді начаклували, що вигадали, але справа закінчилася кепсько. Коли сестра з нареченим переправлялася через Дністер, невідь звідки появився велетенський сом і перевернув човен. Шляхтич зміг врятуватися, а його кохана пропала без сліду. Скільки він побивався, але не зміг знайти коханої. Повісився бідолаха з того горя. Кажуть, що опісля, знялась така буря, яких давно не бувало. Під час неї щезла сестра, яка призвела до такого лиха. Мати ще не довго прожила після тих подій і згодом померла.
Така-от сумна легенда.
- М-да… Справді між ними є спільний факт – облога Раковецького замку і його порятунок від татар невідомим юнаком, - а у Василевій голові крутилася нічна розмова із русалкою, про яку він не обмовився жодним словом. Ще б пак! Сприймуть за божевільного. Добре, що хоч про того гомоюна не згадують.
* * *
Решту дня Василь тинявся островом, не знаходячи собі місця. Кілька разів навідувався на галявинку, стояв, вглядаючись у води Дністра, але так нічого не вичекавши, повертався назад у табір. Там весело палахкотіло вогнище, проте настрій у всіх був не радісний. Іноді лунали акорди гітари, час од часу – сміх, але все ж страх непевного завтрашнього дня депресивним привидом витав над їх головами.
Хлопець трохи посидів поруч з іншими, випалюючи одну цигарку за другою. Підкидав сухе паліччя у вогнище, взявши, таким чином, на себе обов’язок кочегара, слухав друзів, інколи вставляючи репліки для того, щоб повністю не виключатися з бесіди. Поступово всі повкладалися спати і Василь залишився один.
Дещицю посидів, підкинув нового харчу для ненаситного вогню, мимоволі позаздривши йому, що він не такий всеїдний. Прислухався. Всі спали. Тоді тихенько піднявся і попростував на інший край острова.
Підходячи до галявини, відчував, що незнайомка вже чекає на нього. Сторожко виглянув з-за верби. Було трохи лячно, адже якщо є одна русалка, то існують й інші, а перспектива бути залоскотаним йому аж ніяк не всміхалася. Принаймні приязнь однієї з них могла бути лише рідкісним виключенням із правила.
Вона танцювала. Без жодного звуку. Без музики. Без наспіву. Сама. Підвладна лише їй самій чутному ритму. Хлопець замилувався нею і забув про все, насолоджуючись спогляданням за русалкою, за її дивним танцем. А всередині народжувалися вже давно забуте хвилювання, яке кидає, то в жар, то в холод, примушує забувати слова в потрібний момент або виголошувати рулади, незгірше за Ромео, насмілюватися на божевільні, з точки зору здорового глузду, вчинки.
Аж ось вона помітила його. Зупинилася. Мить він дивився їй прямо у вічі, відчуваючи, що губиться у зеленій глибині, потім тишу розірвав сміх.
- Виходи! Чому знов ховаєшся?!
Він вийшов і наблизився до неї.
- Чому мовчиш?
- То ти справді русалка?
- Що ж ти такий тугенький? А на кого ж я схожа?
- Просто у це важко повірити?
- А твої предки вірили.
- То було так давно. Всі вже забули, що це правда, що існують сили чужі смертній людині. Просто все навколо людини почало так швидко змінюватися, що вона ледве встигала звикати до нового. Та й ви десь пропали. А може не хотіли показуватися? Ми просто забули про вас, перестали вірити й знати. Залишилися лише легенди та забобони.
- Я знаю про той прогрес, який у вас спостерігається. А ми нікуди не пропадали, жили поруч, інколи з’являлися серед вас, але вкрай рідко.
- Але ж людство дослідило майже кожне озерце, кожну річку, про моря не буду казати, бо вони досліджені мало, але все ж ніде не наштовхнулися на сліди русаліїв та русалок. А ти ж твердила, що живеш у Дністрі!
- От заладив, - розізлилася вона. – Ну не живу я в Дністрі, а на тому боці.
- Всеодно не розумію.
Вона замислилась, а потім хитро глянула на хлопця.
- Зараз я тобі покажу, - і перш, ніж він встиг їй відповісти, русалка почала діяти.
Вона міцно схопила його за руку і потягнула за собою. За мить, хлопець відчув, що падає з берега у води Дністра. Не встиг ні вирвати руки, ні крикнути. Просто заплющив очі перед темною стіною води, що стрімко наростала, та затримав подих.
Завмер. Очікував удару об воду, але його не було.
„Здається ця мить, - думав він, - розтягнулася на вічність. Недарма кажуть, що бувають такі екстремальні ситуації, коли для людини, час міняє швидкість свого плину, або завмирає чи сповільнює ходу, або біжить швидко, немов легкоатлет на стометрівці.”
Збоку долинув її сміх. Лунав чітко, не приглушено, як бувало, тоді, коли він ще зовсім малий, під час дитячих пустощів, інколи пірнав у озеро та гупав під водою двома каменями. Хотів бач перевірити, що риби німі тому, що звуки не передаються у воді.
„А може я ще не у Дністрі? Але, втім, вона русалка. Вона мо’ ще й під водою говорити може.”
- Розплющ очі та спокійно дихай. Ти ж не у воді.
„Хіба вона змогла б це сказати під час падіння з берега, яке займає долі секунди? Точно, що ні!”
Він повільно розплющив очі і заплющив їх знову, не вірячи у те, що бачив. Ще міцніше стиснув руку русалки.
- Правильно, тримайся міцніше, бо буде гаплик. Лише я можу провести тебе на цей бік, як і будь-яка русалка. А вільно зможеш пересуватися тут, лише ставши русалієм. Оскільки ти, звичайна людина, то можеш тут перебувати, лише у контакті зі мною, з моєї волі. Так що тримай руку міцно.
Він стиснув її долоню і розплющив очі.
Вони парили, як повітряні змії, над землею невідомого йому світу. І були не самі.
Навколо вирувало життя. Повз них час од часу пролітали інші русалки і русалії, зодягнені на старомодний манер. У сорочках, русалки у довгих льняних, як його провідниця, русалії у звичайних чоловічих, у шароварах чи штанах, але що ті, що інші, без головних уборів і взуття. Інколи вони обертались, щоб подивитися на них, але, напевно, не побачивши нічого цікавого летіли далі. Вочевидь, поява смертної людини не була тут новиною.
Внизу під ними розкинулося містечко. Невелике, акуратне, чистеньке. Традиційні українські невеличкі будиночки, обліплені глиною і покриті очеретом, розкинулися у довгій вузькій долині, якій не було видно ні початку, ні кінця. З обох сторін, високим муром, її оточували гори, вершини яких ховалися у зеленавій імлі. Все це нагадувало русло дуже велетенської річки планетарного масштабу. Тут панував день, хоч на тій стороні у запалі танцювала ніч. Сонячні промені широкими смугами виринали з імли і освітлювали все навколо химерним світлом.
Василь відчув, що в скронях гупає, а груди стискають невидимі ремені, які от-от проламають їх та звільнять душу від тлінного тіла. Він зовсім забув, що затримав подих і зараз відкине копита від нестачі кисню.
Русалка помітила його страждання і посміхнулася.
- Дурненький, можеш спокійно дихати.
Він хвильку вагався, чи не занадто він їй довіряє, але терпіти вже не мав сил. Він видихнув, зауважив, що немає бульбашок, і зробив ковток повітря чи іншої субстанції, як риба, викинута на берег.
Нічого не сталося. Пута задухи значно ослабли. Це не було повітря, але й не вода, а щось інше, проте він міг ним дихати.
Як ж йому було любо споглядати за цим новим чудовим світом поруч із цією русалкою! Ось так парити, позбавленому звичного земного тяжіння, відчуваючи її долонь в своїй руці, приємне тепло, яке розпливається по цілому тілі та радісне тьохкання серця, чуючи її голос, ловлячи погляд зелених очей.
- Зрозумів, що ми не живемо у Дністрі, а на тому боці?
- Ага.
- Повертаємося.
- А можна мені поглянути на містечко ближче?
- Не можна.
- Чому?
- Тут люди не живуть і нема їм туди ходу.
- А якби я захотів сюди попасти то, що мені треба зробити?
- Ти сам знаєш.
Він й справді знав.
- Тут живе твоя сестра? - чомусь бовкнув він, пригадавши оповідь Вікторії.
- Звідки ти взяв, що в мене є сестра, - вона глянула на нього.
- Та звідки я знаю? От спитав перше, що спало на думку.
- У мене нема сестри, - відповіла вона і хлопець зрозумів, що тему закрито.
- Повертаємось.
Василь навіть не зрозумів, як це сталось. Лише на мить запаморочилася голова і потемніло в очах, він не встиг навіть осмислити те, що діється, а вже стояв біля старої верби.
- Сподобалось?
- Так!
- Не хочеш туди?
- Ні… а втім, я подумаю! – він посміхнувся. – Принаймні там не так погано, як я собі уявляв.
- Думай, часу в тебе вдосталь. А у мене ще більше. Я йду, - вона обернулася.
Василь згадав запитання, яке давно вже хотів спитати.
- Як тебе звати?
Русалка глянула йому в очі.
- Катерина.
Плигнула з берега і розтанула в темряві.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
