Людина народжується чиста, як аркуш паперу. І вона, лише вона, сама пише свою історію. Власну, яку потім зможе прочитати. Але перед цим вона опиняється на роздоріжжі, де їй потрібно зробити вибір. Один єдиний, а уже далі писати.
Шкода, що суспільство, як головний фактор, потворить її, в сюжет для книги жахів.
Буває й таке, що історії зливаються в одну, спільну. Не завжди, історії, що зливаються, однакові – наповнені злом чи добром. В більшості, добро зустрічається зі злом, створюючи щось незрозуміле для людей, які не живуть в ній. І, читаючи цю історію, сторонні люди вже не розуміють, що це, як його сприймати. Тай самі автори не дуже прагнуть цієї зрозумілості. Адже створюють вони цю історію для себе, особисто.
Якщо ж ти вже узявся читати, то будь ласкавий, розбирайся сам. Не хочеш? Тоді закрий і йди геть. Тебе ніхто тут не тримає.
2.
Йому було двадцять чотири роки, коли в його історію ввіллявся цілий потік жахливих рядків, які неможливо видалити тому, що написані вони чорною, чорнильною пастою. А чи намагався він його стримати? Ні, як же можна. Який б не був цей потік, він належав його другу. Єдиному і вірному, якому він міг довіряти. Цю дружбу знищити було неможливо. Вона була вічна.
Олег сидів і пив ромашковий чай. Поряд стояла повна попільничка недопалків. По підлозі були розкидані пляшки з-під пива і горілки. Правда це були не його.
Олег взагалі за все своє життя жодного разу не затягнувся цигаркою, а алкоголь скоштував лише раз. Сталося це чотири роки тому, в новорічну ніч, коли він випив келих шампанського, яке йому зовсім не сподобалося.
Недопалки і пляшки належали Андрію. На дворі була ніч, тому зараз його не було.
Олег знав, що друг з’явиться через годину, дві. Час був не пізній, одинадцята вечора. Завтра в нього вихідний, тому можна почекати. По телевізору, наскільки він знав, нічого цікавого не йшло. Тому йому і залишалося, що чекати, пити ромашковий чай і згадувати.
3.
Мама завжди говорила, що життя нам дається одне, і прожити його треба гідно. Вона любила повторяти своєму синові:
- Олежка, живи чесно, і тобі обов’язково повернеться. Ніколи не намагайся досягнути цілі нечесним шляхом, наживаючи собі гроші. Такі гроші, якими б великими вони не були, не принесуть тобі щастя. Вони вб’ють тебе ще за життя. Ти перетворишся в жахливу істоту, яка не буде мати серця. Пам’ятай: серце - це головне. Там живе твоя душа. Збережи її чистою, і перед смертю тобі не буде соромно поглянути у вічі тим, хто тебе любить.
Головне починається саме після смерті. Тому, що Бог дав нам тіло, щоб випробувати нас: чи гідні ми того, щоб вічно жити у раю – найпрекраснішому місці, в яке важко потрапити.
Це були її останні слова перед смертю. Через годину вона померла: тихо, з посмішкою на вустах. Мабуть, Бог забрав її до себе.
Тоді вісімнадцятирічний хлопець, тримаючи уже мертву руку, дав клятву:
- Я збережу твої слова, мамо. Обіцяю. Присягаюся.
Почалося доросле життя. Воно було одиноке: батько помер давно, мама щойно, братів і сестер не було.
Ось так хлопець пішов у життя з принципами які в наш час знищать будь кого. Це він дуже швидко зрозумів.
Життя було справді паршиве. І якби не квартира, що залишилася після мами, то б зараз хлопець, більш за все, жив би на вулиці.
По вечорах, він говорив з мамою:
- Не бійся, я все пам’ятаю. Можеш розраховувати на мене, я не здамся, ніколи.
І засинав.
Аркуш паперу повільно заповнювався. Красивий, каліграфічний почерк, лягав на рядки легко і без вагань. Там не було жодної ляпки, жодного закреслення чи помилки.
„Людина – це істота, яку важко дослідити.”
Життя йшло повільно.
Олег думав, що його роздоріжжя уже давно минуло. Ще тоді... перед захололим тілом мами. Він був впевнений, що зараз іде по єдиній і прямій стежині. Він і не здогадувався, що стежина може розгалужуватися і пускати менші, але також добрі стежини. Тому, що він йшов саме такою дорогою і щоб перейти на іншу йому потрібно було повернутися в початок. Чого він ніколи не зробить.
4.
Одного, подібного на всі попередні, вечора, він повертався додому. Тіло впевнено несло господаря знайомою дорогою крізь темні вулиць нічного містечка. До свого під’їзду залишалося пройти кілька сот метрів, коли він почув звук... булькіт чи щось подібне. Зрозуміти було важко. Звук йшов з лівої сторони, де, як він знав, окрім баків для сміття нічого не було.
„Завжди допомагай людям, і тобі це повернеться.” Пролунав голос мами. Звичайно, вона була справжньою християнкою і вірила в Бога більше, ніж у себе. Тому і вважала, що завжди платять добром за добро. Так її вчили, так вона й вірила. Хоча, мабуть, цієї думки Олег додержувався більше, вірила вона в це лише перед сином. Насправді... Насправді, вона знала реальність.
Так думав і Олег, але в той момент... щось вище за інстинкт самозбереження повернуло його ноги в темний провулок.
Він звернув з добре протоптаної дороги на іншу, майже не помітну. Стрічка літер на аркуші паперу, який заповнювався історією, що до цього йшла рівно, здригнулася і зісковзнула, але, майже відразу, вирівнялася, щоб продовжити свій каліграфічний шлях.
В провулку було набагато темніше, ніж на вулиці, де якісь крихти світла давав ліхтар, що світив за сотню метрів звідси.
Нога Олега вступила в щось рідке, схоже на калюжу, але бризки, як це завжди буває, не розлетілися. Вода була якась в’язка. Мабуть, багно.
- А нехай йому грець. – вилаявся Олег після того, як спотикнувся об якийсь дивний предмет.
Цей предмет лежав перед ним. І коли нога доторкнулася до цього, то носок повільно, але впевнено увім’яв предмет. Він був до дива м’який.
- В мене є ж ліхтарик. - сказав хлопець сам собі.
Дістав. Посвітив. Ліхтарик випав із рук і засвітив в одному напрямку, на... На купу кишок, що лежали біля випотрошеного тіла людини, дівчини.
Волосся в хлопця почало рухатися, тіло покрилося сиротами, а серце закалатало з такою силою, що здавалося зараз вискочить.
- Господи. – прошепотів він.
У вухах пульсувала кров. І тут він почув, звук, який його сюди й заманив. Від цього, чомусь, серце забилося ще швидше. Куди ж швидше?
Плач. Не від болю – це він зрозумів пізніше – від відчаю.
Задерев’яніла рука Олега повільно взяла ліхтарик. Промінь світла вихопив з темноти людину, що лежала на землі скрутившись калачиком, і плакала.
Його поранили - промайнула думка. Він, обійшовши купу паруючих кишок, підійшов до хлопця.
- З вами все гаразд?
Плач.
- Ви мене чуєте?
Плач.
„... допомагай...”
Він обережно відвів руки хлопця, що міцно прижималися до обличчя. Воно було ціле, якщо не рахувати кількох крапель крові. Потім відвів ноги. Хлопець не опирався. Жовта сорочка на животі була вся в крові.
- Його поранило. – прошепотів Олег, потім в голос додав. – З вами все гаразд?
Плач.
„Завжди...”
Він повільно підняв хлопця, і поставив на ноги. Олег боявся, що нутрощі хлопця випадуть назовні, як у дівчини, але цього не сталося.
Шлях додому був повільний. Хлопець висів на руці Олега і ледь рухав ногами. Олег не квапив його. Він розумів, що тому важко.
Ліфт в будинку працював.
Відчинивши двері квартири, він повільно ввів незнайомця, і відразу попрямував до ванної.
Коли Олег скинув закривавлену сорочку, то відразу помітив ножа. Той був запхнутий за пояс, на лезі було кілька крапель засохлої крові.
Рядок знову сіпонувся, виповзаючи за клітинки.
З’явилося обличчя мами.
Рядок вирівнявся.
- Завтра.
Змивши кров з покритого шрамами тіла, він відвів його до дивану і обережно поклав, той відразу заснув.
- На ньому не було жодної свіжої рани. – проговорив Олег.
5.
Мабуть, незнайомцю снилися жахіття. Тому, що всю ніч він крутився з боку на бік, а під ранок тишу розрізав жахливий крик. Олег підскочив як ошпарений. Обличчя незнайомця було бліде, немов у мерця.
- Все гаразд. – сказав Олег, намагаючись зробити так, щоб голос звучав доброзичливо.
- Де я?
- У мене в дома.
- Якого біса ти мене сюди припер. – сказав незнайомець з відкритою ворожістю у голосі.
В очах у нього блиснув хижий вогник, який неможливо було приховати.
- Тому, що тобі потрібна була допомога.
Їх погляди зустрілися.
Пізніше, як думав Олег, саме ця секунда стала переломною, відправною точкою. Саме тоді, між цими зовсім різними людьми, зародилося справжнє зерно дружби, яке дало вічний плід.
Незнайомець дивився приголомшено, вогник хижака погас, і - „Тому, що тобі потрібна була допомога” - постійно відбивалося в черствому серці.
За двадцять три роки він вперше почув слова, які вимовлялися з добротою, з турботою в його сторону. Щось у ньому змінилося. Відразу. МИТТЄВО! Він думав, що таке неможливо. Що істота наповнена добром давно померла, а от ні. Його спотворена душа залишила собі крихти добра, на всяк випадок.
Дві різні дороги, що знаходяться на різних полюсах, зустрілися
- Дякую. – сказав він.
ВПЕРШЕ. Він вперше вимовив це слово, яке так приємно пройшлося по тілу.
Погляди знову зустрілися. Двоє юнаків, що не знали імені один одного, стали одним цілим.
Чи можливо таке?
Мама посміхнулася.
Так, хто б що не говорив.
Через півгодини вони пили ромашковий чай і мовчали. Незнайомець, якого звали Андрій, сидів спокійно. Здавалося, що не було вчорашнього жаху на землі, тіла вбитої людини. Як не дивно, але Андрій насолоджувався цією миттю. Миттю спокою, яких у його житті не було.
Олег не вмів читати думки, а якби й умів, то прочитав би таке.
„ Я вперше ось так п’ю чай і ні про що не думаю. Я простий хлопець. Я такий як усі.”
Уже за цю мить він готовий був віддати життя за хлопця, що сидів навпроти.
Це дивно для нас. Але людина, що все життя живе сама, нінащо не надіється, і нікому не вірить, зустрічаючи щире добро, розуміє. Розуміє, що життя - це не лише гидка купа лайна, в яку тебе постійно запихають обличчям і кажуть, що так треба, що життя – це не лише обман, і біль. Добро живе. Воно існує.
Андрій не хотів заподіяти школи Олегу, вирізавши серце, чи повільно перерізавши горлянку, як він полюбляв. Він хотів розмовляти ні про що і одночасно - про все. Про все – для нього.
Але його сутність - монстр, що сидів на самому верху, те що він зараз намагався приховати, все одно живе в ньому. І буде жити там вічно. Це, карма назавжди. Монстр сильніший за нього, і він любить кров. Це частина його.
- Я вбивця.
- Я знаю.
Дивно, але Олег не відсахнувся від нього, не виставив за двері. Він поглянув у очі хлопця і побачив там страшенну втому, біль, горе. Він страждає. Йому боляче. Чомусь саме зараз Олег розумів його.
Мама посміхалася.
„Я не зміню його, але він уже близька мені людина. Можливо тому, і байдуже хто він.”
Дивно, чи не так?
Рядок прямував по прямій. Ідеально рівній.
Андрій почав говорити: монотонно і спокійно.
Олег відкинув думки, почувши, що хтось відчиняє двері ключем.
Андрій.
Так.
Далі буде.
