Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2534
Творів: 45681
Рецензій: 89392

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

На конкурс :) Дідусь

© Олександр, 23-03-2006
Моєму дідові


Дідусь.


Не можна залишати хату не метеною,
бо вночі по хаті ходять янголи…
Українське повір’я.



Під вечір миготливі зорі, мов крізь дірку в старому лантусі, крихітними світними кульками висипалися на небо і порозкочувалися в усі кутки. Ще задовго до того, світлою щербатою плямкою висячи у прозоро-синьому, але швидко - темніючому надвечірньому небі, місяць устиг ретельно оглянути своє господарство і зараз із погордою й самовдоволеністю плавав поміж дітьми, прискіпливо спостерігаючи за ними, пильнуючи ладу, не маючи й гадки, що у цей час хтось унизу спостерігає за ним.
Дідусь сидів на зчорнілому, потрісканому від часу димарі й коли-не-коли позирав на небо, спостерігаючи за ґаздуванням бундючного і самовпевненого молодика. Він міг би багато зараз розказати про місяць і зорі такого, що ті й самі про себе не знали, про створення світу, про самого місяця та чотирьох його старших братів, що панували в небі до нього, про народження зірочок, про небесні сфери й прекрасну музику, яку вони інколи випромінювали у Всесвіт. Міг розказати, та не було кому…
Старенька мазана хата була вкрита солом’яною стріхою й увінчана обмальованим колись яскравими різнобарвними, а зараз потьмянілими й облізлими півниками сумно похиленим і геть закіптюженим димарем. Стояла вона просто посеред соняшникового поля, ген-ген аж до самого обрію вкритого яскраво-жовтими головами  соняхів, котрі щовечора проводжали сонце, а зараз уночі, похиливши голови, безмовно плакали, зрошуючи сльозами й вечірньою росою суху землю, проводжаючи заслабле літепло у осінь. З одного краю поля соняхи підходили майже до річки, і навесні, коли та розливалася по навколишніх луках, верби, що рознеслися кронами уздовж обох берегів, росли просто з води. З того ж боку, віщуючи дощу на завтрашній день, до хати долинало присипляюче жаб’яче скрекотіння, що спліталося з тихим шелестом засинаючих очеретів, вечірнім лясканням риби по плесу та підхріпуванням  дідуся, який ще не повністю прокинувся й подрімував після денного сну, а вечірня роса, зловивши тим часом хвильку, вже вкрила порослу мохом стріху, зволожила скособочений комин і висипала величезними тремтливими краплями у дідусевій бороді.
Кожного вечора він сидів отак і чекав. Чекав давно, уже мабуть вічність чи й вічність вічностей. Вже багато - багато років ніхто не приходив сюди, не клав шматки підсоленого хліба біля порога, не запрошував дідуся до нової оселі.
А хата старішала: сволоки точив шашіль, павуки засновували павутинням кутки, польові миші точили у стінах нори, од стін величезними шматками відпадала глина, оголюючи дранку, мох зеленим шматтям вкривав стріху, що потроху гнила й трухлявіла, вкриваючись дірками, крізь які восени до хати заходив дощ. Улітку ще було тепло, проте зимою холодні злі вітри намітали в хату крізь розбиті шибки снігу, і він лягав відпочити на  пошарпану підлогу тонкою білою ковдрою, на якій ранок знаходив ланцюжки слідів од маленьких ратичок, що за день знову заміталися снігом.
От і зараз іще одне самотнє літо добігало свого кінця і дідусь усе частіше звертався думками до наступної зими. Останні серпневі дні не були холодними, проте вечорами од річки підповзала вільгість і він, розбуркавшись від денного сну любив посидіти на димарі, звикаючи до прохолоди й зрідка стогнучи за своєю долею.


У вечірніх сутінках, які повільно вкутували собою село, невелике, червоне з одного боку і трохи гниле з іншого яблуко пролетіло над ворітьми, впало на землю і покотилося, підстрибуючи, через увесь двір, минаючи хату праворуч, погрібник і курник, що тулилися боками одне до одного ліворуч, якимось дивом перескочило Рябка, маленького рудого цуценя, прокотилося прямісінько до порогу літньої кухні, ще трішки покрутилося на місці й нарешті зупинилося.
- Сашко, тебе знову Сергій кличе ,- сказала мати, що сиділа обличчям до дверей і першою помітила яблуко.
- Уже весь Ковтунівський садок до нас перекидав ,- буркнув дід наминаючи за обидві щоки, а бабуся тільки мовчки посміхнулася, задоволена сімейною злагодою, що панувала за столом.
Сім’я вечеряла. Кругом столу, вкритого шматком брезенту, повсідалися на ослінчиках дід із бабою, мати Сашка та він з меншою сестрою Наталкою з усіх боків оточивши щойно розрізаний на скибки кавун. Двері літньої кухні були прочинені навстіж і запнуті величезним клаптем марлі, що давала хоч якийсь прихисток од комашні, яка з настанням сутінок звіріла чимдуж більше. Крізь двері до літньої кухні з її обов’язковими мазаною піччю, дерев’яним столом, мисником, рушниками, лавами та ослонами вечір навівав знадвору пахощі стиглих груш, що росли у дідовому садку за коморою, сонне квоктання курей, що вже вмощувалися на сідалах, прохальне мекання кіз, що чекали вечері та доїння, гарчання Фашиста, величезного сусідського чорного пса. Фашиста насправді звали Дружком, не зважаючи на те, що той був злий і насямкуватий, як казав Сергій Ковтун, що жив у дворі навпроти Сашкового і був його другом та бойовим побратимом у сутичках із курми, козами, чужими псами, а особливо в яблуневих війнах з іншими хлопцями.
Сашко, який сидів найближче до дверей, не випускаючи з рота скибки і не припиняючи жувати, озирнувся, побачив умовний сигнал у вигляді яблука й прожогом вихопився з-за столу.
- Доїж ,- сказала мати спокійно, але серйозно.
Сашко повернувся за стіл, миттєво догриз скибку разом зі шкуратком а тоді вихопив майже у сестри з-під носа найсмачнішу частину кавуна, а саме серединку, і, пробурмотівши: «Я зараз...», зник за дверима, уже не почувши вереску сестри. Вискочивши за двері, Сашко переплигнув по дорозі Рябка, який усе ще остовпіло стояв серед двору й витріщався на яблуко, підбіг до воріт, обережно прочинив хвірточку з намальованим на ній білим гусаком і визирнув на вулицю. З-за протилежних воріт, розмальованих березами та кленами, визирало невмиване обличчя сусідського Сергія, прикрашене облізлим кібчастим носом і давно нечесаною копицею білявого волосся на голові.
- Ідемо ?- спитав той пошепки, майже не посилюючи голосу, бо вуличка між ворітьми була такою вузенькою, що по ній ледь-ледь прослизали вози, а кози з козячої отари дядька Грицька чухалися, коли той гнав їх на пашу, об паркани так, що у деяких боки були вже геть пообчухруваними, а з щілин між штахетинами жмутами висіла козяча шерсть.
- Аякже .- так само пошепки відповів Сашко.
- Нікуди ти не підеш: он темно уже .- мати почула аж із літньої кухні ,- Йди довечерюй, бо нічого не залишиться.
- Зустрічаємось, як домовилися .- ще раз запевнив Сашко й побіг доїдати кавун.


Батько ставив хату старшому синові. Надумав таки той женитися. Маючи статність та вроду, маючи добрий заробіток, бо ж працював комбайнером у колгоспі, він довго, майже до 27 років жив під батьківським крильцем, набрид батькові вдома сидіти, мати вже хвилюватися почала, аж доки той нарешті не знайшов таки собі жінку. Не красуню, проте добру й хазяйновиту, а це мабуть таки важливіше ніж усе інше.
Молоді повідомили батьків про своє рішення восени, тож батьки мали майже півроку, щоби поміркувати, як що робити та з якого боку починати. Вирішили спочатку збудувати хату, щоб молодим було де жити, а тоді вже й весілля правити.
Довго підшукували й роздивлялися, прикидали, ходили і цмокали язиками, вибираючи хороше місце під побудову. Бо ж не можна ставити на межі, на роздоріжжі, на току, на таких місцях, де колись стався злочин, де закопане щось нечисте. Краще ставити на рівному, на відсонні або цілині – непорушеній землі, де місце тверде й нічого не осунеться. А ще ж хочеться, щоби й земля була гарна, й до центру села недалеко, і до річки близько, і з батьками поряд. На придбаному шматкові землі було визначено місце, де стоятиме хата, і коли зерно, насипане купками на ті місця, де мали бути слупи, три ночі підряд не було розпорпане, то там і вирішили закладати. Навесні, як тільки земля трішки підсохла батько вкопав слупи в землю. Коли закладали, то під переднім до сходу сонця святим кутком, як водиться, поклали гріш, щоб у хаті гроші водилися, а набожна мати тихцем, поки ніхто не бачив, поклала туди ж і шматочок проскури для святості.
Звели досить швидко: майже за три місяці. Зводили всім кутком. Допомагали ставити і сусіди, і родичі, й майбутні свати. Нова мазана глиною, чисто вибілена і вкрита очеретяною стріхою хата, із розмальованим червоними та блакитними півниками димарем, аж сяяла, всміхалася й підморгувала вікнами, виглядала трішки нереальною, здавалася видінням, що зненацька з’явилося у випарах від нагрітої сонцем землі.
Одразу ж восени справили весілля. Хата вистоювалася порожньою майже місяць до весілля і ще декілька днів після нього, чекаючи входин і нових господарів. Як водиться, першими до хати пустили півня й кота, котрі, якщо у оселі є якісь негаразди, повинні були сприйняти їх на себе, а вже за ними увійшли старший син із дружиною, старий та стара і свати. Розтопили піч, хазяйки спекли коровай, зварили борщу. На першу вечерю у новій домівці на столі поклали срібного карбованця, а перед тим, як сідати за стіл, стара мати відрізала скибку короваю і поклала його у закуток за піччю, де зберігалися дрова на розпал.
А пізніше уже вночі, коли усі повечеряли й полягали спати, щось незриме іще довго шаруділо у печі, проганяючи сон.
Стара мати одразу ж заборонила старшому синові лаяти домовика і наказала називати його не інакше як Хазяїн або Він, як би той не бісився. Треба було добре доглядати господарство, щоби Хазяїн не сердився і, крім того щотижня звечора на ніч ставити у піч невеличкий горщик свіжозвареної каші, обкладений жаром з усіх боків, і не було ночі, на ранок після якої каша не була чимось або кимсь попорпана.
Іноді уночі щось незриме важким тягарем накочувало молодій дружині на груди й починало давити так, що вона не могла ні сказати, ні дихнути, тільки тихо стогнала, а чоловік негайно ж прокидався і, за наукою матері, питав уголос: «На лихо чи на добро?». І тоді тягар одразу ж зникав, а чийсь м’який і ласкавий голос сумовито і тихо, мов  шелестіння  листя  восени,  відповідав у темряві кімнати: «На добро…»
Одного разу вдалося навіть побачити його. Запалився цією ідеєю старший син. Напитав у літніх людей способу, як це зробити, і, простоявши на страсний четвер у церкві всю службу,  одразу ж після неї, не озираючись і не розмовляючи ні з ким дорогою, поспішив додому, оберігаючи, щоб не згас, вогник страсної свічки у руках.
Увійшовши на подвір’я, він побачив маленького, зарослого чорною шерстю чоловічка з ріжками, загостреними догори вушками, маленькими ріжками, ратичками й хвостиком, який, лежачи на краєчку стріхи, звісився майже до поясу униз і зазирав через вікно до хати. Помітивши, що старший син його бачить, чоловічок миттєво перетворився на чорного кота, зістрибнув з даху на землю, забіг через прочинені двері до хати і зник, як його потім не шукали.


- Боїшся?
- Ні.
- А чого ж тремтиш?
- Х-х-холодно.
Сашко дочекався, доки всі в хаті, натомлені денними трудами, поснуть, а тоді тихцем виповз з-під ковдри, навпомацки одягнувся і вислизнув з хати. Хлопці зустрілися між ворітьми і одразу ж, не промовивши й слова, вирушили вуличкою униз, де вона, через кількадесят метрів розгалужувалась на дві гілки, одна з яких продовжувала спускатися далі аж до річки, а інша звертала ліворуч, вирівнювала свій ухил і непомітно переходила в іншу, котру всі називали Гриньківкою.
У темряві ночі світилися тільки вогники хат, немов очі прадавніх чудовиськ, що причаїлися уздовж Гриньківки і несподівано заснули, зірочки, яких безліч зродило небо цієї ночі, та світляки, які, мов ранкова роса, рясно висипалися на  несправжній жаливі та м’яті, що росли на узбіччі. Хлопці добрели до розгалуження і повернули ліворуч.
Чому вуличка називалася Гриньківкою ніхто не знав. Тільки Сашковин дід, котрий, здавалося б, знав усе про усе на світі, тихими літніми вечорами, напрацювавшись досхочу  на городі, сідав відпочити на своє улюблене місце під старою грушою просто на землю, прихилявся спиною до стовбура й до самої темряви розказував онукові чудернацькі й трішки страшні приповідки про сновид і домовиків, про русалок і мавок, про пацюків, що живуть у старому млині, і про білу бабу, що блукає старим цвинтарем на горі Пивиха, про чорних зайців, очі яких, мов у кішки, зеленаво світяться в темряві, і про чортів, які у ніч під Великдень служать Усеношну Господові; і від цих історій у Сашка мурашки бігали по спині й він ночами ще довго потім крутився в ліжку, не маючи змоги заснути.
Як розповідав дідусь, у самому кінці Гриньківки, там, де вуличка зараз впиралася просто у соняшникове поле й губилася серед товстих високих стовбурів, жив колись дуже давно такий собі Гринько, самотній і трішки схиблений чоловік. Сім’ї в нього не було, роботи також ніякої не мав. Жив хто зна й як і з чого, майже нічого не їв, хіба жалісливі люди чого приносили, цілісінькими днями спав і, навіть, ночами, не прокидаючись, тинявся сновидою по селу, лякаючи котів, собак та запізнілих перехожих. Ходив отак довго, до сивої голови, аж доки одної ночі не запалала величезною похіднею, яскравим купальським вогнищем його хата, пирскаючи в усі боки іскрами, підіймаючи заграву до неба й кидаючи рожеві відблиски на річку, що текла неподалік. На ранок, коли останні тліючі жаринки були погашені, люди не знайшли у попелі нікого і нічого. Гринько або згорів дотла, або зник так, що його більше ніхто й ніколи не бачив. Проте ще довгі роки по тому, навіть коли вже згарище зникло в землі й заросло травою, люди часто бачили вночі на тому місці блукаючі вогники й чули тихі стогони і плач.
Поступово усе стихло й забулося. Через деякий час уже за дідового дитинства ділянку ту придбали нові господарі, збудували там хату, прожили там кількадесят років і, зненацька, виїхали з неї, залишивши місце й будівлю пусткою доживати свого віку. Сашко згадав усе це й подумав, що саме туди без будь-якої причини, лише з метою випробувати свою сміливість, переночувавши у покинутій хаті, і прямували вони з Сергієм крізь ніч.
- Мати відпустила? – порушив тишу Сергій.
- Куди там. Утік.
- І я ледве вислизнув.
Деякий час ішли мовчки, подумки готуючи себе до невідомого.
- Свічку взяв?
- Узяв. А ти сірники взяв?
- А як не взяв, то що?
- То вертаємося…
- Боїшся?
- Ще чого.
- А чого ж тремтиш?
- Х-х-холодно.


Він жив тут з давніх - давен завжди, відколи себе пам’ятає, майже від самого створення світу.
Після Відпочинку Восьмий День приніс собою смуту і сум. Смута стала початком війни, а сум – її закінченням. Вигнання було миттєвим, а падіння крізь небеса стало довгим чеканням кінця, жахливим усвідомленням втраченого, і він, хоч і упав на щось м’яке, на якусь мить втратив свідомість. Коли прийшов до тями, щось м’яке виявилося дахом невисокої халабуди, що була збудована зі сплетених між собою гілок та лози. Дах утворювали собою солома, листя,  шматки кори та шкіри. Усередині халабуди удень горіло, а вночі тліло жовто-червоним жаром вогнище, випускаючи дим крізь отвір у дахові, котрий на час дощу закривався окремою шкурою. У ній він і оселився.
Хазяїни халабуди уночі спали, а удень виганяли худобу, що ночувала в окремій загорожі, на пашу. Він же навпаки удень спав, а уночі бродив по халабуді та кругом неї, гріючись від холоду ночі на попелі, що вкривав собою ще жевріючий жар багаття.
Сердитий на Того, хто його вигнав, на тих, хто почав своїми сумнівами смутні часи, на себе, за те, що дозволив собі сумніватися і приєднатися до них, на всіх разом, він кілька місяців бісився: ночами бив горщики, ганяв худобу до смерті, розкидав жар вогнища попід стіни й на дах халабуди, намагаючись її спалити, проте сирі  гілки вперто не хотіли займатися і лише чаділи, а хазяїни встигали прокинутися й усе загасити.
Не витримавши його знущань вони запросили ворожбита. Той прийшов під вечір, вкутаний з голови до ніг у звірячі шкіри, із козячим черепом на голові і спробував його прогнати. Для цього зарізали чорного півня, змочили віника його кров’ю, і ворожбит цілу ніч, аж до світанку вимітав тим віником халабуду, шепочучи собі під носа закляття, проте навіть не зачепивши місця, де горів вогонь.
Чари не подіяли, і він, звичайно ж, продовжив біситися, бо ж і був по суті бісом чи бісиком, безтілесним повітряним духом з вогняним єством, аж доки хазяї не схаменулися і, за порадою того ж ворожбита, не стали класти у найглухіший і, відповідно, найспокійніший куток халабуди на ніч свіжоспечений хлібець, щоби його задобрити.
Йшли роки, століття, тисячоліття, і з плином часу він заспокоївся, перестав біситися й наводити безлад, змирився зі своїм становищем і, навіть, дещо звик до нього, а несамовитість молодості перейшла у спокій зрілості і мудрість старості.


- Стій. – прошепотів Сашко і потягнув Сергія за сорочку назад у соняшники, якраз коли хлопці продерлися крізь них і вже збиралися чкурнути через бур’яни, що заповнювали невеликий проміжок вільної  землі між соняшниками і хатою.
- Ти чого? – повернувся той до Сашка.
- Давай почекаємо…
- Чого чекати?
- Не знаю…Блукаючих вогників, стогонів, реготу, диму з труби.
- Нічого не буде.
- А як буде?
- То все байки. Ти що, таки боїшся?
- Трішки.
- Не бійся. Ходімо.
- Давай трішки почекаємо…
- Ну добре.
Хлопці сіли просто на землю під соняшниками і стали чекати, поглядаючи крізь бур’яни на хату. Там нічого не відбувалося. Дзюркотіла річка, шумів очерет, квакали жаби, зрідка з боку дороги долинало гудіння або сигнал вантажівки і скрикувала наполохана нею нічна птаха. Спокій і ніч панували навколо, і хлопці, поповнивши запаси хоробрості, , ховаючись у буряні, навколішки поповзли до хати.
- Двері прочинені ,- прошепотів Сашко, який ліз попереду, і зупинився.
- Та й що ?– відповів Сергій і, не сповільнюючи кроку, так само навколішки обминув Сашка ліворуч і заліз крізь двері у темряву хатини. Сашко залишився сам. Він ще трохи повагався, міркуючи де краще: знадвору чи усередині з Сергієм, і поліз у прочинені двері.
- Давай свічку ,- прошепотів Сергій із темряви.
Сашко зупинився, сів на підлогу, дістав з-за пазухи свічку й простягнув її наосліп кудись уперед. Сергієві руки намацали його руки й забрали свічку. Зашипів сірник, і за мить свічка вже весело горіла, розганяючи темряву по кутках і освітлюючи мерехтливим світлом чисто виметену кімнату із дверима на стіні ліворуч, геть заснованим павутинням віконцем прямо і піччю у правому кутку, од якої чомусь пашіло теплом.
- Тут хтось живе… - з жахом прошепотів Сашко, і, немов почувши це, несподіваний порив вітру увірвався до хати й загасив свічку. Одразу ж по тому у темряві за прочиненими надвір дверима, зловісно нявкнувши, прошмигнув чорний кіт, і вони самі собою зачинилися.
Темрява. Тиша.
- Сашко, ти тут?
- Тут, а де ж мені бути?
- Я думав, що ти втік.
- Куди ж тікати, як він там.
- Хто він?
- Кіт.
- То просто кіт.
- А хто ж зачинив двері?
- Вітер, кому ще?
Сашко змовчав. Сергій знову засвітив свічку, приліпив її до підлоги і зник за дверима ліворуч, що вели вочевидь до наступної кімнати. Сашко роззирнувся навкруги. Вітальня, вочевидь, прибиралася і досить ретельно. Підлога була заметеною, павутина по кутках не висіла і лише на вікні чомусь залишалась, як і була, у первісному вигляді. Стіни обвалюватися, проте шматки штукатурки хтось, вочевидь, одразу ж виносив надвір. Сергій, тим часом, у напівтемряві обмацавши дальню кімнату, повернувся звідти, сказав: «Там порожньо…» і поліз на піч.
- Дивися, що я знайшов .– він трохи пововтузився на печі й одразу зліз звідти, тримаючи у руках, очевидно, знайдений у запічку,  невеличкий стосик якихось паперів.
- Нащо воно тобі здалося ?- Сашко, що якраз заглядав у піч, поглянув у його бік.
- Цікаво.
- Чим?
- Дурний ти. Це ж фотографії.
Обидва хлопці сіли просто на долівку поближче до свічки й почали роздивлятися, передаючи один одному, старі пожовклі папірці. Лежали вони не по черзі, бо за, здавалося б, найпершими світлинами входин у новозбудовану хатину ( прочинені двері, нова хата здалеку, віз із різним крамом та меблями біля хати, батьки біля хати, молоді з батьками за столом під рушниками ) ішли геть нові, світліші й менш затягані ( вантажівка біля хати, вже немолоді хазяї виїжджають, виносячи речі, які вже так само, як і власне оселя добре потерті часом ). Усе це, увесь стосик був пересіяний різними сімейними фото: сім’я у хаті, сім’я на подвір’ї, на городі, біля річки, дитина у колисці, перші кроки, перший клас, новенький автомобіль і таке інше. Сашко зчудовано переглядав ці майже живі картини чужого життя, а трохи старший за нього Сергій придивлявся пильніше й деякі з них одкладав убік.
- Що ти там ховаєш ?- спитав Сашко, коли уся купка фотографій уже була переглянута.
- Дивись .- Сергій подав йому відкладені .- Нічого не помічаєш?
Сашко уважніше придивився й побачив.
На кожній із відкладених світлин: під возом, на даху вантажівки, біля печі, у кріслі, в хазяїна на колінах, ба, навіть у колисці біля дитини, можна було помітити чорного кота, який, хитро посміхаючись, мружив на них свої зловісні зелені очі.


У молодості дідусь завжди любив фотографуватися, і, оскільки його усе одно ніхто з хазяїв не бачив, зазвичай просто ставав так, щоби потрапити у об’єктив. Таким чином він сам себе розважав і водночас відчував себе, немов би, членом цієї родини, повноправним її представником, хоча чорний кіт, що зненацька проявлявся на фотографіях, дуже дивував усю родину.
Сім’я продовжувала рости, народжувалися діти, а дідусь незримо продовжував залишатися їхнім домовиком, стежив за худобою та птицею, допомагав хазяям поратися по господарству, стеріг хатину від злодіїв, оберігав від пожеж і, навіть, кілька раз одганяв інших домовиків, що зазіхали на його територію. Хата з роками старішала, меншала, усихала, ставала затісною для великої родини, нікому не потрібною.
І одного погожого літнього дня до хати під’їхали дві вантажівки, на які хазяїни поскидали усе цінне майно, повантажилися усією сім’єю самі й подалися, вочевидь до нової домівки, залишивши стару напризволяще.
Напіврозвалена хата  стала обростати бур’янами. Паркани люди порозтягували собі на господарства, старий город котрийсь із сусідів розорав і повністю засадив соняшинням. Завдяки близькій воді навіть у найгірші роки соняшники випиналися тут більш як на два метри заввишки, майже повністю ховаючи собою низеньку, здавалося б, усохлу від старості, згорблену, зігнуту роками та віком, покинуту хату, у якій завжди жила тиша, і тільки шелестіння очерету та шурхіт кажанячих крил зрідка порушували її спокій. Дідусь залишився  сам-на-сам із гіркотою старості, і лише павуки, коники та польові миші  ставали його випадковими співрозмовниками, а заблудлі домовики, що вже самі стали сивими дідами і вже ні на що тепер не зазіхали, зрідка приходили в гості просто посидіти, погомоніти.
Так і сидів він вечорами, вдивляючись у небо, у навколишнє село, усередину себе, подумки пересіюючи своє минуле життя і стиха розмовляючи сам із собою і з вечором, який теж був уже старим і немічним дідом, і тільки правічний обов’язок, накладений на вечір невідомо ким, примушував його щодня спускатися, по-старечому крекчучи на землю. А на небі місяць уже взявся кількома світними кільцями, віщуючи холоду на завтрашній день, і зорі світилися вже не теплим мерехтінням, як улітку, а холодними дрібними іскорками, немов щойно випавший перший осінній сніг.
Треба було злазити й заходжуватися поратися по господарству: підлатати стріху, вимести хату, обережно пообмітати павутиння так, щоб не зачепити гамака його давнього співжительника павука на вікні, протопити піч, що хоч трішки захищало від вологості та забезпечувало жар для денного спочинку в теплі. Дідусь уже думав стрибнути через димар усередину, коли від соняшників з боку села почулося тихе шурхотіння. Таке ставалося неодноразово, проте цікавих було небагато і дідусеві щоразу вдавалося відлякати відвідувачів, створюючи тим самим ще більше легенд про покинуту хату на березі річки.
А тихими самотніми ночами люди помічали, як по хаті блукають вогники і звідти долинають тихенькі стогони та плач. Це дідусь ніяк не міг покинути свого господарства і продовжував стежити за ним, вечорами роздивляючись старі фотографії й чекаючи смерті, що настане разом з кінцем світу.
Залишалося зовсім недовго.


Сашко ще трохи ошелешено роздивлявся фотографії, коли зненацька з печі почулося тихе шарудіння і на долівку, застелену прибитим до дощок, шматком заліза, на який із розтопленої груби випадали іскри вискочив у хмарці попелу чорний кіт. Завмерши на якусь мить нерухомо і дочекавшись, доки попіл у повітрі осяде на долівку, кіт нявкнув, а потім раптово перетворився на чорного півня і злетів на лежанку. Нагорі півень склав крила і поважно, спочатку одним оком а потім іншим подивився звідти на Сашка, що, заціпенівши від жаху сидів, досі тримаючи у руках фотографії. Сергій, уже, мабуть, добігав до свого двору, й тому не побачив, як півень перетворився на маленького дідуся з гострими вушками, ріжками, довжелезною, майже до п’ят, сивою бородою, що сидів, звісивши з печі ніжки, які закінчувалися маленькими ратичками.
- Ти чому не тікаєш ?- прошелестіло у Сашковій голові.
Думки там змішалися і схарапуджено літали в усі боки, утворюючи величезний гармидер, з якого вихопилась лиш одна більш-менш розумна:
- Ти хто?
Дідусь на печі здавалося би почув її і так само подумки відповів:
- Дивись.
І за мить перед Сашковими очима пролетіло усе життя домовика, довжиною у вічність, починаючи із вигнання з неба і закінчуючи безнадійним самотнім животінням у покинутій усіма напіврозваленій хатині. Деякий час Сашко сидів мовчки приголомшений.
- То чому не тікаєш ?..-  знову той самий шепіт у голові.
- Просто…- єдине на що спромігся хлопець.
- Хіба не боїшся мене ?- знов думка, на яку в Сашка вже була відповідь.
- Мені тебе шкода…
І тоді дідусь зіскочив із лежанки на підлогу, витягнув із печі складений у декілька раз й увесь всипаний попелом старий лантух і простягнув його Сашкові. Той, поки що не все розуміючи, підвівся з підлоги, сторожко підійшов до дідуся, узяв з його рук лантуха, і вже зблизька побачив, як по старечій щоці крихітною блискіткою скотилася й сховалася в бороді сльоза.


Уночі в кімнаті жили тільки темрява, тиша і дихання сплячих людей. Крізь сон мати почула, як глухо клацнула клямка на вхідних дверях і вони тихо скрипнули у темряві. Вона сонно відкрила очі, й одразу ж закрила їх, залишивши між повіками невеличкі шпарини, крізь які спостерігала за кімнатою.
Сашко майже безшумно прослизнув до кімнати, затягнувши за собою знадвору порожній лантух. Здавалося щось було в тому лантусі, щось драглисте і нестійке, м’яке й нематеріальне, що спочатку надимало лантуха, а потім знову зникало з нього. Син обережно причинив за собою двері й обережно замкнув їх на защіпку. Отже десь таки виходив уночі. Мати подумки пообіцяла собі дати малому вранці доброго прочухана. Сашко ж, тим часом, намагаючись не шарудіти і волочачи лантух за собою, навшпиньки підійшов до печі, сів біля неї просто на долівку і розв’язав гузир.
Якусь мить нічого не відбувалося. Та зненацька лантух надувся і звідти вискочив чорний котяра. Він трішки постояв біля Сашка, а тоді муркнув, потерся тому об коліна й, зблиснувши у темряві кімнати зеленими очима, скочив у піч. Декілька секунд там щось шаруділо, а тоді стихло. Сашко склав у кілька разів лантуха, вкинув його в піч, роздягнувся й заліз під свою ковдру спати, проте ще довго крутився у ліжкові, чекаючи сну, та мати вже не чула того, бо й сама не зтямилася, як заснула.
А вранці довго зазирала у піч і копирсалася там кочергою, здіймаючи своїм подихом хмарки попелу, проте так і не знайшовши нічого, спитала про минулу ніч у самого Сашка. Той покинув збивати ломакою груші, спокійно поглянув їй у вічі і, не відводячи погляду сказав:
- Це мабуть тобі приснилося, мамо …
День, як і завжди у селі пройшов непомітно, а пізно уночі, коли вся сім’я поснула, якийсь тягар зненацька почав давити матері на груди, так, що вона не могла ні сказати, ні дихнути, а спромоглася лише на стогін. Тоді Сашко, який пробуркався швидше за інших, прошепотів: «На лихо, чи на добро?», й уся стривожена сім’я почула, як чийсь м’який і ласкавий голос тихо і радісно відповів у темряві кімнати: «На добро…»


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Добра казка про нечисту силу

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© вомбат, 10-04-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.59043192863464 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …