|
|
| Авторів: |
1404 |
| Творів: |
21303 |
| Рецензій: |
41736 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 07-04-2008 |
День перший
- Давай, кермуй до острова! Хутчій! – командувала Вікторія, пильно вдивляючись у кавалок суші, що маячів попереду.
- А може попливемо далі? Нижче за течією має бути Раковець*, там ми зможемо перепочити. Трохи пропливемо і будемо на місці, - Михайло глянув інших.
Надувний човен із п’ятьма морськими вовками на борту, незважаючи на їх малий, а точніше ніякий, досвід, впевнено долав води Дністра. Попереду бовванів острів навколо якого несподівано розгорілася жвава дискусія.
- Давайте, вирішуйте чимскоріш! – підганяв інших Максим.
- Чесно кажучи, я б уже відпочив, шашличок приготував, поніжився в затінку дерев, а то це сонце, - Василь неприязно подивися вгору, - зробило з мене рака готового до вжитку пузатими любителями пива.
За два дні мандрівки він добряче спікся на липневому сонці та кольором шкіри був схожий і на рака-неборака, і на останнього з могікан.
- Я теж хочу на острів, - підтримала його Ольга.
Погляди всіх зупинилися на Максимові.
- Що скажеш?
- Я, в принципі, не проти.
- Отже, у результаті проведеного плебісциту на борту “Дністровської акули“, наступною зупинкою і місцем відпочинку нашого славного екіпажу буде найближчий острів, який осьдечки маячить перед носом судна. Гей! Там! На кормі! – розкомандувалася Вікторія. – Поставлена перед вами задача зрозуміла!
- Так точно, мій капітан, - Максим спробував піднятися і стати “струнко“, але ледь не шубовснув у воду.
- Не зрозумів! - заволав Михайло. – Хто тут капітан?! Що за бунт на борту! Зараз хтось піде на корм акулам!
Жартуючи і кепкуючи один з одного, вони причалили до острівця, на якому планували відпочити, переночувати, а зранку знову вирушити вниз за течією.
Це був другий день подорожі за маршрутом, який вони давно вже собі намітили, і ось тепер, в останнє літо перед випуском, втілювали давню мрію в життя. Всі навчалися на одному курсі історичного факультету в Прикарпатському університеті в Івано-Франківську, товаришували з першого курсу і, ще відтоді, марили такою романтичною подорожжю. Однак, щоліта, коли намічалася така пригода, у когось не виходило, або щось не грало в житті, тож ця справа завжди переносилась на наступний рік. Тепер їх чекав останній університетський рік, після якого вони отримають свої дипломи і розбіжаться хто-куди. Звичайно, життєві шляхи ще перетнуться, але навряд-чи після випускного, цього життєвого Рубікону, їм вдасться знову зібратися разом.
Тому це літо, відразу після четвертого курсу, було останнім, коли вони могли зреалізувати свою мрію і відкладати далі вже було нікуди.
Гуртом розвантажили човен, витягнули на берег і хлопці почали випускати з нього повітря.
- Може не будемо цього робити, - Василь зітхнув. – Зранку нас знову чекатиме процес човнонакачування.
- Якби ж то він був мій, то нема проблем, - розвів руками Михайло. – Але я позичив, точніше ледь не на колінах його виклянчив у Семена. Якби ви знали, паничі, чого мені це вартувало. Тому краще обережно. Не будемо ризикувати, щоб бува якось його не пошкодити. Нам ж ще пливти і пливти.
- Чуєш, а чого човен тобі коштував? І чим ти платив? Натурою? – почав продавати зуби Максим.
- От бевзь! Йому лише натура в голові.
Тим часом, дівчата прогулялися островом.
Він виявився дещо більшим, ніж здавався спочатку. Зверху, мабуть, він нагадував неправильний овал, щоправда не яйцеподібний, як у рекламі МТС, сягаючи в довжину дев’яносто-сто метрів, а в ширину – трохи більше п’ятдесяти. З одного боку, а саме з того, де вони причалили, він був пологий, а з інших – берег доволі круто піднімався вгору. Весь острів густо поріс вербами і густими заростями кущів. Лише з північного боку на ньому було достатньо вільного місця для того, щоб розкласти табір.
За годину вони обжилися на острові: розбили намети, нанесли хмизу і розпалили багаття, нашвидкуруч перекусили та почали готувати вечерю.
Хлопці позакидали вудки і почали поволеньки тягати дрібних підустів, кленів, плотвичок на рибну юшку. Василь деякий час бродив біля рибалок, спостерігаючи як Михайло і Максим ловлять рибу та вдоволено затягувався димом сигарети.
Рибалок, тим часом, захопив у свої лабети дядечко Азарт і Василь, зрозумівши, що це надовго, подався досліджувати територію, на якій вони мали перебути найближчу ніч.
Спочатку він пройшовся пологим берегом, потім заліз у вербові хащі і трохи поблукав ними, аж поки не опинився на протилежному, від того місця, де вони розбили табір, боці острова. Там він надибав на малюсіньку галявинку. Довкола розрослися верби та кущі, які густо переплелися своїм гіллям створивши химерне видиво на кшталт склепіння над головою та благеньких зелених стін. Берег підіймався десь на три метри над поверхнею ріки. На його краю стояла стара похила верба, яка схилила свої покручені руки низько над водою.
Хлопець трохи помилувався цим архітектурним витвором природи, деякий час із захопленням дивився на високі схили Дністровського каньйону, густо порослі лісом, блискучу поверхню ріки.
„Яка краса! Навіть не хочеться ніде звідси йти. Так би милувався цим неймовірним краєвидом. Справжнє диво!”
Він поглянув на тонкі пасма старого дерева, які звисали над водою, схопив їх у жмут, розігнався з берега і стрибнув вниз. Верба невдоволено зарипіла, але витримала цю дурну витребеньку нахабної людини. Василь деякий час погойдався, потім заліз по гіллю на вербу, зістрибнув на берег і почимчикував до друзів.
Десь на півдорозі він вгледів невеликий пагорб і з дивом помітив, що поруч з ним росте старий темно-зелений явір. Він виглядав неприродно навколо вербового одноманіття.
„У любого правила є винятки”, - пригадалася фраза котрогось із університетських викладачів.
До хлопця долинув запах майже готового шашлику і він поспішив на нього, як добре натренований хорт.
* * *
Весело палахкотів вогонь, ненаситно пожираючи сухе паліччя. Його язики висвітлювали з довколишньої темряви молоді обличчя.
Довкола валялися пусті пляшки від горілки, вина та пива, пластиковий посуд, шампури, недоїдки, консервні банки. На капі залишалися ще незаймані залишки вечірньої трапези, на які чекав швидкий кінець.
Звичну тишу острова наповнив веселий гамір сп‘янілої молодої компанії. Час від часу він переривався дзвінкою грою гітари та неструнким хором голосів.
Вкотре залунали знайомі акорди і над тишею острова рознеслися добре всім знайомі слова гурту “Плач Єремії“:
„Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато,
Вип'єте - холодного вина.
Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: "життя прекрасне".
Так, життя - прекрасне, а вона...
А вона, а вона сидітиме сумна,
Буде пити - не п'яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.”
Василь відчув нестримний поклик природи, спричинений добрячою порцією алкоголю, а особливо пива. Ледве пересуваючи ноги, які в нього перші зазвичай відчували перебір, він сховався в найближчих кущах, подалі від світла вогнища. Тут він справив нужду і побрів назад.
Несподівано для себе він зрозумів, що вже не чує голосу ані гітари, ані своїх друзів. Вивалися із зелених нетрів на місце посиденьок і не побачив нікого.
Натомість з обох палаток долинули знайомі вовтузіння та стогони.
Він відчув себе чужим на цьому продовженні свята життя.
І чому так сталося? Чому він утік з пари і прийшов до неї в гуртожиток з подарунком і квітами, заздалегідь не попередивши, щоб зробити сюрприз? Він не знав на це відповіді. Просто хотілося зробити як краще, а вийшло… А вийшло так, як чомусь часто в нас виходить. І хоч цю мудрість придумав мабуть якийсь невдаха, щоб пояснити власні невдачі, вона перетворилася на універсальну відмазку, якою користається кожен з нас, намагаючись пояснити будь-який прикрий казус, що з ним трапився.
Він застав Інну в обіймах іншого в той момент, коли кохав так сильно, що готовий був запропонувати їй поєднати життєві шляхи розчерком пера. Не склалося.
У такі моменти, як от зараз, коли він відчував себе чужим і самотнім у цьому чудовому, красивому, але чомусь часто ворожому до нього світі, завжди приходило запитання: „Якщо б я не застав її під час зради? Якщо б одружилися, як би ми тепер жили? Якщо б я дізнався, що вона вирощує мені роги вже будучи моєю дружиною?” У нього завжди поставали перед очима ті епізоди можливого сімейного фільму, щоразу з новим сюжетом, написані сценаристом під назвою Уява, залежно від того, в якому настрої він перебував.
І знову Василя терзали ці старі привиди недалекого минулого, добряче підкріплені спиртним і заздрістю до щастя інших, які геть начисто забули про нього і тепер палко віддавалися радощам любові.
Вони потягнули його у цю мандрівку, хоч він не дуже цього і прагнув. Ще до зради Інни, його навіть не довелося б просити, відразу б згодився. А так, він тоді перебував у такій глибокій депресії, яку здавалося нічим не можна буде подолати. Його ледь не силоміць затягли на човен і він став учасником цієї давно запланованої мандрівки. І вона справді дещо відволікла його від тих думок. А тепер, вони повернулися з новою силою.
Хвильку Василь постояв, а потім розвернувся і попрямував до того місця, де раніше гойдався на вербі.
Він йшов у повній нічній тиші. Навколо стояла практично непроглядна темінь і лише інколи під ногами тріскала суха гілка. Глянув на небо і побачив, як зорі поволі зникають із небосхилу. Темна хмара, яка насувалася на небо, поглинала їх, як ненаситне чудовисько. Інколи в її серцевині вибухали спалахи блискавок і висвітлювали громаду чорного тіла.
„Ого! Нічогенька напевно буде злива.”
Але повертатися аж ніяк не хотілося.
„Встигну! Не далеко треба ж пердолити!”
Довкола панувала якась неприродна, неймовірна тиша, викликана, вочевидь, страхом перед стихією, яка невпинно наближалася.
Мабуть будучи тверезим, Василь, як мінімум б захвилювався, страх навряд чи відчув, але невпевненість таки точно. Тому був би обережним. А так йому було все по цимбалам. Він відчував повну розслабленість у м‘язах і добрячий бардак у голові. Цей стан був приємним, приносив задоволення, не навіював думок про ранковий посталкогольний синдром.
Ось він опинився біля явора і зупинився на хвильку, щоб прикурити цигарку. Це в нього зайняло чимало часу – сірники гаснули один за одним, і мабуть десь після десятого черкання, він зміг повноцінно затягнутися сизим димом.
Коли він підвів погляд, у вічі йому дивилися чорні бездонні очі.
Прямо перед ним пурхала невідома птаха. Ба навіть не птаха, а істота, яку може вигадати лише уява хворої людини, або накуреного наркомана.
Це була невелика, менше голуба, але більша горобця, птаха з барвистим пір’ям та дуже довгим вогняно-червоним хвостом. У неї не було лапок, принаймні Василь їх не зауважив. Але це було півбіди. Основне, що його шокувало – це людське обличчя з виразними красивими рисами та бездонними чорними очима.
Навколо густою патокою розлилися чудесні пахощі.
Істота хвильку дивилися на нього своїми моторошними очима, а тоді промовила.
- Кохання – незбагнена штука, одним несе щастя й радість, іншим – горе і муку. Втікайте! Ви можете втратити тут свої життя!
Він здивовано кліпнув і дивна птаха вмить щезла, залишивши по собі дивний спомин і не зовсім зрозуміле попередження.
Василь стояв, як стовп, відчуваючи раптове протверезіння і повний безлад в думках.
Що це було? Хмільні марення чи справжня реальність? Але чи може бути таке видиво правдою? Чи може перед ним замаячив веселий привид ”білочки”? А може в нього нервовий зрив і галюцинації викликані депресією та незлагодами в особистому житті? Хтозна. Принаймні не від добра йому таке примарилось. А ще ця засторога перед невідомою небезпекою. Як її розуміти? Що їм може загрожувати на цьому острівці, вдалині від повсякденних небезпек? Хіба природна стихія, яка невблаганно наближалася у нічному небі.
І до чого тут кохання?
Він докурив сигарету, намагаючись зібрати докупи думки, які натовпом сліпих жебраків розбрелися у його голові.
Зітхнув і попрямував до улюбленого місця на острові. Напевно ця істота таки примарилася. Позаду залишився явір і місце дивної зустрічі, а навколо, у мертвій, передстихійній тиші, не лунало звичного вербового перешіптування.
Перед самою галявинкою став, як укопаний.
Він почув недалекий дзвінкий сміх та сутужне рипіння старої верби.
Що за чортівня? Інші залишилися позаду, а тут нікого немає бути.
- Агов! – гукнув він. – Хто тут?!
Все затихло.
Він підібрав на землі добрячу гіляку і вийшов на галявину, яка виявилася порожньою.
Тепер йому зовсім перестав подобатися цей затишний спочатку острів. Ой не до добре все це! Хоч може він п’яний і скептично ставиться до всякого роду незвичайних історій, але те, що тут коїться щось недобре, він відчував своїм зовсім небоязким задом.
Знову, цього разу наскільки міг швидко, перетнув острів, щомиті оглядаючись і очікуючи ще якоїсь чудасії. Але все було спокійно. Лише хмара вже окупувала все небо і час від часу на ньому спалахували блискавки і долинав звук грому. Ось-ось мало розпочатися дійство, невільними учасниками якого вони мали стати.
- Люди! – заволав він, опинившись серед табору. – Нам треба збиратися! Наближається гроза! Зараз як вперіщить – то буде хана! Збираємо манатки і чухаємо на берег!
- Тю, ти що здурів, - обізвався Михайло, висуваючи голову з палатки. У цю мить перші краплі почали падати з неба. – З якого це дива? Ще й під дощем?
- Не подобається мені цей острів. Не дай Бог ще вода підніметься і затопить нас. Та й бачив я…
Договорити він не встиг.
- Коли набухався, то спи, а не вар’юй. Ти хоч розумієш скільки треба часу, щоб все зібрати, а ще човен накачати. А спробуй-но виплисти вночі на воду. Я не самогубець.
До Михайла приєдналися невдоволені голоси інших.
Василь зрозумів, що це безнадійна справа, махнув на все рукою і поліз у свою палатку спати.
* Раковець - село у Городенківському районі Івано-Франківської області
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
