У Квітні сни завжди кольорові. Інтернет каже, то признак шизофренії. Тільки шизофренікам сняться кольорові сни. Але зі мною все нормально, бо знаєш, я не пам’ятаю тих снів. Зранку я прокидаюся чистою-пречистою. Такою, наче, позаду нема життя. А потім мене вбивають речі в кімнаті. Вони це минуле. Прибиті на стіни спогади, приклеєні скотчем розпачі й жалі, трохи сміху в коробці на стелажі, книжки, книжки й книжки, всі пережиті. Коли я вилажу з ліжка, вони здіймаються в повітря, кружляють навколо мене у танку, немов жовте осіннє листя, підхоплене диким вихором. Танцюють й танцюють, очікуючи, коли в мене закрутиться голова, очікуючи, коли очі стануть з зелених жовтими, очікуючи, коли з носа потече червона цівка крові. Кров сигнал до дій. В ту мить вони всі стають тоненькими й довгими. І рвучко, всі разом, нікого не забуваючи, нікого не ображаючи, проштрикують моє тіло. Копошаться в ньому, зручно примощуються, трохи витісняють з нього мене, для них то не важливо - головне, щоб вони всі помістилися. Так повертається минуле. Йому все рівно, що я маленька й безборонна, йому мене зовсім не шкода.
Тому я знайшла тебе. Пам’ятаєш казки. Тобі ж колись розказували казки. На ніч. Можливо, твоя мама вибирала для тебе інші. Але повинні були там бути історії про принців і принцес, про кохання, про цілунки, які рятують життя. Я хочу, щоб ти врятував мене. За це я згодна тебе любити. Адже, принцеси завжди люблять принців за щось. Мінімум за порятунок життя. Я не люблю історій з трагічним кінцем, але в мене завжди виходять саме такі. Мене звуть Еллі, я маленька, без принца, і у мене є минуле. І у мене є план, як позбутися його.
Ввечері Ен приніс квіти, білі тендітні підсніжники, я не люблю тендітні речі. Всі повинні бути сильними. Ен сильний. Тому його можна любити. Любити – це посміхатися, пити з ним гаряче червоне вино, тримати свою вузьку долоньку в його широкій. Чи обов’язково у коханні не відводити погляд? Але тоді він може спитати, чому у мене змінився колір очей. Я впевнена, що люблю його, бо він врятує мене, як принц. Коли він цілує мої губи, я не відхиляюся, коли притискає своє тіло до мого, я не намагаюся відсунутися. Коли його руки стягують з мене футболку, бюстгальтер, потім штани, трусики, я не втікаю. Я дозволяю речам піти. Я дозволяю його рукам торкатися мене. Я дозволяю усьому, що має трапитися, трапитися, тому що вже завтра зранку це не буде моїм минулим, він врятує мене. Навіть, коли він робить мені боляче, я тільки прикриваю очі і тримаюся руками його плечей. Потрібно йому подарувати трохи любові, він ж мій принц. Я трохи побуду його принцесою. Я бачу, як кривляться риси його обличчя від якогось незнаного почуття, як він прикушує свою губу, намагаючись перехопити на півдорозі крик. Так я розплачуюся.
Зранку, коли тіло моє ниє в очікуванні звичного болю, я торкаюся пальчиками його плеча. Час прийшов. В нього сині очі. Беру його за руку, виводжу на середину кімнати, обіймаю за талію. Я бачу, як зі стін зриваються речі. Підлітають ближче і починають кружляти навколо нас. Він посміхається і тягнеться устами до моїх уст. Напевно, він не бачить їх. А що, коли не вийде? Невже для мене не написаний принц-рятівник? Він цілує, а я заплющую очі. Я відчуваю місцезнаходження кожної з речей. Я відчуваю ту секунду, коли б в мене мала закрутитися голова і пожовтіти очі, але вони закриті, тому досі зелені. Цівка крові з носа таки потекла. Вони напружилися, виструнчилися, готуються до кидка. Я різко присідаю, тікаючи від його уст, залишаючи Ена на одинці з ними. Вони промахуються, вони влучають не в мене. В нього. Знизу я бачу, як очі його стають червоними, як речам бракне місця у ньому, і вони розкопошують його тіло, збільшуючи його об’єм десь вдвічі. Як з його носа тече цівка крові, як тече кров з очей, з шиї, з плечей. Як все тіло перетворюється на заляпану кров’ю статую, яка клякне на коліна біля мене. Потім падає. І я вже дивлюся на нього згори. Він просто шматок м’яса посеред моєї кімнати, проштриканий мільярдами тоненьких довгих голок. Я схилюся до нього, торкаюся своїми устами його закривавлених. Ніжно гладжу кінчиками пальців волосся і кажу: «Дякую, принце, ти врятував мене. Я любитиму тебе доти, доки не прийде час комусь іншому рятувати мене знову».
