

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	660
Творів:	10027
Рецензій:	15150

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика

Єдиний шанс

© Остап, 15-04-2008
Коли він вийшов на автобусну зупинку, було вже близько 12-ої ранку. Всі сумлінні громадяни на ту пору роз’їхались по своїх місцях роботи, час пік та нестерпна тиснява минули і маршрутки приємно спорожніли. Він був чоловіком, віком – близько 40 років, неголений, волосся дибки, спортивний костюм, кросівки, за плечима – рюкзак, в руці – обгорнута поліетиленом та перев’язана шнурком лопата. Його зовнішній вигляд переконливо свідчив, що на роботу він не збирається. Зрештою, здогадатися про справжні наміри цього чоловіка було вельми важко. Оскільки всі порядні люди вже сиділи по своїх робочих місцях, то на зупинці можна було зустріти переважно студентів, котрі проспали пари. До слова, поруч знаходилось студмістечко, тому район був переповнений цими неспокійними мешканцями. Надворі стояла пізня осінь. З дня на день очікувалось похолодання і сніг. Дерева оголились, листя – майже не залишилось. Чоловік з лопатою в руці видавався якраз таким суворим, як довколишній пейзаж. Саме такі як він, мабуть, рідко сміються, ніколи не плачуть і мають залізну силу волі, щоб стримувати власні почуття. З огляду на ті обставини, що на зупинці більш немає цікавих персон, прослідкуємо за ним і спробуємо дізнатись, куди ж прямує цей чоловік. За хвилину, до зупинки під’їхала маршрутка. Чоловік сів в неї і спокійно влаштувався разом зі своєю лопатою та рюкзаком на задньому сидінні. Заплатив за проїзд і завмер. Машина зрушила з місця. Пасажири вели неголосні розмови, слухали плеєри, клацали мобільні телефони. Час від часу, хтось просився вийти, а хтось заходив на зупинці. Лише чоловік не ворушився. Обличчя його було, наче камінь, по якому ледь помітним відображенням пробігав довколишній суворий пейзаж. “В житті треба багато боротись. Все життя – це суцільна боротьба. Але найважче боротись за іншу людину. За ту людину, котру ти шукав від народження.” Сито його пам’яті пропускало лише одні спогади, котрі відображались на краєвидах міста, що плинули у вікні. Зупинка за зупинкою. Пасажири виходять і заходять. Чоловік – із скляним поглядом повернутим в минуле. “Адже в житті існує лише одна людина, котра призначена саме для тебе. І вона повинна бути призначеною лише для тебе. Вона повинна бути твоєю. А якщо ні, то слід боротися за неї. За свій єдиний шанс.” На очах виступили сльози. Чоловік намагався їх стримувати, але сито спогадів було безжалісним – воно пропускало лише ті речі, котрі могли розірвати його серце на шматки. Він ще сильніше прикипів до вікна. Людину, яка плаче ніколи не назвеш некрасивою чи поганою. “Якщо я втратив свій єдиний шанс, чи означає це, що я мало боровся? Чи означає це, що я прогавив своє життя? Понівечив його. Кого ще можна звинуватити у цьому, як не мене?” Його обличчя лише зовні наче камінь. А в середині – діра, крізь яку вихором просочуються болючі спогади. Руки мимоволі стискають загорнуту в поліетилен лопату. – Передавайте за проїзд! “За скоєне треба платити.” Чоловік тихцем обтер сльози і кинув в рот жуйку. Наближалась зима, холод і свята. Дерева стояли голі і земля затвердла під ногами. Чоловік жував так, наче відчайдушно боровся за єдиний шанс. “Понівечене життя!” Людина, що плаче – не може бути відразливою. Адже кожен, хто бачить чужі сльози, розуміє – людина страждає. І тоді власний біль теж піднімається до горла. Не важливо, який він, але та рана може означати, що єдиний шанс уже втрачено. Чоловік їхав довго. Маршрутка вже майже спорожніла. Місто розчинилось десь позаду. Сіре небо стало ще більш виразнішим. – Кінцева! Він вийшов з машини, наче по команді. Він чекав цієї миті. Різниця між чоловіком, який годину тому сів на маршрутку, і чоловіком, котрий тепер вийшов з неї, була рівно в кілька років. Нахмурив брови, показуючи нові зморшки на чолі, і глянув під осіннє небо – неподалік височіла церква. А ось і цвинтар поруч із нею. Чоловік поволі рушив до нього. “Якби був такий добрий вчинок, за який людині в нагороду давали другу спробу, ще одну нагоду стати щасливим. Якби була така змога, заробити собі другий шанс. То я б неодмінно… Я би боровся за нього.” Рипнула брама цвинтаря. Чоловік спинився, оглядаючи безмежну армію могил. Хрести – воїни-охоронці. “Віддайте мені її. Я прийшов платити за скоєне.” Він рішучим кроком пішов по стежині. Руки – мимоволі розгортали із поліетилену лопату. “Я любив її, як ніхто інший. І я знав, що вона призначена саме для мене!” Стоп. Люди. Серед могил він запримітив відвідувачів. Розгубившись, чоловік завмер. “Треба почекати. Поки стемніє.” Ще секунда зволікань, і в голові у нього народився план дій: “Я зачекаю біля її могили. Лопату поставлю біля найближчого куща: досить далеко, щоб ніхто не подумав, що вона моя, але досить близько, щоб одразу побачити, якщо комусь заманеться її вкрасти.” На дворі стояла пізня осінь. Погода наче свідчила – пізно, пізно вже щось міняти. З дня на день очікувалось похолодання і сніг. Він опустився на землю біля її могили. Земля була наче камінь. Безжалісне сито спогадів – пропускає лише сльози в твої очі. Він ніколи не дозволяв собі сміятись, плакати, показувати біль. Він завжди боровся. “Це наче відчуття смерті, що наближається до тебе, моя мила. Я знову бачу, як ця почвара наближається до тебе, моя кохана. В руках у неї зашморг із твоїм ім’ям. І я нічого не можу вдіяти. Я боровся, але нічого не можу вдіяти. Всі мої благання, щоб ти залишилась, всі мої переконання, що я люблю тебе більше за все на світі – залишились позаду. Ти обрала не мене. Ти обрала того ідіота, котрий так легко допустив до тебе цю почвару – смерть. І зашморг у неї був із твоїм ім’ям, мила.” Пізня-пізня осінь. Вже скоро – сніг і земля каменем на твоєму ситі спогадів. “Ти покинула мене і тому тебе покинув цей світ. Чому ти не вибрала мене? Чому не залишилась? Адже ми були створенні одне для одного. Лише один шанс для двох. Ти не розуміла цього. Я повинен був довести тобі, я повинен був боротись краще. Мусів перемогти смерть – заради нас обох.” Сутінки. Чоловік сидить біля могили своєї коханої і чекає. І кожна мить для нього, наче рік життя. “Кохання – невидима куля, що врізається в скроню. Я весь в крові біля твоїх ніг. Не смій покидати мене. Бо якщо ти підеш, розлючені ангели заберуть тебе назад! Люті ангели візьмуть тебе!” Чоловік піднявся із землі і попрямував до лопати. Жодної живої душі не залишилось поруч. Цвинтар – мертве місце. На плиті – дата народження і смерті. Ім’я. Довкола хрести. Воїни-охоронці. “Люті почвари!” Чоловік ввігнав лопату в ще доволі м’яку землю на її могилі. “Я дістану тебе за другою спробою, за другим шансом я дістану тебе. Я – твій ангел-охоронець!” Чоловік рвав землю не лопатою – руками. 2008 р. Остап Соколюк
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.00919914245605 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design