Як розриваєшся ти між двома коханками, як ділиш між ними третини себе?
О, ні! Ти, здається, щасливий серед них: тобі світла богиня покаже красу і навчить кохати, володіти тілом своїм і душею, а друга розкриє таїну, звідки виходить усе і куди повертається знову, явить таємниці кам’яних підземель, під ногами покаже цілі міста із жителями в алебастрових гробницях.
Ти все умієш, чорнобривий, і навіть, коли загинеш. Навіть, коли загинеш, із землі живодайної возродишся знов. Забуяєш пишними квітами. Воскреснеш.
Бодай ти був далеко, чи саме помирав, а я тебе знаю.
Я знаю його, бо тепер він є в мені. Тепер він є. Тепер в мені. Розпростовує в легенях моїх крила чорного легендарного лебедя, обплітає судини жовто-блакитною стрічкою, лунає в голові моїй звитяжними нічними піснями.
О, як він пахне, як він духмяніє! Ще від часів, як мати його перекинулася на дерево, в повітрі висить благоуханна мирра. З усіх прянощів тут обирають кмин. І чи не достатньо цих трунків, коли тут навіть нічим не задимлено! Та ж ні, головне, чим тут дихається – весна. Паросток, зародок, напівпогода.
Косі промені бентежать прекрасних жінок з оголеними персами, ковзають повз лікті титанів, одвічних тих рабів нескорених, і встромляють свої вогняні списи у вологу млосну і помираючу землю, лишаючи в ній тонкі рухливі смарагдові вістря.
Поряд із народженням діється тут багато страждань і лихоліть, та не чутно стогонів – зухвало стоять люди, тягарями несосвітенними нав’ючені. Нескорені, неподолані – співають вони про воскресіння, що вжЕ здійснилось, про свободу, що вжЕ завітала. Дай їм, Боже, здоров’я ще сто літ вистояти, ще сто сот пісень виспівати, по тисячі молодих на кожного запалити, навчити цей вогник підтримати, а коли сили покинуть, ми підхопимо, ми – зуміємо.
