Дійові особи:
Ґектор,
Ева, кохана Ґектора
Гершко Робесп'єр, прод'юсер,
Омар, араб
Адольф, друг Ґектора
Ївга, кохана Адольфа
Kiss, рок-гурт 70 – 80-х років
Постер Сіда Вішеса
Адажіо невідомого композитора
Невеличка кімната із одним вікном, з якого відкривається вид на вулицю Святого Антонія: лавка, бронзові ліхтарі, на алеї якісь акуратно підстрижені кущі; через дорогу – парк, в якому не видно нічого, окрім темряви.
В кімнаті – на півсутінь. Якраз напроти вікна знаходяться полиці, на яких вміщено книгозбірню. В центрі композиції – письмовий стіл, важкий на вигляд, зроблений у якомусь дорогому дереві привезеному з Індії. На задньому тлі – зачинені шафи; на дверцятах – орнаменти золотих пташків і квітів. Біля вікна знаходиться невелика тумба – на ній програвач для платівок; поруч – невеличке крісельце. На підвіконні один-одним стоїть чорний вазон з тендітними тільцями фіялкових квітів.
До кімнати заходить молодий чоловік років 23 – 26. Він підходить до стелажів із книгозбірнею і довго роздивляється книжки.
З ледь-ледь чутним скрипом знов відчиняються двері. Спочатку ми бачимо ніби спідницю чи поділ сукні, що виконані у чорно-білій та синій ґамі, акуратні туфлі на невеличкому підборі. Стрункі ніжки дівчини нечутно ступають на дубову підлогу. Відображення у полірованих дверцятах шафи миготять, і поміж золочених орнаментів ми бачимо як напіврозкриті її черешневі бруньки молодих вуст. Миготить її сукня, трохи вища колін, туфлі, кофтинка, вимережена і м'яко легка, відливає вітром і сяйвом довге біляве волосся.
Хлопець озирнувся і побачив дівчину перед столом.
Ева: Ґекторе, що ти тут робиш? Робесп'єр чекає на тебе у вітальні. Я налила йому бурбону. Пропонувала яблучного пирога та навіть печену качку, але він відмовився.
Ґектор: Робесп'єр чекає на мене (ніби до себе сам промовив Ґектор). Чекає у вітальні? Я зараз прийду, люба. Передай йому, що я прийду за хвилину. Хочу вмитися.
Ева: Чи все нормально, Ґекторе? Ти виглядаєш трохи стомленим. Давай я принесу для тебе соку і передам панові Робесп’єру, що ти нездужаєш, і щоб він завітав якось инчим разом.
Ґектор: Ні-ні. Ми не можемо змушувати чекати пана Робесп'єра. Я маю для нього дещо, кохана. Тут, власне, скоро має прийти Адольф. Скажи йому, що я в кабінеті і щоб він зайшов.
Ева: Так-так, добре, любчику.
Ґектор: Ну добре. Йди до гостя. Розваж, будь ласка, троха нашого пана прод'юсера. А то засумує скоро наодинці із бурбоном.
[Ґектор був рок-музикантом. Гурт у якому він грав – «Комбінація Їжачкових Нутрощів – єднання гітарного марева, клясичного гардового звучання, соковитої експресії та крику, витончености у катуванні струн давали свою специфіку його звучання. Ніякого nuevo і ніякого old. Все ориґінальне і неповторюване.
Колись Ґектор сказав: «Ми є сльозами війни». До чого і про що ніхто особливо не зрозумів, та й взагалі питання: чи мала фраза ся певного сенсу. Але всі сприйняли її на гурра глибокий філософський вислів, і зробили се мовби якимось лейтмотивом «Комбінації Їжачкових Нутрощів»].
Безперечно я перериваю своє життя (…) штука штукою. Я не є штукарем у високому значенні сього слова. Ви плутаєте мене з поетом, мабуть. Я не настільки можу бути фанатичним у писанні, щоб відірвати свої ноги, що прикипіли вже до ґрунту, вкритого смолою, що так і лізе з пекельних стратумів. Я кажу про те, що перериваю своє життя. Перерізаю свою нитку, розумієте? І взагалі, знаєте на що схоже моє прядиво життя? (…) …власне воно не схоже на прядиво. Його немає. Його немає, як, власне, можливо, немає і життя, бо вийшовши із нього першого разу в 6 років я не впевнений у тому, що зміг повернутися. Моє життя – це, радше, пряма лінія. Просто нитка, що тягнеться з веретена, з часу, власне…
Розкраяний дрібними парканами пустий двір. Небо огортають рівнинні сірі хмари. Так і хочеться випити то небо до дна.
Золоті ниви, штовхаючись, штурмують гнучкий, зігнутий трохи у спині вал горизонту. Тонкими пунктирними лініями тягнуться пташині тіні на тлі блакитного, шалом палаючого неба.
Все його тіло вкрито білими шрамами.
Чорнявий хлопець лежав горілиць і кидав грудки землі в небо. Хижо на нього позирав осот, що височів розкидисто над житом. Осот думав: «Дурень цей чорнявий! Жадна грудка ще не долетіла, а він все кидає і кидає, навіжений!»
А ще колись, як боги сходили на землю, зчинилася була велика битва між Сатаною та Архангелом Михаїлом, бо хотів тоді Сатана страшну моровицю поширити між людей, заразити їх розпустою та содомським гріхом. Тоді Архангел Михаїл і відрубав йому – Сатані – ноги, та одну вище, а іншу – нижче, і став тоді Сатана зватися Кульгавим. А відрубані ноги Сатани Бог зробив камінними, як пам'ятник славної перемоги. Стояли і тоді ті стовпи – Ноги Сатани, як на них казали.
А ще колись завиднілась хмара у жіночій подобі янгола між тих стовпів, і тінь того янгола сковзнула небом, потім зеленим шатром дерев і, нарешті, вдарилась об носаки шюзів.
Потім була зима, була справжня заметіль, а їх занесло гуляти серед чужих білих городів. Небо було сірим, аж ґрафітовим. Попеліло сонце над ним і то не снігом замітало чорні землі городів, а то замітало їх попелом сонця, що згорало. Дмухав вітрюган і кидав снігом в обличчя. І все співало літнім, але вже по-зимовому холодним та трохи латаним співом порожніх пляшок.
Тоді ти згадав пісню, стару й нікому непотрібну:
Скільки філософії у кривизні мого хребта?
У гілляччі терновому цілувались весь день.
І ягід тернових погляд мерця
Кидав фіялкову на нас тінь.
Неіснуючі кімнати тієї реальності,
Померклої, потопленої духом крайностей,
Із плямами пошкоджених сердець,
Із плямами смоловими, як сонце все світліше.
Мій голос стає все тихіше й тихіше
Підспівувати вітрові у порожній пляшці,
Я хрест висікаю на розі звіра,
І вибух його реготання спалахує в місті.
Задушливо голос хрипить із маґнітофону,
Я можу сприймати його цілком акустично,
Сприймати його евфонію структурно, мов ґрона,
що звисли з кривої лози (мов хребет) метафізично.
І тоді ти загинув знову; ізнову народився під те інфернальне трембітання.
Така ґалерея небес злинула у пам'яті Ґектора.
Вперше я загинув, поставив, чи то пак зав'язав свого першого, чи то пак ні – другого вузла на нитці життя (перший – то коли зав'язують пуповину) у віці шести років. Ми гралися у хованки на даху якоїсь чотириповерхівки. Я ховався за якимось беззмістовно існуючим шлакобльоком, що височів за яких півтора метри від прірви. Я підійшов на самий край. Удолі був смітник, де вже зіпріле будівниче сміття переміксувалося із дірявими кришками, недоїдками, диванами із пружинами, що геть повилазили та купою инчого брухту. Над цим бедлямом височіло дві іржавих арматурини десь на два метри. І ми стало цікаво: що буде, як на них звідси, згори, зістрибнути? І я стрибнув, а потім крутився на металічній палі, мов дзиґа, і сміявся від лоскоту в животі (мені здавалося, що мурашки бігають моїми нутрощами), сміявся, аж поки не потемніло в очах…
Потім, так само, зі сміхом, розплющив очі, і був вже вечір. Я сидів біля палі, а біля мене сидів нявкіт кота. Того ж дня я зав'язав ще одного вузла і сховався найліпше – мене ніхто не знайшов…
Гершко Робесп'єр сидів на канапі, що була обшита коричневою шкірою і роздивлявся підлогу крізь бурбон і товсте дно шклянку. З шафки на нього позирав образочок маленького янгелика. Туди його поставила колись Ева, бо інтер'єр Ґекторового помешкання здавався їй занадто похмурим. Зрештою, вона вже досить докорінно його перемінила. Найдовше трималась петля, мов на шибеницю, що висіла посеред вітальні на товстому гаці. Ґектор ніяк не хотів погодитись на те, щоб її зняти. Але одного дня довід Еви здався йому переконливим. Вона сказала, що білий мотузок не пасуватиме до коричневої канапи.
Тут до кімнати нечутно ввійшла Ева.
Робесп'єр: Ево, що зҐектором? Все добре? Може він почувається зле? Я можу завітати і наступного дня…
Ева: Ні-ні! Він просив вас трохи зачекати. Зараз він прийде. Йому треба трохи часу, щоб привести себе до ладу.
Робесп'єр: ОК. Ево, а як ваші справи? Кохаєтесьушлюбі?
Ева: Авжеж, пане Робесп'єре! Мій шлюб із Ґектором – то найкраще, на що я спромоглася за своє життя.
Робесп'єр: Бачите як воно інколи стається… люди зовсім ріжні сходяться, живуть разом, народжують дітей і почуваються щасливими в повній мірі. От ви, Ево: ви чи не найтендітніше створіння, що я бачив на своєму віці…
Ева: Дякую, пане Робесп'єре, але прошу, не змушуйте мене шарітися…
Робесп'єр: Ні-ні! Що ви! Я кажу чисту правду, пані Ево! Ви тендітна, гарна, м'яка плястична… ви вишукана… І знаєте, тільки не ображайтеся, бо я б не хотів образити таку чарівну дівчину… так от: мене завше трохи дивувало то, що ви знайшли себе… у Ґекторі… Він… він трохи дивний тип… Як на такого молодого чоловіка він занадто багато міркує смерть, що хоч і називається «життя вічне» не полишає ситуації, що її оточено камінними хрестами із круками на узголів'ях та смараґдово-зеленими пухкими алеями веселих цвинтарів… але це моя суб'єктивна думка, не забувайте. Так, без сумнівів він є талановитий хлопчина, але… Але він якраз має забагато але, хм-хм… Мені здавалося, та й здається, що він занадто жорсткий, грубий… Ви знаєте, мені навіть здається, що він вами інколи зневажає, він вас не цінує! Розумієте, він нехтує вашим коханням до нього! Він просто, мабуть, не розуміє, що така дівчина як ви може з легкістю собі знайти нормального чоловіка…
(Еві від тих слів аж заціпило. Такої образи, та ще й від пана Робесп’єра, якого завше рахувала за порядну, інтеліґентну людину, вона не чекала).
Ева: Стоп! Давайте не будемо про це говорити. Я не дозволю вам плювати в обличчя мого чоловіка (а значить і моє) у нього за спиною! Знаєте, пане Робесп'єре, хоч я вас і… поважаю [якось неохоче ці слова витискалися], але не можу зараз знаходитись поруч із вами. Ґектор зараз спуститься і ви безпосередньо йому зможете викласти всі ваші міркування.
(Ева рвучко встала, і, цокаючи м'яко своїми невеличкими підборчиками, пішла до дверей, що вели до кухні, і без вагань зачинила їх з протилежного боку.
Навздогін Робесп'єр їй кричав: «Пані Ево! Пані Ево! Невже ви образились?! Я ж не хотів цього! Пані Ево!..»)
Ева поставила чайник і сіла біля вікна. Руділа лава, шелестіла трава, листя, вода, що лилася з шланґу й розприскувачів, шелестіли крила птахів, шурхотіла комашня, білка на дереві, колеса машин шурхотіли асфальтом, і, нарешті, закипів чайник. Ева дістала маленьке горнятко і кімнатою розлився аромат квіткового чаю.
І раптом з ароматів шавлії та волошок вийшов якийсь звір-тотемний провідник і Ева занурилась із ним у зеленуватий, весняний і свіжий туман.
Так само лоскотало шавлієвим ароматом, руки грілись об кружку, повну по-вінця, і трохи тремтіли від ще незвичного почуття. Лезами ножів прорізали ковдру спалахи зірок. Всюди видно квадратові вогкі очі будиночків, чутно як бруківкою трясеться на велосипеді якийсь хлопчик із пляшкою молока у сумці, що почепив її на кермо. І впереміш із дзвяканням його велосипедного дзвоника стало чути дзвінок квартирний. Ева підхопилася відкривати. У вітальні так само сидів Робесп'єр, який значно оживився, коли знову побачив Еву.
За порогом стояв Адольф у своєму фірмовому светрі, джінсах і високих військових чоботях.
Адольф: Привіт, ґаздине! Є Ґектор?
Ева: Привіт! Заходь, заходь, Адольфе! Ґектор має бути… мабуть, ще у кабінеті.
Адольф: Дякую. Туди мені значить і дорога…
Ева: Стривай, Адольфе. Якщо Робесп'єр буде чіплятися, то візьми його на себе, ОК? Я не волію розмовляти із цим покидьком.
Адольф: Зрозумів… зробимо…
Адольф попереду, а Ева за ним вони ввійшли до вітальні. Ева чимдуж поспішила до кухні, а Адольф став до розмови х Гершком Робесп'єром:
Адольф: Доброго дня, пане Гершку! Як ся маєте? Не чекав вас тут здибати!
Робесп'єр: Привіт, Адольфе! Привіт! Я тебе вже точно зустріти не очікував! Як справи? Над чим працюєш зараз? Або над ким (хе-хе)…
Адольф: Збираю армію зомбі, а ви? Що, все не можете вилізти збрудних лап шоубізу?
Робесп'єр: Є трохи. Але то мене не засмучує… Слухай, Адольфе, ти до Ґектора ж мабуть? Можеш сказати йому, щоб він спустився? Ми ж бо домовлялися!
Адольф: За мить буде зроблено. Я, власне, теж маю до вас певну справу… Почекайте хвильку, будь ласка!..
Ева сіла на білий із коричневими ніжками стілець і дивилася на павутиння лямпи, що миготіло в керамічному криничному оці заквітчаної морозним орнаментом філіжанки.
За вікном вона почула знайомий з дитинства провінційний дзенькіт велосипедного сиґналу. Потім дзенькіт сиґналу, старий, як сама ідея роверу, сплівся з миготінням та поблискуванням у горнятку, шумом осіннього дощу та потріскуванням десь вгорі товстезних гілляк, сухих жилястих акацій, гітарним маренням і такими словами:
Їм було всього 105,
без жовтнів і квітнів як брать…
У їх голосах було чути смак смерти,
Любили вони у розмовах відвертих
знущатися з зимних імен.
За двадцять сім верст від міської дороги
було таке місце вологе
з пожовклими квітами мальви,
червоним осиковим листям
й коричневим пнем всередині.
А поруч із озером синім
був дивний облізлий будинок,
що Бог тільки знає відколи
його збудували.
Цегляні страшні каменюки
до церкви зібрано в купу…
Чи може то були мужі
з рушницею й кольтом на двох,
що спати люблять на склі –
побитих пляшках з-підгорілки…
Цю пісню вона почула три роки тому. І всім і всьому було тоді саме таке число – 105.
Ґектор стояв перед великим люстром у ванній кімнаті і наче роздивлявся там власні очі. У мозкові рипіло гураганно радіо, вітер свистів билинно у дротті, чорні цятки кардіоґрами ширяли затемненим небом. Ґектор сидів на ґанкові під високим дерев'яним дахом з гітарою на правому коліні. Дахом стрибав флюґер півника: не знав де подітись від жалких, гострих вітрів, що все роздирають. Довкруж все здавалося примарним і непевним, мов мокрий, розбухлий картон. Відвологи пахло свіжоскошеним сіном і квітами цикорію. Все завмерло, дослухаючись до вітряних стовпів.
Заспівав у житі стриж – і дерев'яний дашок ґанку окропився; густі порізи завиднілись вогкістю на сходинках порогу.
І ви йдете, дихаєте синім озоном. Трава жива і набрякла, горизонт напнявся шкіряним паском і виє по-вовчи. Іржава на колір дорога, мов у очікуванні топоту табуна кінських копит, скручувалася, як їжак, випльовуючи мох на узбіччя.
Волосся у обох злиплося – від води, та не від крови; вони бігли, обіймаючи один одного руками та поцілунками, нахиляючись до змоклих польових квітів, вітаючись із чагарниками старого пижма, підносячи до вуст сливові ягоди. І під час бігу Ґектор вигукнув щосили:
Ковтай це повітря, ковтай цей озон, ковтай ці калюжі, закутуйся у шершаві, вогкі простирадла асфальтових вулиць! До нашої страти ще доволі часу, та й вмирали якось вже із тобою! Наливай по-вінця і пий до дна, доки нам вітри грають на гобої старих стовпів! Це ж ми-бо зіткані для цього світу, кохано моя! Це ж бо для нас ластівки в'ють свої гнізда і сходить над урвищами площ сонце – не для того, щоб жалити спекою землю! Для нас, моя люба! Для нас, моя мила! Для нас!..
У віддзеркаленні Ґекторових зіниць віддзеркалився Адольф.
Адольф: Друже! Привіт! Ave, Caesar, imperator, morituri te salutant!
Ґектор: Привіт, Адольфе! Гершко ще не пішов?
Адольф: Ні. Ходімо-но по ґвер.
Якось сиділи в якійсь корчмі і співали жовнірської:
Ой хмариться, туманиться,
дрібні дощі йдуть,
А молоді жовня-жовнярики
мед-горілку п'ють!..
Поскрипували дерев'яні столи, позіхали лилики попід дахом, зима дивилася у вікно, а комин жеврів червоним вугіллям і дровами.
До столу, за яким сиділи Ґектор, Адольф та Ївга, що була Адольфовою нареченою, підійшов якийсь довгов'язий араб і за презентувався Омаром, спитавшись сісти.
Адольф: Сідай, бусурмене! Випий-но за зиму!
Омар перехилив кухля і подякував.
Омар: Я хочу розповісти вам одну історійку, мої друзі. Історійка ся абсолютно достовірна і є з мого безпосередньо життя.
Під час війни один невідомий нікому нині солдат отримав важке поранення, через що навіки лишився калікою, бо не мав змоги ходити. У шпиталі познайомився він із молодою лялечкою-медсестрою. Миттєво між ними спалахнуло кохання. І байдуже їй було на те, що він каліка, бо тонула в його синіх вона очах. Вояка списали з фронту, а згодом скінчилася і війна. Вони народили дитину і почувалися якнайкраще під Божим проводом. Але одного разу чоловік отримав можливість вилікувати свої фронтові рани у санаторії. Він взяв із собою дружину, дитину лишив батькам, а сам подався на рекреаційні зони. У санаторії його дружина стріла араба на ймення Омар. І чимось він зачарував її. Врешті вона сказала Омарові: «Ти є файний коханець. Це мені до вподоби – я бо молода жінка. Але я є жоною. Що ж мені робити? Як ти скажеш, так я і зроблю». «Покинь свого мужа», - відповів їй Омар. «Я ж бо ще маю дитину від свого мужа. Що ж мені з нею робити, як я чоловіка кидаю? Як ти скажеш, так воно і буде». «Покинь дитину!» - сказав їй Омар. Так жінка та і зробила: покинула чоловіка, дитину і сказала, що йде до Омара, бо він підкорив її своєю майстерністю у коханні…
Ївга: Думаю, пане Омаре, що то ви є тим коханцем, таким супер, що аж гуманоїд.
Омар: Так, се я.
Ґектор: Ви жбо рідкісний виродок, друже Омаре… Але я напишу пісню про вас і інших героїв вашої історійки.
/Ґектор взяв ножа і почав висікати прямо на кришці столу такі слова:
Я знав одну дівчину, що бачила янголів
й сама була янголом, коли падали сутінки,
Я знав одну дівчину, що мене не кохала
І тінню стікала в лапи брудної музики.
Я знав одну ластівку із мідним крилом,
що труїла мене, розіп'явши мій вересень,
Я знав одну ластівку із ґуммовим черевом,
що захлиналася в густій бензині.
Брешеш, сонце чорніє від музики.
Просто я п'яний. Просто я зламаний.
За свою петлю мене підвісив Тритон,
Тепер я на хвилястому курсі.
Я п'ю молоко (ніби незалежно),
Я колю його (ніби приємно),
Але я збрехав, що ти для мене,
що ти мені байдужа.
Літають в кімнаті двоглаві птахи
і серце моє паплюжать.
Я знав одну дівчину, що спала на цвинтарі
у давньому склепі, де відьму поховано,
Я знав одну дівчину бліду, як місяць,
що літала так низько над узбережжям Слоновим.
Я знав одну дівчину, що цілувала мене
і молилась всю ніч над моїм скорпіоном,
Я знав одну дівчину, що затьмарила сонце
й носила триоке дитя у лоні.
Хоч ти й втекла в арабське місто,
Мене сп'янивши чаєм з ашк-трави,
Кохайся з Омаром, але зроби
татуювання на моєму серці.
І внизу, справа, поставив підпис «Бетельґайзе»/.
Ґектор: Най це буде симболом вашої потворності.
Омар встав з-за столу, вийшов з корчми та повісився на найближчій гілляці груші.
Ґектор з Адольфом зайшли до кабінету. Адольф підійшов до програвача платівок і ввімкнув першу, що втрапила до рук. З вінілу грало Адажіо невідомого композитора. Ґектор підійшов до книжкової шафи і відчинив дверцята. Вміст другої згори полиці полетів додолу – в глибині сяяла, холодила серце ґверова сталь.
Адольф: Однак орачі спромоглися на то, щоб переплавити плуга на зброю!
Адажіо: Так, так, друже Адольфе! Я щасливе тому, що лунаю на цю радість дня!
Адольф: Вітаю тебе, вітаю!
Ґектор: Сьогодні упирі будуть танцювати під вікнами, занюхавши смак крови у повітрі. Маю надію, що зможу влаштувати їм бенкет.
Адажіо: Так, друже Ґекторе! Влаштуй цю ніч бенкет для всіх мерців! Нехай усі із гомоном вилазять із могил! Годі спати, загорнувшись товстою ковдрою, мертві! Вшануйте пана Ґектора своїм візитом!
Адольф: Файна вечірка. Але обов'язково треба заготувати сокиру, щоб буйним трупам розтинати зелені груди.
Ґектор: Адольфе! Бери мотузку і ходімо до нашого гостя.
Адажіо: Віват! Віват! Віват Ґектору!
Віват! Віват! Віват ґверу!
На обличчі Гершка Робесп'єра виразно можна було прочитати здивування, коли він побачив Адольфа з мотузкою в руках та Ґектора із ґвером за плечем.
Гершко: Що коїться, хлопці? Війна, хе-хе?
Хлопці не відповіли, але лише взяли Гершка попід руки, обв'язали їх мотузкою і таким робом повісили на гакові, де колись висів, прикрашаючи кімнату, зашморг.
Ледь чутно постукали в двері.
Адольф: То прийшла так Ївга, щоб не стривожити Еву.
Ґектор: Відчини їй.
За момент Адольф повернувся до кімнати із Ївгою.
Ївга: Добридень, пане Гершку! Справи не до бісу, еге ж?
Адольф: Йому, мабуть, зараз не до жартів. Ще всциться, скотина! Всцишся?
Гершко помотав головою: мовляв відповідь від'ємна.
Адольф: Добре, добре, пане Робесп'єре!
Ґектор: Вам, можливо, пане Гершку, трохи не є зрозумілою поведінка вашого підлеглого і його друзів. Але то нічого. Зараз все проясниться.
Ївга: Ніякої таїни не будемо від вас приховувати, бо смерть не може бути невиправданою.
[Гершко поблід, висячі і навіть не в змозі щось сказати].
Ївга: Я нагадаю вам плин подій. Одного разу Гершко Робесп'єр подумав: «Давид мав два тяжких гріха на собі: він побажав жони ближнього свого і, як наслідок, скоїв вбивство. Чим я гірший від царя Давида, який, тим не менш, потрапив за ворота раю?»
Тоді Гершко Робесп'єр взяв ножа, що йому колись подарував батько на двадцять і п'ять років і прийшов до Ґектора. Гершко сказав: «Ґекторе, чи ти знаєш чого зараз я хочу мати більш за все? Та авжеж ні! Звідки тобі того знати? Я хочу твоєї жони – Еви. Але я знаю, Ґекторе, що ти мені не дозволиш її взяти. Але я можу тебе вбити, бо ти є ґой. А потім я візьму твою жінку і буду користатися з неї стільки, скільки схочу, а потім зроблю її своєю рабинею». По цих словах Гершко Робесп'єр намалював Ґекторові посмішку від вуха до вуха, з якої стікала криваво-червона слина.
Але яким же було здивування Гершка, коли прийшовши до Ґекторового помешкання нового дня він хотів побачити людей у чорному траурному лататті і багні, а натомість він побачив всміхнену Еву та … Ґектора поруч із нею… А він не знав, їй-бо не знав про те, що зав'язав ще одного вузла на нитці Ґекторового життя…
Ґектор: Уважно слухай мої інтерн'ю…
Адольф: А тепер… ЗДОХНИ, СУКО!!!
Ґектор звів ґвера і пустив прямо проміж очей Гершкові кулю.
Надвечір зібрались мерці.
Ева вирішила, що це лише наступна епатажна ідея її трохи-трохи божевільного, але такого милого чоловіка.
Мерці ходили, танцювали, відривали шмати плоти Гершка і їли їх…
Ївга: А згадайте-но, друзі, стару добру пісню «Льох». Вона, гадаю, буде виглядати доречно.
(співає)
Великий бункер, симболи містичні,
Могили монстрів проливають сморід скрізь,
Тут поховані химери та єхидни,
Палає чорним маслом мідний смолоскип.
Вони встають із трун – фонтаном б'є земля,
У їх волоссі айстри та троянди чорні,
В маленькій бухті хвилюється вода,
Пірати одноокі, сиві ворони,
Зірки кладуть наново
й креслять небеса,
Вівтар будують з кости
в прадавньому Льосі,
що збудував ще звір
з заліза й чорних дір.
Ґрифоне, розбий мої кам'яні мури!
Я ввійду у Льох та заграю на сурми.
Янголи чорні вже трублять омеґу,
Жнець вже збирає армію пекла.
Танцюй під дощем на Срібній площі,
Не бійся, жнець тебе не підкосить,
І я ще торкнуся твоїх ніжних губ
під голоси Ієрихонських труб.
Бунтує Вавилон, смола сідає димом
на шкіру, яблука, веселку й свіжу кров.
Єдинороже, ти моє єдине
Знімаєш сонце і несеш до міста знов.
Пшениця чорна, як просторі ночі
ховає в своїх хвилях диких змій.
Північний вітер рве й гуде у дротті
й виблискує зірками Водолій,
переламаний наново
Чумацький Шлях.
Жнець серпом
косить у ваґон
й локомотив йде
в прадавній Льох
вузькою колією.
Машиніст здох!
Юрбище мерців вибухнуло шквалом оплесків та овацій. Багато хто з-поміж них вигукував «браво!» До ніг Ївши падали пелюстки квітів.
Гість: Ви маєте ангельський голос, панно! Повірте, весь світ завмер у цей вечір, почувши ваш спів.
(Ївга обернулася і за сими словами побачила Джіна Сіммонса. Він фірмово висунув язика та з кутиків вуст легко-червоними потічками стікала кров).
Ївга: Дякую вам красно, пане Джіне! Приємно вас бачити на нашому скромному святі. Ви виглядаєте як завше фантастично!
Джін: Дякую, лялечко! Такої вечірки я не пам'ятаю навіть у Детройті.
Ївга: О, дякую, дякую вам!
Адольф: сьогодні всі потвори міста і околиці зібрались під одним дахом випити крови і погамселити один одного! Я уявляю як слина тече у Ґофмана, Боргеса і Кінґа водночас!
Ґектор: Так. Ся гра була варта свічок! О, місячно ноче, роздерто ноче, розшматовано! Всі твої тіні, всі потвори сьогодні п'ють і їдять, голодні після довгого, холодного мовчання німої їхньої матери-смерти.
Раптом, спочатку поміж ніг у мертвих струпах, потім келихами, роззявленими смердючими та гнилими пащами розлився звук: невідоме та неповторне поєднання повітряних струсів і радіо тиші – адажіо невідомого композитора.
Адажіо: О, славний вечоре! Співайте, мертві! Танцюйте, мертві! Прославляйте своїми веселощами нашого пана Ґектора!
Адольф: Це ти, безглуздий, тваринний, хворий на сказ музичний твір, що телепень який тебе написав невідомий?
Адажіо: О так, Адольфе! Якась благословенна рука поставила мене у програвач.
Адольф: Слід вимкнути…
Адольф підійшов до програвача ті вимкнув платівку з адажіо невідомого композитора. Почувся гучний та глухий удар: так, ніби щось впало зі стелі на підлогу.
Адольф: То мабуть це дурнувате адажіо відчуло силу ґравітації.
В Ґекторовій квартирі сьогодні було галасно. Сьогодні розбивали шклянки, пили горілку, казали «курва ж твоя мама!», плювали прямо на підлогу, палили сухий та трухлявий мох, тхнули землею, ходили до вітру з вікна.
Дівчинка, що її розірвали вовки, принесла із собою кошикз квітами. Адольф, тільки-но помітивши його, почав плести вінок для Ївши.
Адольф: Кохано моя! Прийди до мене!
(Ївга підійшла)
Адольф: Прийми сей вінок на свою голову. Най сей вечір він буде тобі прикрасою. Взавтра всі ці гості розсиплються у порох, як тільки промінь ранкового сонця здійме їх на палі. З ними, цим днем і всім, що було до сього розсиплеться і сей вінок. Хай це буде пам'яттю про короткий наш вік, але хай це буде й пам'яттю про моє вічне кохання до тебе.
Ґектор підійшов до столу і налив собі коньяку. Потім побачив, що на стільцеві висить плащ і вдягнув його. Він йшов якось обережно: завше попід стінку і завше трохи притримуючись. Біля вікна він побачив Еву. Ґектор підійшов до неї нечутно і поклав свою руку на її рамено.
Ґектор: Тобі сумно, Ево?
Ева: Ні, Ґекторе, мені не сумно. А Гершкопішов чи залишився для вечірки?
Ґектор: Він пішов залишившися…
Ева: Знаєш, він сьогодні добряче мене образив… Але, мабуть, я не хочу про це говорити.
Ґектор: Так. Говорити про це не варто.
Ґектор зняв плаща і кинув його на підлогу. Вони сіли, обійнявшись. З вікна дмухало холодом, а в спину грів ребристий радіятор. І Ева зауважила цей контраст. Ґектор лише посміхнувся і пов'язав Еві на шию шалик.
Ева згадала як одного разу вони сиділи майже так само розпеченого літа у заростях терновника, диких троянд та груш, що утворили собою маґічне коло затишку та тіни. Під ногами шурхотіла люцерна і молодий полин, що ледь струхнув із себе землю. Тоді Ґектор знайшов зрізану мальву: дідок із старим зеленим велосипедом косив траву. Вона взяла її і вплела до свого волосся.
Коли вони йшли додому, Ґектор заскочив у один з городів і зітнув, шибайголова, одному соняхові шляпку, ще жовту, і видзьобав на ній її ім'я. чорні вуглинки насіння ловили його і міцно тримали на собі.
Ґектор: Бачиш які опудала – не можуть відлякати такого жайвора, як я!
(сказав се Ґектор та кинув голівку соняшника до наплічника)
Ева: Такий гайвір, як ти, і сам налякає до смерти кого схоче!
Сонце палило і старі дерев'яні стовпи електромереж випускали у повітря смолисті тіміями.
Адольф тупцьнув правим берцем. Поруч із ним стояла Ївга у вінку.
Адольф: Прошу, скуштуйте винця. Це – домашнього, сільського рецепту. Не гірше від абсенту!
(Адольф простяг Ґекторові та Еві два келишки).
Ґектор: Дякую, друже. Вип'ємо за … Робесп'єра. Знаєш, Ево, ми вирішили, що наша співпраця із Робесп'єром вичерпалася. Нам слід шукати нових метод - ті, що пропонував він, стали для нас неприйнятними.
Адольф: Так, тому, гадаю, слід відкрити нову сторінку в історії гурту. Хай всі нині присутні розпочинають записувати до своїх клітчастих зшитків нові літописи. Пропоную новий аркуш почати з пісні.
[На сцені стоїть трійко: Ґектор у вугільного кольору плащі із гітарою чорного та білого кольорів, Адольф у своїх фірмових светрі, джинсах та берцях, Ївга у чорній майці із білою циґаркою, та короткій спідниці, з вінком на голові. Власне, це був склад гурту «Комбінації Їжачкових Нутрощів», а саме:
Ґектор – лідер-, ритм-гітара / співи;
Адольф – бас-гітара / співи;
Ївга – барабани / співи].
Ґектор:
Вона купила біле плаття,
Вона крихка, як стиглий місяць,
Від неї пахне різнотрав'ям,
Вона пливе понад війною
Разом:
МараХуана
Ґектор:
Горить, як пекло
її птаха
І витанцьовує мара
у тінях на стіні.
Адольф, Ґектор:
Ти моє кохання
Роздягнена, весела
та п'янка-а-а … і я… кричу
Разом:
МараХуана! А-аааа-аааа!
Адольф, Ґектор:
Вона горить, немов із сонця,
Вона тендітна, ніби вогник,
А посмішка її – виклик до битви,
Я навіть стану її серцем
Разом:
МараХуана
Ґектор:
В'ються гадюками
її руки
і витанцьовує мара
у тінях на стіні.
Адольф, Ґектор:
Ти моє кохання
Роздягнена, весела
та п'янка-а-а … і я … кричу
Разом:
МараХуана! А-аааа-аааа!
Ївга (ніжно, натхнено):
Аааааааааааа…
Ґектор:
Вона зриває з себе одяг,
Вона веде мене до сказу,
Вона закриє себе в башті,
В магічному Дальньому Сході
Разом:
МараХуана
Ґектор:
Мені на шкоді став шайтан
Пустельний демон, Східній Пан.
Адольф, Ґектор:
Арабським танком крає серце
Вона у тінях на стіні.
О, Діво, ти моє кохання,
Роздягнена, весела та п'янка
а-а … і я … кричу
Разом:
МараХуана! А-а-а-а-а-а-а!
Ґектор:
Вона саджає мене в крісло
Та наливає теплу каву
Й сідає поруч на коліна,
Й ридає, наче та дитина
Разом:
МараХуана
Ґектор:
Горить, як пекло
її серце,
Арабікою пахне шкіра її
Ївга:
А-а
Адольф, Ґектор:
Ти моє кохання
Роздягнена, весела
Та п'янка-а-а … і я … кричу
Разом:
МараХуанааааааааааааааааааа!!!
(Спазматично, у конвульсіях б'ється з останніх сил гітара. Ґектор бере зі столу пляшку шотляндського скотча, обливає ним гітарний корпус і одним спалахом запальнички вона спалахує спиртовим вогнем.
На такій феєричній та патосній ноті авдиторія кінцево заливається оплесками, вигуками прихильности, шаленіє від захвату.
Найбільше оплесків та овацій чутно зі стіни…)
Ївга: Що то може бути? Невже у сих стінах є мешканці?
(Адольф підходить впритул до стіни і бачить на ній постер Сіда Вішеса).
Адольф: Не можу повірити, але це Сід.
Ївга: То Сід нас так вшановував зі стіни?
Адольф: Так. Тут висить його постер.
Постер: В цю ніч гріх буду мати, як не оживу! Ви зібрали файну гучну вечірку хлопці!
Адольф: Так, вечірка в нас те, що треба. Але чому ти сам не завітав?
Постер: Я не мав змоги. Задалеко ви заїхали.
Ґектор: Як там під землею, Сіде? Чи не спекотно?
Постер: Ні, напроти, маю добре вдягатися, щоб не підхопити яку застуду.
Раптом хтось із гостей вирішив дати Сідові випити і жбурнув у нього пляшку віскі. Пляшка розбилась і постер почав точити кров'ю.
Розмова обірвалась.
Ївга: Можливо мені примарилось, але, здається, я бачила серед присутнього натовпу нашого старого знайомого – Омара.
Адольф: Та невже? Треба його неодмінно відшукати.
І дійсно, біля комину стояв кремезний араб із товстим шрамом від зашморгу на шиї. Він роздивлявся ручної роботи антикварні дзиґарі, виконані у металі.
Адольф: Чи се не ти, бусурмене? Ти пив із нами за зиму?
Ївга: Ти той самий коханець для молодих шльондр?
Омар: Так, се я.
Ґектор: Невже ти наважився на самогубство? Я бачу товстий слід від зашморгу на твоїй шиї…
Омар: Так, друзі. Я задавився одразу після того, як переступив через поріг корчми, не витримавши ганьби, що навалилась на мене, і відчувши себе Юдою, що продався за тридцять срібляків…
Ґектор: Слава Богу, що з приходом сього ранку ти розсиплешся на порох і більше ніколи не воскреснеш. Такі-бо виродки та звірі не мають на таке права…
Всі троє відійшли від Омара. Дзиґарі показували пів на третю ночи.
Гнила осінь. Висіли пташині гнізда на пустих деревах. Ґектор стояв біля якогось старого сараю і майстрував хреста. Позаду стояв синьою стіною ліс.
Хрест вийшов важкий і монолітний. На його верхівку сів старий крук і повернув свою голову, визбируючи оком фраґменти Ґекторового обличчя. Крук стукнув дзьобом об хрест і полетів, глянувши в бік лісу.
Позаду стояв великий вовк. Ґектор обернувся і побачив його кремезні лапи, зяючі з туману жовті очі. Раптом Ґектор почав кричати, і кричати якось по-тваринному, так жаско, що злякався вовк і почав тікати.
Ґектор ще довго потім біг за ним полем. Багно товстим шаром налипало на підошви його чобіт. Від крику він вже охрип. Почало паморочитися у голові. Він впав. Можливо, зав'язав ще одного вузла.
Ева і Ґектор сіли на лавці у тіні абрикоси. Він дістав з наплічника голівку соняха і обчистив її, тим самим стерши її, вугіллям наче написане ім'я.
Ґектор: Соняшник згорить під сим сонцем, зітліє, стане перегноєм шершавої осени… Ти краще знайди тут ту зернинку, що має твоє обличчя.
(Ева витягла одну зернинку і поклала на свою розкриту долоню).
Ева: Ось вона. Я знайшла.
Ґектор: А тепер знайди із моїм обличчям.
(Ева витягла ще одну зернинку і поклала її поруч із першою).
Ева: Ось вона.
(Ґектор взяв обидві зернинки і кинув кудись високо-високо до небес. Впали вони, мабуть, кудись до трави).
Ґектор: Я дарую тобі легке шепотіння абрикосового листя увечері, смараґдовість тієї трави, насіння кульбаби, видмухане у твоє обличчя, ранкові молочні тумани і свою останню сорочку. Дарую тобі себе всього. Кожний удар мого хворого серця об мій хворий розум. Кожен свій спазм та гарну думку. Дарую тобі обручку… і хочу тихо, тінню промовити: стань моєю дружиною.
Того ж дня, увечері, вони пішли до Адольфа та Ївши. Місяць був повний та соковитий, духмяний: від нього пахло вишневим квітом і трохи шавлією і м'ятою.
Адольф: Вітаю вас, любі мої друзі! Най завше будете крокувати під проводом Божим!
Всі гості дарували свої вітання, сміялись, випивали, ховались у дім від холоду літньої ночи, приємного холоду.
Адольф взяв гітару і заспівав:
Прикраси з срібла, мідна шкіра,
Сичить Баґдад маґічним колом,
Танцює в злото вбраний дощ
і б'є у площу, мов у бубен,
дзвенить він між сухих гілок,
і плаче крихітка, троянда Лола.
Вона у розпачі і майже гола,
На ліхтарі розп'ятий кат,
І ґас мінливий і неонний.
Між прілих квітів та ґвинтів
Я знайду шрами на бетоні
і напишу твоє ім'я.
Нірванний сон, пуста промова,
Безмовні катакомби міста,
Сюди химерна, безголова
впала тінь.
Коханка ночи – орхідея Лола –
вдивляється у неба татуаж.
Вона помре, немов рок-зірка,
Купаючись у холоді неону
і захлинаючись у своїх молитвах
й піснях, запалених синдромом армаґедону.
Вона в останній раз хильне бурбону,
Її ім'я – пірнуло в колу.
За нею брама, вперед – лиш темна зона,
На стінах – кажани, ікони і Мадонни…
Вона ступає ніжно на каміння,
Втирає сльози, марить сонно.
Ти всього-на-всього людина, Лоло,
Ти просто любиш ніч і смак кохання,
Ти розквітаєш так первинно і протонно,
Ковтаючи напій із маній й марень.
Химера шепоче, шепоче мені
так тихо, так чорно,
і очі її пусті і скляні
говорять безмовно,
кричать:
«Лоло, помри!»
До Адольфа підійшла Ївга.
Бралось до сходу сонце.
Вулиці німі й чорні. У Ґектора за спиною наплічник із чотирма дволітровими пляшками пива, у Адольфа – гітара.
Вони йдуть і раптом помічають низеньку, але широку абрикосу.
Адольф: Друже, давай-но назбираємо абрикос.
Ґектор: Добра штука – абрикоси. Та тільки куди ж їх класти?
Адольф: Кинемо до пива, у наплічник. Най там не сумує.
Ґектор: Так, най не сумує пивце…
Набрали тоді цукрових, соковитих абрикос і навалили купою, помаранчево-жовто-червоною гіркою на пиво.
Ґектор: Най не буде гірке.
Адольф: А тепер, друже, візьмемо ґлею і будемо рушати.
(Вони кожен відірвали по клаптику смоли і пішли пустою площею, вулицею у напрямку моря).
Адольф: Які до бісу цукерки можуть стати у порівнянні із абрикосовим ґлеєм? Ці ласощі я полюбляю ще з дитинства. Візьмеш, пам'ятаю, горіх, розіб'єш, ґлею відірвеш і – смакота. Ляжеш потім у траві, розкинувши руки, а чи підложивши під голову, та й роздивляєшся зайців, ведмедів та лисиць у хмарах…
Трава тебе огортає і дихає затишком.
Потім прибіжить старий пес і розвалиться поруч із тобою, пузом догори…
Ґектор: А я любив у дитинстві драбиною здиратися на дах і сидіти там, аж поки ніч зовсім не ляже. Над головою – плянетарій, потяги вистукують, вдалині – ліхтарі і чорніють зеленим, по ліву руку, широкі лапи виноградного листу…
(Тут хлопці дожували ґлей і Адольф раптом вигукнув)
Адольф: Кроко-о-о-о-м руш!
(хлопці заспівали)
Тисяча стін охопили тебе вечірнім сонцем
Місяця чверть впала на твої вуста,
Тіні довжаться вулицями Архангел-міста,
І сунеться небом сюди ієроґліф-зима.
Закохайся у мене при світлі тонкої голки,
Що на роги свої налила смирну й єлей,
Сьогодні за мене в соборі моляться вовки
перед розп'яттям Спасителя всіх людей.
Я боюся його, бо бачу у ньому архангела,
Я боюся його, бо бачу у ньому затмення,
Я зникаю зі своїх світлин,
Я розсипаюся, мов череп мерця
під великим крилом янгола.
Я зникаю зі своїх чорно-білих світлин,
Я тікаю від себе у герб чернецького ордену,
Танцюю на знаках маґічних старого млину,
Під музику суворого маршу хворію.
Крила Архангел-міста,
Ваша тінь, мов язик крука.
Дозвольте у жах залізти
і померти ва сльозах та муках.
У етерах лиш колір чорний,
Я ненавиджу твої калейдоскопи,
Архангел-місто – химерна мураха,
а над нею око циклопа.
Архангел-місто вкривають сутінки.
На небі троянди.
Архангел,
як павук,
здирається на небо…
Архангел, о, Архангел!
Пустельною вулицею проїхала, сиґналізуючи, автівка і пірнула в павутиння нічної дороги так само несподівано та фантомно, як і вистрибнула з нього.
Ґектор: Море близько. Я вже відчуваю його солоність.
Адольф: Я вже відчуваю його коливання.
Ґектор: Я вже відчуваю його стогін.
Адольф: Я вже відчуваю його задуху.
Ґектор: Я вже відчуваю його холод.
Адольф: Я вже відчуваю його горор.
Металеві різнокольорові стільці. Люди пересуваються голом, мов ваґони: неквапливо і важко постукуючи.
Ґектор і Адольф сиділи на таких самих металевих кольорових стільцях і їли абрикоси, складаючи кісточки в паперовий, сірого кольору пакетик.
Ґектор: Абрикоси – не дуже поживні…
Адольф: Так. Їсти вже трохи хочеться. Шлунок скоро присохне до хребта, як каже моя бабця.
Ґектор: Пропоную кафетерій.
Вони спустилися сходами донизу – на нульовий поверх.
Адольф: Тут абсолютний нуль, друже!
Ґектор: Тут абсолютний нуль абсолютного нуля!
Вони зайшли до кафетерію морського вокзалу.
Адольф: Це кафетерій із пекельними птахами!..
(промовивши се Адольф тицьнув пальцем на стіну із зображенням незрозумілого змісту, але ідентифікованого як пекельних птахів)
Ґектор: Ви подаєте абрикосовий сік?
Офіціянт: Ні, перепрошую. Можу запропонувати яблучний.
Адольф: Пройде. А курку ви подаєте? А ліпше ні, не так. А курячий бульйон ви подаєте?
Офіціянт: Так.
Ґектор: Тоді два курячих бульйони, грінки, джем із афин… та яблучний сік.
З радіохвилі лунала добре знайома обом пісня:
Іде, і ґуммовіють сліди,
Іде, брати у руки світ,
Чекає автобусу чи таксі…
Або збудує пліт
І попливе на ньому
У мрії обігнути світ,
А краще впасти в кому.
У мріях чи словах,
Чи алкоголі захлинеться
І буде плакать чи літать,
Пірне в фіялки й повернеться.
Додому.
Жорстокий меланхолік
Веде війну з своїм життям,
Він перегляне ролік,
Який знімав так довго сам.
Жорстокий меланхолік
Пливе за течією в море
І він вже не кохає долю
Яку зліпив він сам.
Жорстокий меланхолік.
В шереґах телеґрафні стовпи,
І він – запалений голий нерв –
Чекає смерти або води…
Або він візьме ґвер
І розпочне свою конкісту,
Всі моляться, щоб він помер,
Але він краще вип'є віскі.
У мріях чи словах,
В польотах чи у сподіваннях
Він буде плакать чи співать,
Та повернеться весь у ранах
Додому.
Адольф: Це ж про нас пісня, друже!
Ґектор: Гучна та сильна.
(Обидва їли бульйон. На них, витанцьовуючи, дивились мертвими білими зіницями пекельні птахи зі стіни та ваґони і ваґонетки з-за столиків. Варилась кава. Трембітало море у трембіту маяку).
Виспівували вже треті півні. Адольф взяв сокиру і позаходився розкривати зелені грудні клітини п'яним розбешкетувавшимся гостям.
Адольф: Пора до могил, шановні зомбі! Пора до могил.
(Ева спала на кріслі, підібравши ноги і закутавшись у Ґекторового плаща)
Ївга: Треті півні скоро! Скоро Петро зречеться Ісуса востаннє! Скоро Вій підніме свої повіки і вкаже трав'янистим перстом на схованку філософа Хоми Брута! Ще реве та стогне широкий Дніпр-Славута і ніхто навіть ніде не гомонить! Скоро треті півні!
Адольф: Натяк! Натяк на те, щоб ви забирались геть!
Всі вікна відчинено і трохи зимний ранковий вітерець розгорнув книжку на столі – «Зелену Євангелію» Богдана-Ігоря Антонича.
У повітрі трохи вогко від роси і земля ледь-ледь пристає до підошв.
Ева закуталась у плащ, Ґектор – у чорнім светрі, Адольф вдягнений як завше – фірмово, Ївга вже викинула струхлявілий вінок на мурашник і за кілька годин його вже не стане.
Всі вони стали серед пустого шляху на старій зупинці. За спиною в Ґектора – наплічник. Адольф жує абрикосу, яку вже десь зумів надибати. Ева так само легка і ніжна, ще легша і ніжніша у грубому плащі. Ївга у шкірянці із шипованими нараменниками. Адольф – з гітарою на плечі.
Скоро горизонт спалахне, вибухне новим днем, видихне новим вітром, пробудиться новим летом жайворонка.
А Ґектор, Ева, Адольф та Ївга стоять на автобусній зупинці жовто-блакитного кольору, і скоро бас той прийде, розчахне свої двері і викине нутрощі на узбіччя.
На стрічці дороги зав'язано новий – морський – вузол.
Дави в підлогу! Рушай вперед!
автобус химерних пасажирів.
Перед очима знов балет
у півтемряві воскових вогнів
на глибині
приблизно тридцять метрів,
в сріблясто-золотавому
ваґоні
метро.
Рушай вперед!
й затягни дим своїх сиґарет,
одразу сім, бо сім – щасливих цифра
ще й водночас з трьох літер,
зламався від зусиль у серці чорний ґрифель,
калейдоскоп убивств це просто міт,
повір,
я просто є різник,
м'ясник, що полюбляє
розбиті ліхтарі та темряву підвалів,
який тримає під ключем в шухляді
щоденник невиліковного маніяка-
вбивці,
який, мов бракон'єр,
блукає містом сам.
І.
І полює в хащах між міських
бульварів,
й шматує свіжу плоть
в вокзальних куховарнях,
і здерта шкіра розвивається в вітрах,
Збивай шлаґбаум!
Їдь вперед!
Зривай свій дах!
Закляк мій пістолет
і плаче гірко лялька,
стрекоче кулемет
і тхне вільгою й порохом.
Розбий об скелі
Свою голову,
бо ти ще молодий –
померти дуже здорово!
Ти знищиш світ
в пекельному угарі
і фото твого скелета
в сірій кармі.
Рушай! Лети, неначе птах!
Збивай шлаґбаум!
Їдь вперед!
Зривай свій дах!
