Щось я останнім часом не можу спокійно спати вночі. Навіть коли мене не пробуджують серед ночі письменники нежданими дзвіночками, все одно не можу спати. Старечого безсоння у мене, властиво, ще не може бути. Нявкати на даху теж в таку погоду трохи дивно.
Тоді – єдине пояснення – я забула зробити щось важливе. І навіть здогадуюсь що саме.
Розумієте, босяцький калфа Сергій Пантюк (ой, тобто навпаки) – це не повідомлення чорного піару «Християнського вісника». «Босяцький калфа» - це збірка вибраних поезій Сліви. «Теж мені новина!» – скажете.
То байка! Ще далеко до «тризни Великого Батька». Крім того, коли вчасно не написала, то ліпше пізно, ніж чекати тризни.
Отож, пропоную вам мої асоціації з віршами зі збірки. Матеріальчик тому і коротенький, бо не з усіма віршами. Подякуйте, бо їх тут заховано аж 133. Але це файно. По-перше, разом це 7 – хороше число, по-друге, маємо широкий вбір – навіть найпримхливіший читач уподобає хоч один вірш, а ще – вірші у книжці поводяться тихо, поки, зрозуміло, їх не починає читати автор.
Поїхали. Доки потяг не пішов до Польщі, а дах не поїхав, підмочений слізьми, виплаканими у східне вікно. (Це не з тої опери).
Ти знаєш істину. Й безжурні
Думки стікають з синіх уст:
Віддай себе у руки дурнів,
І ти збагнеш, що їсти дуст
Простіше, ніж здоровий глузд
Втиснути в словеса бравурні.
Мої безсовісні асоціативні ряди, як на Калиновському ринку, переплутані і безглузді, доводять мене аж до Ахматової. Такого про Пантюка ще ніхто не говорив. І добре. Але:
Он сказал мне: «Офелия, иди в монастырь
Или замуж за дурака».
Принцы только такое всегда говорят,
Но я эту запомнила речь.
Пусть струится она сто векой подряд
горностаевой мантией с плеч.
Далі, по сторінках, обмальованих мною олівцем (гарна фраза!), пробіжимося похапцем. Так, ось, ага, «Тінь Аріяни»: на маргінесі написано с. 34 «це клас», с. 35«середньовічне марення - списано». Тут щось не розбираю… залавкато-му-ї, ні. не розбираю. О! «Причастя живою водою»!
… А тоді – хоч під кучму,
хоч під чалму –
це із вдячності…
Третій ковток.
Даруйте, втерпіти не можу. Іранець «Преамбули і тексти»:
КУЧМА КУЧМА ТИ МАКУЧ
ТИ МАКУЧ І ТИ КАМУЧ
ТИ ПАЛАЄШ МОВ КУМАЧ
ПАМ’ЯТАЄШ ПРО МУКАЧ…
А ось з «Чіткою чечіткою» у мене цілком суб’єктивні асоціації:
Впізнай вираз вовчий –
Вовченята вірять вовчиці.
Веди, веди восковими водами!
Відьми у відчаї, вогню по вінця.
Ну, це природно – себе, кохану, любити.
Повземо далі. Чисто візуальне сприйняття заводить «Симптом чужої надії» до надійної поради Іранця «Любіть!» і до вірша «Мій хрест». Про танкістів і хокуїстів Ви, мабуть, знаєте. Тому без ностальгій, а то знов на Кожелянка потягне, не дай Творче… (Йдеться про коронну фразу Сергія про те, що поети поділяються на танкістів і хокуїстів; хокуїст – Кожелянко, а Пантюк - танкіст)
Про що ж це я? А-а, от, вже Скиба зі своїми нав’язливими вставними реченнями. Знову, значить, сидить без хліба. Ліпше вже про Кожелянка. Але, простіть мені, я обіцяю зараз мучити лише Пантючка.
«Ще одна спроба інтимної лірики» в Сліви… Чуєте, мене не стільки лякає «спроба інтимної лірики», як те, що вона «ще одна» - то означає, що були інші! Або будуть! Рятуйте! Який вже ґонор, коли йдеться про ґонораррррррр!
Читаю далі свої дуже цікаві коментарі на маргінесах. Власні ієрогліфи розбирати значно веселіше, ніж розмовляти з подругою про нові колготки. А ви що подумали? Хі-хі. Ні, ну як це можна не любити Пантюка. По різному можна, але не треба.
Друга октава
До.
Спокій
палким чорнобривцям.
Справді,
а що таке дощ?
Докір останнім
щасливцям…
Нижче олівцем:
А сніг тоді –
Банківський рахунок
У дні обвалу цін…
Круто:
Заморожені
гроші.
О, ще: «За вікном нічого особливого», коментар: «Хрущовська відлига?».
С. 70-71 – душевні воплі надчуттєвого Тарзана про терзання та нарзан.
Ось і догорталися до розділу «Хам, характерно» (насправді «Храм характерників»). Баную за людьми, які не можуть заперечити сонце. Ось Сліва – не може. Сподіваюсь і навпаки також. Гарний вірш «Заперечивши вогонь…».
Тре-ре-ре-ре-ре-ре-ре-ре-ре-па-па-па-на-на-на-на-нація! А він каже, що не знає, де націю шукати («Трепанація душі»).
«Ілюзія присутності грому» не дозволяє мені дотримати слова. Бо присвята цього вірша - Василеві Кожелянку. Я мовчу про власні ідеї, бо вірш непоганий, а ідеї мої такими якостями не блищать. Так от, є тут рядочок (автора збірки) «Радість Сатани – матиме товариша».
Щодо цього в мене рій ідей. По-перше, тепер знаю, чому Кожелянко, заповнюючи мені мовознавчу анкету, вказав на нешанобливе звертання «товаришу!», по-друге, маю сумніви щодо дружби ІБТ з творцем «альтернативної історії», по-третє індійською мовою «сатне» означає поняття, що ховається за моїм іменем. Ось альтернативна історія вірша.
Про те, що Халфа тепер Тролейбусович та «закоханий ідіот» я промовчу. Дуже ефективно мовчу, до речі. Так само ефективно не говорю і про вечірній моціон Василя Дмитровича (…і тільки вітер наче п’яний Василь Кожелянко блукає вулицями розшукуючи свою коханку…). Бо коли «мета – смерть, а знаряддя – півлітра», то навіть коти, на кшталт мене, регочуть. Щойно були продемонстровані виписки з вірша «Еластична елегія».
Під поезією «Під вікном моєї хати» (ледь не написала під вінком) написано все тим же олівцем:
Не коси.
Роса
заплітає
коси.
Не кажи
«краса»
на весь
голос.
Знову ловимо дамоклів м’яч на с. 106, «бо горілку люблю/ як і всі поети». Так H2O – для прозаїків.
Менше з тим, за «Весняний маразм» для Жадана Сергія Пантюка не можна не любити. Натомість можна показати язик Жаданові, щоб він показав його чужим жінкам (Я люблю показувати язик чужим жінкам/ я вірші пишу на стінах міських сортирів/ я найввічливіше слово «хам»/ із небуття мов Шліман Трою вирив…) Але чи зменшиться від того народжуваність ідіотів?
О, май діар Юкрейн та ода Р.-Поступу (…що поступ є боротьбою з нікчемами…).
Ще багато віршів, ще мало я сказала хорошого, бо говорити про те, що мені подобається просто, приємно і коротко: все, що я не встигла обкакати – мені подобається.
«І не біомаса,
а раса Тараса
Мене на князівство покличе»
Америкоси відпочивають. Бо сьогодні мене попередили, що про Тараса Жеребецького писати каку не можна, бо я його не знаю… Насамкінець пропоную стенограму погрози від Юлі Триль:
« "дивна" Антоніно, не знаєте Тараса, не критикуйте!
Доброго дня, Антоніно! Чи вам не здається, що пишучи про Тарасову книжку, ви висловлювали занадто багато суб`єктивних думок, які є занадто критичними і, до речі, неаргументованими і нецікавими! В Тараса чудова книжка і неймовірно оригінальне світосприйняття - стиль твору - це не копіювання сучасних постмодерністів, а самовираження особистості в необхідній для цього формі! А я, до речі, автора знаю!!!!Він вчився в моїй школі))) Не тркеба його критикувати!Ви насправді "дивна", а ми всі нормальні і після першого прочитання наших творів "не хочете вітатися", хіба це має якусь мотивовану суть? Ні,от і все! А ви би написали таку велику і таку геніальну книжку без жодних орфографічних помилок? Задумайтесь....ШИЗА і ТАРАС рулять)))
Єдине, що мені не подрбається в його книжц і- це занадто жорстока оцінка директора.»
То чи варто князювати, а-а, Сліва? Вимирає біла раса синів сокола з ирію. Надто сумна завіса вийшла. Треба чогось веселенького. Наприклад: вимирати раса буде довго і безглуздо, ржучи, як прийнято, зі слов’янської душі.
6.04.08
