- Це кінець? – запитала вона.
- Так. – відповів він.
Перша мить була приголомшливою.
„Так” – постріл із пістолета майже в притул. Боляче, але швидко.
Розум аналізував, а вона вже вирішила.
- Гаразд. – спокійно з гордістю мовила вона. – Прощавай.
І пішла. Спокійно. Тіло рухалося граціозно. Крок, ще один, піднята голова, випрямлена спина.
Він не вірив. Сльози, прохання, крик, ось чого він очікував. Цього ж... Перемога втратила солодкий присмак полуниці і віддавала недозрілим лимоном.
А вона йшла. Вперед.
Ось, нарешті, і домівка.
Двері відчинилися – вона зайшла. Будинок пустий. Це добре, що вона зараз сама. Сіла в крісло.
З очей бризнули сльози. Тепер можна не ховатися. Сльози лились безперервним потоком.
Боляче, як боляче. За що? Чому? Мені страшно.
Світ лякав її. Що вона буде робити там сама?
Хоча ні, вона знає ціль, і буде йти туди. Та який ж це поштовх назад. Яке ж це величезне провалля.
Реальність не вибачить помилки. Потрібно йти. Він ще пошкодує. Я буду сильна. Більш ніхто не побачить моїх сліз. Ніхто.
Я буду сильна.
Обіцяю.
Почалось нове життя. Важке, але те яке вона вибрала сама. Це її власний вибір. І від цього робиться тепло й мета наближається.
Прірва зменшується.
Минав час.
Що ж світ більше не побачив її сліз. Обіцянка була стримана. Вона сильна і витримає все. Такі люди, зобов’язані пройти шлях до кінця.
Знову ця хода. І перехожі оглядаються через плече, милуючись її грацією.
Пантера.
Чоловіки – жадають.
Жінки – заздрять.
Сила, що випромінюється змушує їх це робити.
Легенька посмішка ворушить кінчик вуст, і блиск у зіницях робиться світлішим.
Але час від часу під ковдрою, в непроникній темряві й самотності вона плаче. Адже це всього лиш жінка, що прагне щастя.
Сльози закінчуються, біль притуплюється (але не зникає) і вона знову виходить на вулицю.
