В чорній машині щовечора, таких як я відвозили в таємне віддалене місце міста.
Під вартою трьох охоронників я проходив у спеціально відведену мені кімнату.
Тут, двоє щоразу невідомих мені людей, підключаючи моє тіло, мовчазно тікали.
Я не відчуваючи реальності, сиджу у широкому кріслі, увікнутий до досі незрзумілих моєму мозку апаратів, проводжу довгі години самотності.
Я спостерігач, спектатор, який не відчуває реальності і лише зоровими нервами осягає навколишнє середовище. Я працюю на невідомих досі мені людей.
Та хіба я один?! Ні. Нас сотні, нас тисячі наглядачів. Ми холоднокровно пильнуємо за об’єктами. Ці особи лише маріонетки в руках трутнів, яким вони потрібні заради розплоду. А я, та мої безіменні колеги наче бджоли сидемо у сотах та оберігаємо маток неймовірно великого вулика. Незліченні сім’ї. Всі ми виконуємо систематичні дії, задля гармонії. Принаймні нам так говорять.
Я сиджу наколотий препаратами, що відчуджують реальність. Мої кінцівки під’єднані до сенсорів, які передають сигнали до мого пропитаного наркотиками мозку. Зараз я слідкую за дівчиною, дуже гарною дівчиною, яка спить у теплому нічному ліжку. Це матка.
Одна із сотень майбутніх матерей нашого суспільства. Я лише можу дивитись і нездатний торкнутись її атласної шкіри. Вона неймовірна, граційна, розумна. Колись і я, був народжений такою особиною
Чому моя доля склалась так? Стоп. Я не можу думати про це. Моя справа лише спогляданння і повідомлення у разі загрози.
Один пірат продав мені книжку далекого минулого. Точніше те, що залишилось від неї.
Обпалені сторінки, без обкладенки, розповідали моїй накаченій наркотиками свідомості
позазаконні дії. Невже раніше, сотні років тому у суспільстві панував хаос. Безладдя яке викликало в мене жадобу до протилежної статі. У істоти, яка ніколи не мала думок.
Сьогодні я торкнусь її, чого б це мені не коштувало. Під загрозою смерті я мушу зробити це. Лише тому що я відчуваю себе вільною людиною. Лише у затьмарених наркотиками думках. До відчуття реальності , я маю пройти крізь все своє життя і загинути відчувши тепло.
Я сиджу у холодній кімнаті-камері. Схожий на андроїда, без крові, почуттів та бажання.
Нас так виховали. Ми не повинні мислити інакше ніж потрібно.
Вона ніколи не буде моєю. Я ніколи не стану трутнем. Я бджола, що пильнує за безпекою матки. Інші годують її нутро. Їй не потрібен мозок. Трутневі не потрібні її думки. І я, навіть якби хотів, ніколи не буду одним цілим з нею.
