Є три буддійські способи дивитися телевізор. Спочатку ти дивишся телевізор з вимкненим звуком. Коли виникає думка, що по телевізору говорять щось важливе і цікаве, ти усвідомлюєш її у момент появи і тим самим нейтралізуєш. … Потім ти починаєш дивитися телевізор з включеним звуком, але відключеним зображенням. І нарешті, починаєш дивитися вимкнений телевізор.
Віктор Пєлєвін «Generation П»
(Не дуже віддалене майбутнє)
Вулиця виблискувала чистотою. Здавалося, що тут ще чистити? Але молодик у спецодязі (знаєте, є такі смішні комбінезони зі шлейками, наче у Карлсона) добросовісно тер плиточку біля магазину. Дашенька посміхнулася, коли побачила, як він кумедно висолопив язика. Вона переступила мильні патьоки своїми тоненькими каблучками-шпильками та міцніше стисла руку Юрка. Потім її погляд ковзнув по вишукано оздобленій вітрині та зупинився на стильно вдягнутому манекені, який задумливо розглядав вулицю намальованими очима та привітно всміхався. Але заходити до магазину Дашенька не мала наміру, бо вже стомилася.
— Юр, — сказала, сіпаючи його за руку, — давай поіщєм кафе, я устала.
— Добре, — згодився Юрко.
Вони звернули з Хрещатику, ще трохи пройшли і побачили маленьку затишну кав’ярню під назвою «Цукерня». Кав’ярня виглядала, як будиночок Барбі: оздоблена рожевою вивіскою та критим майданчиком. Під зеленим смугастим тентом, що захищав від сонця, стояли симпатичні, вкриті мереживними скатертинами столики. Їх прикрашали гламурні рожеві букетики. Дашенька любила такі місця. А солодощі, взагалі, були її слабкістю, тому вона ніжно глянула на Юрка, ясно всміхнулася і, не роздумуючи, потягнула його всередину.
В цукерні було повно народу, але це був єдиний її недолік. Такого багатого вибору кондитерки годі було зустріти де інде. Це був справжній рай для ласолюбців. Тістечка, тортики та цукерочки стояли в сяючий вітрині, принадно вилискуючи кремовими та шоколадними трояндочками, сердечками, полуничками і ще багато чим. У Дашеньки розбігалися очі. Нарешті вона ткнула пальчиком в тістечко у формі сердечка, залитого шоколадом, яким гордо плив марципановий білий лебідь:
— Хочу ето! — вона не знала яке тістечко на смак, але їй було достатньо назви: «Русскіє сказкі». З такою назвою, та з таким виглядом, тістечко мало бути неперевершеним. Дашенька була в цьому впевнена.
— Гаразд, сонечко, — відповів Юрко і зробив замовлення.
— Давай вийдєм на уліцу, там — нє так душно, — прищурилася Дашенька, обводячи поглядом вщерть заповнене приміщення: люди її дратували.
— Як скажеш, моя ясочко, — обійняв її за плечі Юрко.
На вулиці людей чомусь було менше, хоч під тентом виявилося доволі затишно і прохолодно. Вони знайшли вільне місце з краю, де обплутаний в’юнком стовпчик, який підтримував імпровізовану стелю, червонів живими квіточками, а по парапету ходили вгодовані розбещенні голуби.
За столом поряд сиділи дві панянки. Вони пили каву та розмовляли про мистецтво. Дашенька, від нічого робити, прислухалася.
— Розумієш, — говорила одна з них, манірно тримаючи горнятко з кавою, відставивши вбік мізинця із розмальованим білими цяточками червоним манікюром, — я повинна вірити в те що мені показують! В іншому разі — то не мистецтво! Розумієш? Мистецтво повинно бути не тільки, як справжнє життя, воно повинно бути чимось більшим! Більш справжнім, чим дійсність! Щоб я повірила!
— Так, так, а то показують якийсь нікому не потрібний натуралізм…— презирливо скривилася її подруга і, притуливши горнятко до рота, зробила декілька непомітних ковточків. Потім поставила каву на стіл, підібгала губи, витягла цигарку, і задумливо крутячи її в руках, продовжила: — Витвір мистецтва — це результат мистецтва, як процес творення об’єктів мистецтва… А його сила — в створенні об’єкту мистецтва який є уособленням узагальнюючої вигаданої парадигми, як сукупності конструктів метареальності з домінантою гіпертрофованої надреальності…
Дашенька очманіло відвела від них погляд. Натомість побачила, як сірий гладкий голуб нахабно глипнувши на неї круглим оком повільно похитуючись підійшов ближче.
— Гулі-гулі, — зворушено усміхнулося до голуба Дашенька, простягаючи руку щоб погладити, — Какой ти мілий… Ой!
Дашенька ображено відсмикнула руку — невдячний голуб дзьобнув їй пальця.
— Екій ти нєблагодарний! Киш! — вже злостиво замахала на нього обома руками Дашенька. Та зухвалий голуб і не думав лякатися, тільки нахилив голову і зі здивуванням вилупився на неї.
— Обережніше, радість моя, — всміхнувся на це Юрко.
Тим часом до столику підійшла офіціантка, тримаючи в руках тацю з кавою та тістечками. Через хвилину все замовлене вже стояло на столику. І Дашенька вмить забула про палець, який ще трохи щемів, із задоволенням підсунула до себе ближче тістечко прикрашене білим лебедем, та з насолодою втягнула носом повітря в якому розливався неперевершений запах свіжезвареної кави.
— Дякую! — кивнув офіціантці Юрко та трохи розчарованим поглядом зміряв мізерне тістечко. «Кажетца, он нє очень любіт сладості», — згадала Дашенька, але думати про це їй було ніколи і вона нашвидку промовивши на московський манер, — Спа-а-асібо! — відломила марципанове крильце від лебедя і поклала його собі до рота, заплющивши очі від задоволення.
— Будь ласка! — чемно мотнула головою у відповідь офіціантка.
Юрко швидко впорався зі своїм тістечком і було видно, що йому такого «перекусу» трохи замало. Дашенька не квапилася. Піддіваючи виделкою останній шматочок шоколаду з блюдця вона мрійливо задивилася на Юрка. Він був такий милий… Хоч її трохи дратувала його зачіска по останній моді: виголена голова та звисаючий хохол, який він старанно відрощував.
Дашенька відкинулася на спинку стільчика, повільно допиваючи каву. Юрко посміхнувся їй куточками рота та теплими карими очима.
— Пайдєм ко мне, я тєбя пакармлю…— звабливо проводячи пальчиком по вінцям чашки запропонувала Дашенька.
Юрко не заперечував. Дашенька знала, що він залюбки залишиться у неї, але хотіла вразити його ще й своєю турботливістю.
Кухня у Дашеньки була оформлена в російському стилі: дерев’яні різні меблі, все рясніло безліччю декоративних дощечок та ложок розписаних під «хохлому», а в кутку стояв справжній антикварний самовар.
Дашенька була неабиякою господинею. Вона швиденько заходилася накривати на стіл. Спочатку на столі перед Юрком вона поставила тарілку борщу. Борщ червонів скалочками жиру і в ньому було все що треба: і два види м’яса, і квасоля і дрібненько порізана петрушечка з укропчиком. До тарілки Дашенька з гідністю поклала повну з верхом ложку сметани, яка спочатку контрастно біліла на червоному фоні, неквапно обертаючись спіральною галактикою, а потім потроху змішалася з борщем, утворивши приємний оку рожевий колір.
Тим часом Дашенька витягла з духовки й поставила поряд ще й пампушки зі світло-коричневою хрусткою скориночкою та звабливим запахом часнику.
Вона помітила, як Юрко потягнув носом, мабуть, йому теж захотілося заплющити від задоволення очі, але його рука, натомість, рефлекторно потягнулася за пультом. Дашенька побачивши цей жест поблажливо усміхнулася.
Екран, зручно розташований в кутку на рівні очей, засвітився черговими українськими новинами. Був якийсь репортаж із Росії. На екрані внизу напис пояснював: «Привед медвед». До чого це було — Дашенька знати не хотіла, через мить вона мило скрививши ротика попросила:
— Виключі ето, — бо її завжди нудило від українських передач, — включі луччє музичку…
Юрко перевів погляд на борщ, пампушки. Потім на тарілку з варениками, яку Дашенька підсунула йому під ніс, і на яких вже плавився великий кусень масла, ніжно розтікаючись жовтими струмочками. Ковтнув слину, зітхнув та перемкнув на МТV.
Після обіду Дашенька потягнула Юрка до спальні.
— Снімі ето… — палко попросила вона його вказуючи пальчиком на сорочку. Юрко з готовністю зняв. Дашенька навіть затримала подих, від вигляду його мускулистого тіла: без вишиванки він виглядав значно привабливіше.
На ранок Дашенька тихенько перелізла через сплячого Юрка, накинула халатика та попрямувала до кухні. Вона хотіла приготувати каву.
Тихенько ввімкнула телевізор. Її кабельне телебачення транслювало всі її улюблені канали.
Далека батьківщина показувала неозорі простори нечернозем’я, милі серцю Дашеньки білі стрункі берізки та сині озера серед зелених лугів. Лунала пісня: «Гляжу в озьора сініє, в палях рамашкі рву… заву тєбя Расією, єдінствєннай заву…»
У неї защеміло серце.
Потім були новини. Репортаж з України. Ставлячи на плиту турку з кавою Дашенька краєм ока побачила на екрані центр Хрещатика з вщент розбитою дорогою, розтрощеними вітринами магазинів і горами сміття, що валялося великими живописними кучугурами. Вона повернула голову і уважніше придивилася до телевізора. Там показували, що між кучугурами віяв легенький вітерець і красиво гнав вулицею численні целофанові пакети. Де інде по дорозі росли густі кущі папороті та виднілися калюжі невеликих покритих ряскою болітець з яких хижо виглядали невідомі зубаті істоти.
Дашенька прищурила очі та ще уважніше придивилася до екрану. Щось у цьому було дивним…
Але через мить і екран, і її увагу заполонило обличчя молодого білявого хлопця з блакитними очима. Його штовхали в спину автоматами люди схожі на вояків УПА. На їх картузах, зразка другої світової, ясно красувався тризуб.
Голос за кадром схвильовано, захлинаючись від обурення, коментував: «… На фоне продолжающейся экологической катастрофы и затянувшегося экономического хаоса на Украине по прежнему угнетают русскоязычное население, растут случаи проявления махрового национализма и повсюду преследуются этнические русские!».
В хлопця був нескорений, повний презирства погляд, роздерта біла сорочка-косоворотка, та цівочка крові в кутку рота.
У Дашеньки здавило горло і на очах виступили сльози.
Потім показали потріскані колони біля еМЗееСу, які густо поросли тропічними ліанами. Над ними плавно розмахуючи крилами пролетів птеродактиль.
А білявого хлопця, штовхаючи в спину, повели далі.
Дашенька втерла сльозу.
Вона мовчки доварила каву, налила у дві чашки та поставила їх на тацю. Понесла до спальні. Там Дашенька акуратно поставила тацю на журнальний столик і присіла на край ліжка. Вона дивилася на Юрка, який мирно посапував, і з гіркотою думала: « А он и нє замєчаєт, как мнє тяжело живєтся в єтой странє»…
