- Давай, кермуй до острова! Хутчій! – командувала Вікторія, пильно вдивляючись у кавалок суші, що маячів попереду.
- А може попливемо далі? Нижче за течією має бути Раковець*, там ми зможемо перепочити. Трохи пропливемо і будемо на місці, - Михайло глянув інших.
Надувний човен із п’ятьма морськими вовками на борту, незважаючи на їх малий, а точніше ніякий, досвід, впевнено долав води Дністра. Попереду бовванів острів навколо якого несподівано розгорілася жвава дискусія.
- Давайте, вирішуйте чимскоріш! – підганяв інших Максим.
- Чесно кажучи, я б уже відпочив, шашличок приготував, поніжився в затінку дерев, а то це сонце, - Василь неприязно подивися вгору, - зробило з мене рака готового до вжитку пузатими любителями пива.
За два дні мандрівки він добряче спікся на липневому сонці та кольором шкіри був схожий і на рака-неборака, і на останнього з могікан.
- Я теж хочу на острів, - підтримала його Ольга.
Погляди всіх зупинилися на Максимові.
- Що скажеш?
- Я, в принципі, не проти.
- Отже, у результаті проведеного плебісциту на борту “Дністровської акули“, наступною зупинкою і місцем відпочинку нашого славного екіпажу буде найближчий острів, який осьдечки маячить перед носом судна. Гей! Там! На кормі! – розкомандувалася Вікторія. – Поставлена перед вами задача зрозуміла!
- Так точно, мій капітан, - Максим спробував піднятися і стати “струнко“, але ледь не шубовснув у воду.
- Не зрозумів! - заволав Михайло. – Хто тут капітан?! Що за бунт на борту! Зараз хтось піде на корм акулам!
Жартуючи і кепкуючи один з одного, вони причалили до острівця, на якому планували відпочити, переночувати, а зранку знову вирушити вниз за течією.
