Читаєте з ПК? Скачайте прогу з http://www.godevil.hut2.ru/progs/progs.htm
Заувага: людям, схильним до суїциду, краще не читати...
Розділ 4
„... У мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших – наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з сусідами,... заводити коханців,... лікуватися, плавати в басейні, крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи..., писати листи, варити каву..., отримувати гроші, робити будь-який вибір,... вітатися, виголошувати тости,... робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись...”
Ірен Роздобудько, „Дванадцять, або виховання жінки”
Склалося таке враження, що хтось устромив мені в макітру штир. Навмисно. Зозла. Хто посмів влізти до мого і без того вкрай безпорадного життя? „Бі-і-і-п”,- прозвучало у мізках, наче хтось намагається запрограмувати мою душу заразом із тілом. „Бі-і-і-і-п”,- гучніше і набагато довше грає монофонічна мелодія в моїй голові. Чи це мелодія моєї... моєї голови?.. Чи це моя... моя мелодія?.. Знову цей клятий сигнал, від якого моє тіло лихоманить, хилитається з боку на бік, а в мізках тріщить, наче по голові проїхали катком. „Бі-і-і-і-і-і-п”,- доноситься звідкілясь. Мене продовжує кидати з боку на бік ліжка, що з острахом тремтить під моєю вагою. Раніше воно ніколи так не лякалося. Що з ним сталося тепер? І що зараз діється зі мною? В яку гру вони вирішили зі мною пограти? І хто ці таємничі „вони”? Невже зараз, коли я сплю, якісь незримі тіні влаштували засідання над моєю головою? Невже їхня триклята апаратура вхромляється в кожну клітиночку мого тіла, захоплюючи клаптик за клаптиком, м’яз за м’язом?..
Я на вас чатував, та ви вшанували мене своєю присутністю лише тоді, коли я став украй безпорадним... Ніким... Точніше, нічим... Скажіть мені, скільки... Скільки ця мурня буде продовжуватись? Коли я звільнюся від вас чи ви звільнитесь від мене? Коли ви нарешті захопите моє тіло? Мені остогидло чекати на ваш подарунок! Для мене більше не має значення, чи підпорядкуєте ви мене собі. Все одно я був, є і буду маріонеткою в чиїхось руках. І мені все одно, в чиїх саме...
Тож давайте, вхромляйте свій чортів штир до моїх мізків! Чого ви чекаєте? Хай цей клятий „Бі-і-і-п” продовжує пронизувати мене наскрізь! Мучте мене, катуйте, лютуйте, ріжте, бийте, роздирайте! Все одно я втратив свій страх. Заразом із собою. І мене вже немає... Більше немає... Тож ріжте, бийте, катуйте мене, роздирайте, о люті кати сучасності! Мені вже однаково, що зі мною буде... Бо ви лютуєте над тим, чого немає... Бо ви лютуєте над нічим... Тож залазьте до моєї голови, викарбовуючи її вміст!.. Хай мене плющить і розірве наскрізь!..
Хай буде ваша воля і ваш закон.
Мені набридло думати – думайте за мене.
Мені набридло бігати – бігайте за мене.
Мені набридло жити – живіть замість мене.
Обкрадайте мою душу, використовуйте моє тіло.
Хай буде ваша воля і ваш закон.
... Прокинувся. Як не дивно, це був лише сон. Як не дивно, почуваю себе вкрай добре. Як не дивно, стрімко скидаю із себе ковдру і біжу до дзеркала. Нишпорю по всіх закоулках свого дому-смітника: жодного, жодного свічада... Хто покрав дзеркала?.. Я до вас звертаюся!.. Хто покрав мої дзеркала?.. Хто вихопив мою сутність?.. Хто вкрав мій дім і моє життя?.. Дайте відповідь мені ви! Ті, хто вхромляє в мою душу цей клятий „Бі-і-п”, через який все пішло шкереберть... Хоча ні, цей самий „шкереберть” почався набагато раніше, так би мовити, досить-таки давно...
Ще коли моя мама пакувала мене до школи. Тоді вона закупорювала маленькі вушка шапкою-вушанкою і курткою нерозпашанкою. Мої вушка тоді ще були затишними й тендітними. А ще була весна, і все робилося задля того, щоб не відморозити... ну, самі розумієте що... А ще однокашники і все таке... Так соромився, що й сором казати... Досі сором... Та як тільки виходив із під’їзду (жив у вонючому місті-смітнику), як скидав шапку-вушанку геть – у рюкзак. „Хлопчик-мінінгіт... хлопчик-мінінгіт”,- кепкували вони. Ці кляті „вони”... Тоді я вперше почув цей чортів „Бі-і-і-п”...
Той „Б-і-іп”, від якого тріщить голова, а тіло кидає в піт...
Той „Бі-п”, від якого замерзає серце...
Той „Бі-і-і-п”...
Скажіть мені ви, четверо триклятих потвор зі штирем у руці, чому ви покрали в мене ці кляті дзеркала?.. Я хочу дивитись... Я хочу на себе дивитись!.. Я хочу дізнатись, чи залишилося хоча б щось, на що я ще можу дивитись...
Я знаю, що буде завтра...
Я знаю, що буде завтра...
Завтра Маргарет зварить мені кави, зігріє теплом свого тіла, від чого я не бажатиму намальованого Сонця...
Я знаю, що буде завтра...
Я знаю, що завтра не буде...
І буде лише сьогодні. Завжди. І саме тому я попереду вас.
Бо знаю, що завтра не буде.
Його не існує так само, як і всього іншого. Окрім сьогодні. Хоча це теж дуже відносно. Бо коли ми кажемо „сьогодні”, то маємо на увазі „зараз”. Але ж поки ми скажемо хоча б саме це слово „зараз”, то його вже не буде. Бо пройшов час, якого немає... Так само, як і всього іншого... Хоча, звісно, можна сказати, що його немає, але він є...
На моєму годиннику 13:66. І цього разу він зі мною не жартує. Так само, як і не жартують роздягальні, що не соромляться видавати мені номерки на кшталт „666” чи „999”. Для мене завше було загадкою, чому після номера „999” не поставлено крапку? Бо ж коли його перевернути, буде той самий „666”. Жетони круглі, залізні – можна й одяг переплутати. Аби ж... Та нікому, окрім мене, не випадає щастя отримати такі номерки. Одяг у мене розтерзаний. І це не дивно, зважаючи на його похилий вік. Лише іноді на мені з’являється чистий білий халат. Це трапляється тоді, коли Бог перевдягає всіх істот, що мене оточують. Навіть голуба, що, бува, б’ється у вікно...
Як і всі інші люди, я маю порядковий номер, присвоєний мені державою. Диктувати не буду, та ви записуйте... Держава за мене піклується: розмовляє, готує, прибирає, виносить сміття, рятує, вбиває, мучить, картає, лікує, бере, кидає, прикриває, ходить у туалет і сміється... Моя держава така ж чорно-біла, як і я. Часом вона буває світлою, часом – темною...
Світло більше показує (інсценує, вдає, афішує, виставляє...).
Темрява більше говорить (балагурить, баляндрасить, розплескує...).
Але в одному „темні” й „світлі” схожі – вони завше говорять самі за себе...
Мені не подобається, коли, буває, Маргарет скоцюрбиться, всівшися з похнюпленою макітрою. Сьогодні вона саме така. Заговорив першим.
Скажи мені... Для чого... Для чого ми воюємо?..
Щоб не було сумно!
І це все? А де ж ідея, зміст?
Не знаю. Іди до школи сходи. Там тобі скажуть,- вона, бачу, нині без настрою.- Насправді ж,- продовжує мадам М,- наша зброя залежується. А це погано – вона псується.
Як? Як зброя може зіпсуватися? І яка взагалі наша зброя? Зелені палички чи книжечки?
Одне одному не заважає, хіба не так?- вона продовжує вовтузити мене до глухого кута.
І від чого більше користі?
А ти як думаєш?
Ну, палиці ми повикидали...
Отож, роби висновки сам...
І що з цими книжками може статися? Хіба що пожовкне папір...
Пожовкнути – не пожовкне: книжки пройшли термічну обробку. А от енергетичний вміст записів може й „пожовкнути”.
Це як?
Це коли наші вороги виміркують антивірус, а наш мозковий штурм видасть один лише „Пшик!”.
Наші вороги?.. А хто? Хто наші вороги? Як можна воювати з тим, не знаючи з ким?
Я знаю... І цього досить...
Так буває завжди. Чому я не в курсі? Хіба я не головний? Ні, не я... Бенкетом править мадам М, а я так... Лише мильна булька, що тимчасово зависла з нею на одній орбіті. Тільки-но їй набридну, вона мене викине, мов непотрібну ляльку... Ту, що з голкою між ніг...
Це питання до Бога.
До Бога?
Так, до Бога,- повторила мадам М.
Але ж я нічого не спитав,- кажу їй.
Хіба має значення, що ти хочеш спитати? Все одно це питання до Бога.
Вона завше заводить мову щодо Бога тоді, коли мені зраджує. А це трапляється досить-таки часто: і щодо Бога, і щодо зради... Ревную? Ні, я її не ревную. Як можна ревнувати, коли це трапляється постійно? Для неї це так само необхідно, як чистити зуби. Можу навіть сказати, що зрада – це добре. Принаймні так мені каже мадам М. Завдяки зраді можна: перевірити силу почуттів, самі почуття чи їх повну відсутність, порівняти можливості коханців і кохання в цілому, забути, що таке сум і гріх, натрапити на десять відмінностей між причандаллям партнерів, зрозуміти, від кого більше стогнеш, збільшити статеву практику і груди. Останнє маємо, коли грошовитий пан. До всього цього зрада – це екстрим, релаксація, уникнення сімейної рутини й дискомфорту, самоствердження на стороні, різноманітність, самовдосконалення, самопізнання, досвід, індикатор стосунків... Завдяки їй можна отримати „заборонене” задоволення у розкутої партнерки на стороні (грубий садо-мазо..., оральний секс і т.п.). Так-так. Мова йде саме про любовний трикутник. Слід зауважити, що цей „любовний трикутник” діє тільки в тому випадку, коли один із кутів – тупий. А мораль... мораль? Вона застаріла. Так каже мадам М. А й справді, раніше завжди вдягали чорні ділові костюми для укладення ділових контрактів, а зараз начальниця відділу продажу дозволяє собі приплентатися на роботу у штанях, через які видно не лише колір білизни, але й симпатичні візерунки. Або ж раніше, коли пам’ятаєте, ченці продавали індульгенції, а церква прирівнювалася до самого Бога...
Зрада – це добре, бо, самі розумієте, є різні типи чоловіків і жінок, яких один партнер задовольнити ніяк не може. Із усім цим особисто я згоден. Але коли раніше я смів не погоджуватися, мадам М завжди наводила статистику: із 18% чоловіків-зрадників сім’ю кидають лише 5%; 80% чоловіків хоча б один раз у житті зраджували (з них 30% належать до блакитної нації); після так званої „зради” пари зближуються; утримання від сексу призводить до фригідності... Та й справді, життя партнера – це простір, яким розпоряджається він сам. Мадам М завжди каже, що, коли людина тобі зрадила, то це особисто твоя провина, бо ти це допустив (треба було бути обачнішим у виборі партнера чи змиритися з необхідністю зради). Тим паче, зрада – лише фізична, а духовно партнер з вами, бо він вас, судячи з усього, дуже любить. І взагалі, головне, щоб партнер з вами спав, а от коли з кимось іще, то, виходить, ним цікавляться, а це означає, що він у вас іще „ого-го”! Абсурд?.. Свого часу мені бабуся казала так: „Не ревнуй, бо її хватить і тобі, і комусь, ще й пташки гніздо зів’ють!..”. Саме тому я не ревную мадам М. Ні до кого. Навіть до себе...
Єдиним недоліком зради є те, що зрозуміти, від кого жінка вагітна, майже так само легко, як злітати на Альфа Центавра. Це така планета, куди літають українські видавці, щоб видати українську книгу. Мадам М дітей не має. Вона каже, що ніколи не мала й мати не буде. Мабуть, у неї якась хвороба. Вона їх ненавидить...
Зрада – це добре. В цьому я з нею згоден. Але сам ніколи не зраджував, оскільки не маю ані коханок, ані коханців. І часом від цього страждаю, відчуваючи сором від того, що мене тягне на одіж, всередині якої телембіжиться веселе причандалля. Цим я схожий на мадам М. А вона схожа на мою вчительку...
Згадалася школа. А саме одна страшенна в усіх розуміннях вчителька. Якось я просився в неї. Точніше, намагався... Ото я їй і кажу: „Разрешите мне выйти в туалет”, а вона – стерво таке: „Говори державною мовою!”. Брівки так насупить, очицями стріляє, мов то ніякі не очі, а зім’ятий АК-47. А я мову не знав, через те поруч зі мною ніхто й сидіти не хотів, та ще й запах, чесно кажучи, був іще той. Шкільна вчителька завше була схожою на мадам М, яка мені нагадує Апокаліпсис. Ні, не тілом, бо „оболонку” вона має пречудову. Про душу мова...
Я вам ото зараз поясню, що воно таке, цей Апокаліпсис. Оце уявіть собі вагон. Двері щільно зачинені. Всередині сидить купка „обраних”. Рейок немає. Натомість вагон оточує „просте смертне бидло” – так „обрані” величають людей. Бунту під вагоном заважають дощ, сніг, туман, ожеледиця, землетрус, буран, смерч, ураган, любов, плач і сміх. Сміх долинає з вагона, в якому „обрані”, замість того, щоб добивати чи рятувати, виступають у ролі спостерігачів, а їхні очі вхромилися у скло, що є вікном. Їм цікаво дивитися, як люди помирають. Не менш цікаво й тим, хто сидить нагорі. А на даху, обійнявшися, сидять паперові Бог із Дияволом, що безупинно пихкотять люлькою через свої підмерзлі ножиська...
Невідомий митець чомусь-таки знову схотів перемалювати всіх у білі халати. І перемалював. Таке іноді трапляється. Невеличкого зросту жіночка з білими косами і блакитними очима вручила моїм рукам чергову мікстуру. Не випити не можу – такі в неї блакитні очі...
Помітив себе у пустелі... І де подівся цей прихильний небесний погляд?.. Не в тій, що була – іншій пустелі... „Бо зовсім не такий пісок”,- подумав уголос. Провали пам’яті в мене досить-таки часті. На відміну від вас, я вже звик. От тільки трохи моя довбешка переболить – і все... І все буде добре... Позіхнув – білі халати закарбувалися в пам’яті лише німою згадкою. Підвівся – примітив на собі блідо-зелену уніформу, що колись озивалася на „хакі”...
Почувся гул. Мої очі „кліп-кліп”, а тоді „зирк-зирк”, а тоді „чик-чик”, а тоді відчайдуш полетіли вперед. Заразом із тілом. „Чикі-пікі”, „чин-чинарем” або „тіп-топ” зараз чекати не доводиться – якесь у мене лиховісне передчуття, чи що? Мої очі здійнялися аж до самого пагорба. Тіло за ними встигло, а от душа трохи забарилася, бо мадам М поклала руку на моє плече, кинувши безглузде „Як ся маєте?”...
Як я маю себе мати, коли на мене біжить купа маленьких монстрів?.. „Мабуть, це китайці”,- дотумкав я, повалившися додолу. Рюкзак розкрити не встиг. Треба сказати, що після Апокаліпсису майже ніхто не вцілілів, окрім мене й ще декого, і, якщо вірити чуткам, в живих лишилися самі лише китайці, що, як мурахи чи зайці (немає на них діда Мазая), розплодилися по своїй Китландії та вирішили захопити решту світу. Чому саме вони залишилися в живцях, а не в мерцях, як інші? Може, тому, що не втратили моральність, духовність... А, може, й тому, що завжди з пошаною ставилися до богів, які чимось мені нагадують язичницьких. Не виключено, що це і є ті самі язичницькі – у школі я погано вчився... Точніше, не вчився... Так, про вчительку я вам уже розповідав...
Попри все це у мене вдома стоїть пара статуеток. Їм молиться мадам М. Може, тому ми й уціліли, а не пішли під воду, як ціла Америка. Часом, коли все довкруж перевдягається, перевдягаються й вони, ці маленькі боги. Вони так смішно виглядають у цих білих халатах. Ну, майже так само, як і я...
Велетень (майже громовержець) стусонув мене по плечу і повів їсти супчик. Сказати, що „я від цього пруся” не можу. Ані від велетня, ані від супчика. Дивно, але він до вподоби іншим, тим, що далекі від істини. Їм його і я. А що мені ще залишається робити, коли всі довкруж у білому? Навіть супчик стає білим, коли мій погляд часом невдало на ньому зупиниться...
Не знаю, чому і як... Але мене якось повернули звідти, від китайців. Однак, як їм вдалося повернути мадам М?.. Вона ж – як те повітря – цідиться крізь пальці, перебуваючи всюди й ніде одночасно...
Перед моїми очима постав витвір мистецтва, зовні схожий на акваріум, наповнений штучними водоростями (справжні так не виглядають). Невідомо чиї руки почали його безупинно трясти, внаслідок чого в ньому здійнявся пил, який почав по ньому ковзати.
Це що, пісок?- спитав я.
Ні. Це лише його штучний замінник.
Але ж чому?.. Чому ж це не справжній... справжній пісок?..
На превеликий жаль, нам не вдалося його віднайти.
Але ж... Але ж його повно.- кажу їм.- Я вам його дістану...
Якщо так, ми зможемо тобі добре заплатити: житимеш у достатку вічно. Звісно, якщо донесеш до нашого відома хоча б одну піщинку.
„Ну й телепні”,- подумав я, йдучи до пустелі, де ще нещодавно воював... Почав копирсатися в землі, та, коли підіймав пісок, він проціджувався крізь пальці, мов та вода. Треба було взяти торбу. Хоча, що від мене потрібно? Одна лише піщинка – і вони вічно виконуватимуть усі мої забаганки. Почав безтямно копирсатися у... У чому? Адже піску більше немає. Він зник. Хто? Хто покрав мій пісок?.. Натомість на його місці з’явилося щось на кшталт зразкової металевої підлоги. З візерунками, схожими на ієрогліфи. А той пісок, що вкриває намальовані символи, став для моїх очей напівпрозорим, а для пальців – неіснуючим. „Він є, але його немає,- мовив про себе,- може, його немає саме тому, що він є?..”.
З думками, що „Піску не існує так само, як і Сонця”, я заснув. У тій самій пустелі. Бо втомився. Тільки-но мої очі почали заплющуватися, як я опинився за партою. Переді мною постала жінка. Принаймні вона виглядає, немов жінка. Отож, вона стоїть біля дошки. Принаймні це дуже схоже на дошку. Окрім того, що вона стоїть, вона навчає присутніх, серед яких і я. Мабуть, це якась дуже древня наука, бо я не дуже її розумію. Точніше, дуже не розумію. Тим паче, вона вимовляє звуки настільки швидко, що, здається, в неї кількасот ротів. На превеликий жаль, у мене лише два вуха. Що ж вона говорить? Отож-бо й воно, що нічого... Нічого не зрозуміти... Що вона доносить до широкого загалу й намагається донести до мене? Невже правду? Мабуть, що так... Кожен говорить правду... Щоправда, у кожного своя правда, яка підноситься зі свого правдивого боку. Того боку, що є вигідним. І це ніяка не тавтологія, а, всього-на-всього, невеличкий каламбур... Як бачите, каламбури будуються на тих же каламбурах...
Я прийшов до тями лише тоді, коли цей чортів псих почав мене трясти, мов ту грушу, що має рости за вікном. Та ні, це я „чортів псих”, бо сиджу в дурці, радіючи з того. І груша за вікном лікарні не росте – вона вже давно порубана. Як і вікно, що цю грушу прикриває. Попри це, лікарнею вештається достобіса психів. Щоправда, деякі з них мандрують. Але їхні „мандри” зовсім не стосуються самої лікарні – вони вирушають до інших планет, ковзаючи космосом. Так само, як і я. Мені сумно сидіти в чотирьох стінах, тому я ходжу до мадам М та інших людей. Однак мені добре й тут: мене годують, а іноді навіть дають цигарки. Я не говорив, що сиджу в дурці за власним бажанням?..
Сусіда виявився дуже наполегливим, бо я повернувся до тями... Я повернувся до того, що маю „ковтати” цей казенний „супчик”, який так і називається. Хоча „супчиком” його назвати вкрай важко – занадто вже він казенний. Отак і живу. Дивуюся лише з їхньої економії, бо вже майже передав цій клятій-переклятій лікарні... у спадок... усе своє майно... за це лайно, яким мене тут підгодовують... Видно, хочуть, щоб я скоріше здох... Та цього не буде, бо я все розповім мадам М. Вона мене захистить.
Бог!- сусіда-псих настирно б’є мене по плечу.
Відвали!- намагаюся відвернути його увагу від себе.
А, Бог? Ти з нами, чи ні?- знову завів свою платівку причепа.
Кхг-кхх!- давлюся цим лайняним „супчиком”.
Бог! А, Бог?- бісовий псих узявся за плескання моєї спини.
Чого тобі? І який я в біса Бог?
Не знаю, тобі вирішувати,- сусіда почав копирсатися пальцем у носі, мабуть, відшукуючи там втрачене життя.
Відчепися! Що ти хочеш?
Ти з нами, Бог, чи ні?- чеше своє, мов той завідний апельсин.
З вами? Це з ким?- не хочу лізти в чергову авантюру, яких достобіса маю у своїх видіннях.
Там буде Фюризель і Петро Перший,- треба сказати, що зараз зі мною говорить псих, який вважає себе танком.
Чому там будуть саме вони? І що значить це містичне „там”?
Їх об’єднує те, що вони вміють літати...
Стоп!- дивуюся вголос.- Якщо не помиляюся, Петро Перший – лише цар. Хіба царі літають? Ну, хіба коли помруть...
В тому то й справа, що він ніякий цар. Петро Перший – це літак.
А Фюризель? Тільки не кажи мені, що вона теж вважає себе літаком,- відчуваю нестримний біль у скроні, бо знову все повилітало з голови.
Не скажу, бо вона – дракон.
Звідкіля в неї така манія величі?- приходжу до тями.
Хто б казав? Ти, наприклад, вважаєш себе Богом,- це він каже мені.
Богом? І що з того? Хіба я кращий за літак чи того ж дракона?
Це знає лише Бог... М-м-м... Тобто, ти...
Виходить, моє питання риторичне?
Виходить, що так.
Тоді чому ти відповів?- продовжую суперечку.
Бо тебе всі чують,- понуривши голову, мовив Танк.
То що вам від мене треба?- мені й справді дуже цікаво дізнатись.
Та майже нічого.
Що саме? Кажи!
Лише твоє... Твоє благословення...
Лізете в якусь аферу?
Аби ж то! Коли б лізли в аферу, просили б великого Бога, а ти ж у нас місцевий...
Локальний,- підправляю.
Атож!.. Локальний Бог...
То на що я маю благословити вашу, так би мовити, густу трійцю?
Густу трійцю?- схаменувся Танк.
Сам розумієш, що до розряду святих зарахувати вас поки що не можу.
Не можеш?
Саме тому ви будете густою трійцею,- підсумував я.
Ми хочемо порозмовляти одне з одним...
І для цього вам треба моє благословіння?- дивуюся.
Саме так.
Ну то що ж... Бачу, що у великого Бога великі завдання, а в локального – маленькі, за які великому сором братися. Мені нічого не залишається, окрім як благословити вас на щиру розмову...
Аби ж ти знав, Боже, про що ми хочемо поговорити,- знітився Танк.
Ти хочеш мені про це повідати?
Ми хочемо говорити... Гм-м-м... Про Сонце... Про те, що його немає...
Хто вам таке сказав?- суворо глянув на нього.
Вибач, мій Боже!- він упав на коліна.
Та схаменися ти, встань! Побачать люди!
Ну, то й хай бачать. Пробач мені, Боже!
За що? За що я маю тобі пробачити?- питаю в нього.
За те, що ми знаємо те, чого не знаєш ти.
Чого не знаю я?
Ми знаємо твої сни!
Я теж їх знаю.
Ми підслухали... ми підслухали їх...
Сам розумієш, що це гріх. Не можна підслуховувати чуже...
Та ми й не хотіли... Лише зачули, як заслухались... Тільки-но заслухались, як повірили...
Повірили? У що?- все більше переконуюся в тому, що він і справді Танк.
У твої сни!.. Ми повірили тобі... Повірили тому, що Сонця немає... Що немає ані трави, ані води, ані планет, ані галактик, ані культур, ані субкультур... Що нічого, нічого немає...
Ви повірили своєму Богу? Це добре. Я благословляю вас на вашу майбутню розмову. Коли будете про це думати, вам теж це насниться! І тоді ви побачите правду!
Тоді я хочу спитати,- ніяк не вгамується Танк.
Питати? Питай...
Що сниться, коли плаваєш?
„Згадую, як про це питав жучок, який назвався моїм сином... Тоді ще Маргарет коло нього бігала... Треба в неї спитати... Скоріше б заснути...”,- розмовляю сам із собою вголос. Не дивуйтеся, бо в Бога таке буває.
Коли плаваєш, сниться мо-о-р-е-е-е,- відповідаю йому, оскільки слова мадам М виникли самі собою...
Треба вам трохи розповісти про лікарню, в якій я перебуваю... Про лікарню, до якої вчащає пан Микола. Почну з того, що він вважає себе Архімагом Лукатусом, а пса, який живе в хаті, що біля його конури, прозиває Цукаті. Пес ніколи на це прізвисько не озивається. Ще б пак! Звідки псові знати своє справжнє ім’я? І до того ж він глухий: нічого не чує, і ніколи не гавкає. Лише вухом коли-не-коли поведе – лінивий. Тому про пса нічого розповідати не буду. Розповім радше про пана Миколу і його візити до нашої лікарні, яку ви маєте за „дурку”. До речі, багатьох жінок так і називають – дурками. Це, скоріше за все, тому, що їм треба до нас. Так само, як і пану Миколі. Та його до нас не заберуть, оскільки про те, що він – Архімаг Лукатус, знаємо лише ми, у плесі звані просто „психами”. Якось ми хотіли затягти Миколу до нас, але нічого не вийшло. Адже лікарі ніколи нам не вірять, бо ми, як-то кажуть у плесі, „шизануті”. Проте я маю змогу показати вам уривок із життя Лукатуса, бо те, що було – я знаю, а те, що має статися – ще станеться...
- Хто ти, Боже? Хто ти?- Микола (він же Архімаг Лукатус) вхопився за розп’яття, що висіло у нього на шиї. А потім він щось побачив. Неможливо не розповісти про його погляд. Це був погляд не із замилуванням, як декілька років тому. Це був дратівливий, осудливий погляд людини, яка знаходиться в „рамці Господній” протягом усього свого божевільного життя і змогла добитися „аж нічого”. А як хотілося, бажалося, та не моглося. А що Микола критикував своїм серцем насправді? Розмальовану Богом картонку чи свою бездушну душу? Він був настільки затурканим чоловіком, що й слово „душа” лише смутно розумів...
Давалося взнаки те, що Архімаг Лукатус був украй непристосований до життя – жодного тобі магічного ритуалу... Єдине, що він пам’ятав із минулих життів,– це те, що він – Архімаг Лукатус; але він забув, що це за ім’я таке з минулого життя і як ним правильно користуватися. Хоча ні, не забув. Забути йому допомогли ангели, які, ще при народженні, клацнули пальцями по його зубам. Та це вже зовсім інша історія. Та оскільки він нічого, окрім свого магічного найменування не пам’ятає, називатимемо його просто Миколою...
Отож, Микола взяв олівець (бо пензля не мав) і почав малювати. От якби він мав фарби, взяв би до рук червоний колір. Але в Миколи був лише олівець, чим він дуже пишався. Бо мав, мав, мав... Микола мав олівець. Він був брудний, затяганий життям, нажаханий буттям. Олівець був дуже схожий на Миколу, от тільки читати не міг. Хоча Микола скоріше знав про існування літер, аніж міг читати. Парадокс, але людина із вищою освітою, що захистила наукову дисертацію, не мала навіть даху над головою – примітивного засобу для існування. Що й казати? Доктор наук!..
А колись його звали Миколою Степановичем. Мав невеличку хатинку, що росла у буйноцвітті трав і дерев. А поряд була річка. Широка, глибока, велика. Щоранку цю річку разом із хатинкою накривав туман. Він був такий несамовито прекрасний і дивовижний. А із річища визирав корінь, що, бувало, ховався від оточуючого світу. Цей корінь, так само як і олівець, дуже нагадував мені Миколу. Корінь був дуже розпатланим. Стирчав він, як-то кажуть, мов той оголений нерв: на перехресті світів, не тут і не там, не живий і не мертвий... Іноді корінь з головою накривало водою, а бувало й так, що оголений нерв повністю від неї позбавлявся. Тоді наче величезний тягар спадав із його душі. І корінь починав думати, що скоро без води помре, від чого страшенно радів. Але тоді його знову накривало водою. Його накривало життям, оскільки він жив під ковпаком...
Сходила вода – наставала найулюбленіша пора року Миколи. Щодня він молився. Богу, як і всі. Бувало, що зачитувався молитвами так, що втрачав до двох-трьох годин. Бог став для Миколи всім, а сам він став при цьому нічим. „Ну, як же я можу йому не молитися, якщо він допоміг мені захиститися?”– думав чоловік. Він не розумів, що силою всьому були його знання...
Але сьогодні Микола не мав ані теплої ковдри, ані простирадла. Сидів у картонній будці – наче собака – та малював. На його шиї висів хрестик. Без розп’яття, бо із ним Миколі було важко. Розп’яття його душило. А зараз чоловіка морозило. В його пластиковій пляшці залишилося ще трохи спирту – на один ковток. Озирнувся довкруг – знову сховався під чорний від вугілля картон...
Найбільше йому подобалося ходити до людей у білих халатах. Це було його найліпшим „спецзавданням”. Він ходив туди щонеділі. І в суботу зранку він ставав навколішки, а потім... ставав Людиною. Брав ніж, що залишився йому від діда і... голився. Дзеркало мав машинне. Ні! Він ніколи не мав власного авто, просто якось став свідком аварії, а дзеркало якраз підкотилося йому до ніг. І він його вкрав! А потім усю ніч „замолював” свій гріх. Важко дихав – боліло серце. Спирту сьогодні не було... А потім наступала ніч, він цілував хрестик, що вірьовкою, мов зашморгом, теліпався на його худющій шиї. Він дійсно нічого не мав. Навіть зашморгу, щоб повіситися...
Кожної неділі спозарання він хрестився. Іноді він забував, як це потрібно робити, і хрестився не за правилами – плутав сторони. А потім ішов до людей у білих халатах. Він із ними не розмовляв – лише уважно дивився. Вони його підгодовували, а Микола віддячував їм тим, що постійно крав, бо страждав на клептоманію. Це ще від діда пішло. А у діда – від прадіда... Та не про це мова...
Іноді його „знахідками” були булавки, іноді – склепки, бували і якісь таблетки у коробках. Він не знав, що воно таке. Та все одно їв. До цих коробочок додавалися інструкції на дивній, майже іноземній мові. Дивно, але слово „інструкції” Микола добре пам’ятав. Чи то йому колись давали інструкції, чи то він сам, може, колись був начальником... Хтозна... Микола вже настільки деградував, що й рідну мову забув. Не кажу вже про п’ять мов, які він знав, окрім рідної; не кажу вже про те, що забув, що він – доктор наук, оскільки він забув, що він – людина. Забув навіть власне ім’я. А чи пам’ятав взагалі? А його жалюгідне існування лише доводило те, що він скоріше неотесана тварина, аніж homo sapiens.
Найбільше Микола полюбляв розмовляти із душевно хворими (тобто, з нами), лікарню яких він відвідував раз на тиждень. Він розумів, що для хворих (тобто, нас) ця лікарня – справжня тюрма. Тюрма почуттів, емоцій, чужих думок...
Були люди, з якими Миколі дуже подобалося розмовляти. Ними були дракон Фюризель, танк Т-64 та Фріц. Вони були одночасно протилежними і схожими особистостями... Були... Колись... А чим вони були схожі зараз? Ну, хоча б тим, що лисі – їм силою зістригали волосся, бо лікарнею ходив міф про воші та бліх, наче останні „живуть на психах”... Містика... Так звані „лікарі” вистригали уявну „хворобу” із коренем...
Знаєте анекдот про „душевно хворих”?
У одного хворого питають:
- Ви хто?
- Я – Петро Перший!
- Розуміємо. Ви – гарний правитель!
- Я не цар. Я – літак!
Майже те ж саме можна було б сказати про танк Т-64. Він жив, наче в кубі: весь час так параноїтично водив руками, що, здавалося, він торкається не до повітря, а до чогось більш матеріального. А те, до чого він торкається, ми, люди, не хочемо чи не можемо помічати. Він не пам’ятав власного імені. Згадував лише, що колись був чоловіком. Але тоді в нього пересихало в горлі, і він закривав свої вуста. Відкривав лише за вказівкою медперсоналу, коли йому наказували їсти перловку, вівсянку чи гречку, запиваючи водою із річки. Відкривав рота, закривав, а тоді йшов додому до своєї рідної собачої коробки... Микола, мабуть, обрав цих трьох на ролі друзів, бо ті, так само як і він, не пам’ятали, як їх звати. Вони завжди добряче грали свої ролі!..
До речі, Микола підпрацьовував у їдальні. Він носив із річки воду. Із тієї, що була поблизу його колись рідної хати. І там завжди був прекрасний туман, що закривав хатки, дерева й корінь, що все ще стирчав із річища. Одного разу за цю роботу йому навіть дали чорного олівця, яким він потім малював.
Можливо, тому, що Микола з цими трьома хворими спілкувався найбільше (точніше, спілкувався взагалі), „лікарі” дуже їх ненавиділи й глузували, як могли та не могли.
А все почалося із такого буденного: зловтішні лікарі перестали називати їх по іменах, понавигадувавши смішних, як для них, прізвиськ. І кликали їх лише за прізвиськами: „Танк, до ноги!”, „Йди жерти, Танк!”, „Працюй, Танк!”...
Внаслідок цього душевно хворі люди позабували власні імена, а ці прізвиська стали їх іменнями. Лікарі ставилися до них, як до предметів, і, уявіть собі, ставилися б навіть гірше, якби не Микола. Отож, розповідаю.
Найбільше лікарі ненавиділи дракона Фюризель, бо та була жінкою. Лякливою, наполоханою. А психам, тим паче жінкам, у лікарні не позаздриш. Якось вона їла суничне варення, а лікарі накинулися на неї з усіх боків і почали кричати. Жінка зі страху проковтнула чайну ложку, надірвавши у прямому смислі слова своє горло. Текла кров, а лікарі лише зловтішно посміхалися. Після цього в дракона Фюризель настільки змінився голос, що став потворним, чоловічо-писклявим. Тепер лікарям було за що її ненавидіти, а їй – їх. Розважаючись, знімаючи таким чином стрес, лікарі лише доводили той факт, що хворими психами є не їхні пацієнти, а вони.
Фюризель була сутулою, невеличкою на зріст жінкою. А ще вона мала хист потворно одягатися. Та, незважаючи на це, Микола кохав цю душевно хвору. Іноді вона брала в користування (звичайно, не питаючись дозволу) помаду медсестер, а потім розляписто мазала свої потріскані губи. І робила це лише задля того, аби подобатися Миколі. Потім лікарі довідувалися про це й безжалісно її лупцювали – виливали свою агресію на це дебільне ідіотське життя. Тоді Фюризелі помада була не потрібна – кров мала більш натуральні відтінки. Ні для кого не секрет, що лікарі брали молот, загортали його в ганчір’я і... лупцювали „дракона”. Словом, поводилися з нею, наче із твариною. А як палко Микола її кохав! Її, із шрамами та переламаними кісточками. Ой, як палко він її кохав!..
Щонеділі Микола бачив, як збочені лікарі над нею знущаються... Певно, лікарі це робили через свій комплекс неповноцінності. Бувало так, що вони змушували дракона роздягатися та смоктати їхні маленькі „штучки”, або, що ще гірше, літати. Вони кидали її з другого поверху цегляної багатоповерхівки на брудну землю й кричали: „Лети-лети, пташко”. Лікарі були такі ж огидні та брудні, як і земля, на яку вони її кидали.
А вона уявляла, що вона – не вона, що вона – справжній дракон. З великими-великими крилами і розумними очима... Таким чином Фюризель навчилася переживати щоденні травми душі. А лікарі постійно користувалися її слабкістю й використовували Фюризель у своїх ганебних цілях, тобто, не за призначенням. А дракон псувалася на очах. Хоча, мабуть, вже нічому було псуватися, оскільки термін придатності був вичерпаний.
І коли лікарі знову грали із драконом у підкидька, то до них приєднався пан Микола. Але, на відміну від лікарів, Микола мав ніж, який знову й знову вхромлявся у мертві тіла лікарів... Лікарів, які для сучасності стали вже минулим...
А от дракон Фюризель до цього часу не навчилася літати – знову лежала у лікарні з переламаними ключицею та ребрами. Вона не побачила свого подарунку на день народження – кривавого Миколиного місива. А він уже вдруге порушив „заповідь Господню” – убив людей, причому досить-таки брутально. А все починалося із якоїсь там безневинної клептоманії...
У дурці разом по цей день живуть інші чоловіки й жінки. А в тих народжуються діти. Але доводиться їм вмирати, бо на зміну старим лікарям прийшли ще жорстокіші й брутальніші правителі, які не цінують ані Життя, ані Смерть, бо вони самі – це Життя і Смерть. Вони роблять усе, що хочуть. Вони – виконавці власних бажаннь. Вони ставлять по гривні на хворих. І справді, цікаво, скільки який хворий протягне днів... А дракона тримають, бо це вже історія. Фюризель немолода, та лікарі досі грають з неї у підкидька. У середу ввечері Фюризель показує усім садистам своє понівечене тіло і... танцює. Як і багато років тому. Вона – гарна стриптизерка. З цим згодні решта психів, яких змушують дивитися на „шоу”. У пацієнтів немає, не було і ніколи не буде права вибору. Так само, як і в Миколи. За них усе вирішив Фатум. У четвер вранці Фюризель смокче смішні причандалля лікарів – насильників-самодурів. Бо це – її життя. І нічиє інше. І вона ніколи не віддасть своє життя комусь іншому. А чому ж я не розповів про Фріца? Бо його історія ще твориться. Про нього я розповім, коли його історія зайде в тупик і не зможе бути змінена. А, може, не розповім ніколи. Але його історію можете написати ви самі. Можливо, у вас вийде краще за мене...
Була середа. Психи волали на все горло. Фюризель довго знімала одяг. Зривати його допомагали їй білі халати. Психи були в екстазі. А майже „стара-престара жінка” все оголювала своє понівечене тіло. Живе м’ясо звисало з її плечей... Грала фатальна музика Смерті, яку сюди не кличуть. Для психів вона була дивовижною красунею, а для лікарів – лялькою, так само, як і решта живих трупів. Білі халати плескали одне одного по плечу, від чого дуже раділи. Вони раділи тому, що зробив з неї він, дім нездоланних трупів. А трупи, якими він наповнений, справді нездоланні... Але вони лише трупи. Все ще трупи...
Оце така коротка історія нашої лікарні... Як бачите, веселого мало. Тому про лікарню відтепер буду розповідати вкрай мало – вона того не варта... До речі, слід зауважити, що божий син Микола все ще носить на шиї лямку – хрестик. Але тепер він має хрест із розп’яттям, бо розіп’яв свою душу. За життя він встиг із головою пірнути в усі сім смертних „гріхів”: ненажерливість, жадібність, гультяйство гнів, пиху, хіть і заздрість. І де ж подівся той безстрашний Архімаг Лукатус? Залишилося лише ім’я, що увійшло в історію... І тільки...
Тепер Микола, щоб ніхто не бачив, тишком-нишком ходить до церкви. Точніше, до мене – Бога, бо я – його церква, прихисток і рідний дім. Він плаче, хреститься та молиться... Він знає, що має карму, тому й помре дуже нескоро. У страшних муках. Микола завше був і є живим мерцем, який щонеділі відвідує дім нездоланних трупів. І коли він приходить сюди, до нас, ніхто не зна, чи то ми – трупи, чи мертвий лише він...
Сьогодні субота і Микола, мабуть, як завжди, за графіком голиться, наспівуючи дитячу пісеньку...
Поголиться – прийде. До мене... Чому він і досі приходить? Я йому вже давно пробачив. Мені ж бо не шкода... Пробачити – пробачив. Але, попри це, він і досі ходить одробляти свої гріхи. До мене, локального Бога.
Як ви вже зрозуміли, нашу психушку ми звикли називати „домом нездоланних трупів”, бо так воно і є...
Чомусь я давно вже не бачив мадам М. Може, тому, що я почав називати її мадам М замість Маргарет. Почати – почав... Натомість вона не приходить до мене. Так, як було раніше. А я б із радістю до неї зайшов, та, на жаль, не знаю, де її шукати. Мені залишається лишень сподіватися, що вона, попри все це, повернеться, і ми знову будемо разом...
Цієї ночі я щільно заплющив очі й налаштував свій розум на зустріч із мадам М. Як завжди, перед очима почали блимати картинки із щойно прожитого дня, та я намагаюся на них не відволікатися – моя увага зосереджена на мадам М...
Опинився біля своєї колишньої школи: позаклеювані скотчем вікна, двері без ручок, директор в окулярах... Та я не бачу усього цього дивовижжя (окрім вікон на цеглі), бо стою поблизу школи. Чиїсь думки мене злякали, бо вони мандрують ззаду. Четверо незнайомців вийшли на контакт... Першими... Свій переляк не можу навіть описати. Якийсь він позаземний, чи що... Раса людей, до якої, на превеликий жаль, належу і я, завжди боїться того, чого не знає, чого не може досягти своїм мишачим розумом. Отак і прийшло до моїх думок просте прокляття, яке я завчив під час одного з видінь.
- Іменем Світла, Землі і Вогню, я проклинаю ваші душі!- саме собою вирвалося з моїх вуст, внаслідок чого потвори забурчали та попадали додолу. Із лев’ячою впевненістю підійшов до них ближче, аби роздивитися – якийсь невловимий голос диктує мені, що я маю робити. Коли наблизився, помітив їхню відчайдушну схожість на тих химер, які колись крутилися біля казана. Чомусь на снігу лежить не чотири (як має бути), а три потвори. Підійшов до однієї з них і, нахилившись, поцупив телефон. Аби дістати його, мені довелося розірвати праву кишеню, з якої донеслося урчання – вона що, жива? Швидко йду геть, аби мене ніхто не помітив, дістаючи вже зі своєї кишені його телефон, який чомусь без екрана... який чомусь перемазаний слизом...
Не можу не помітити, як назустріч граційною ходою крокує мадам М – либонь, вона почула моє прохання щодо зустрічі.
Ну, що ти, хто ти?- долинуло з-поміж її перемазаних червоною помадою губ. На мадам М навішані червоні чобітки, брехлива посмішка, чорні колготи, зелені очі, чорно-зелений піджак і чомусь-таки саме брунатно-чорний шарф, який зовсім їй не личить.
Та нічого,- з думками „скоріше б піти геть звідси” відповідаю.
Кого ти сьогодні вбив?- у мене таке враження, що вона навмисне ставить мене раком і має, мов ту овечку, керуючи кожним моїм порухом, а я – лише маріонетка в її бісових руках.
Нікого...
А ти знаєш, хто вони такі?
Звідки мені знати? Вони мене перелякали...- проколовся я.
А ти їх... Тепер вони бояться тебе... Якщо бояться – значить вороги...
А хто вони?
Ти кого маєш на увазі?- вона відповідає так, немов зі мною грається.- А... Ти про цих?.. Та це лише збирачі інформації. Ти вже їх бачив...
Коли... Коли я їх бачив?- допитуюся у мадам М.
Пам’ятаєш, біля казана... Там ще була шикарна зала... Та, куди ти потрапив зі знайомцем,- вона злякалася власних слів.
„Стоп! Амба!.. Треба подумати... „Зі знайомцем”, кажеш? А звідки ти можеш знати, що він саме „знайомець”, а не „незнайомець” – що було б логічніше? Хоча, звісно, ти – жінка, тому й логіка в тебе жіноча... Але ж це я його так назвав!.. Я, я, я... нікому про нього не розповідав!..”,- мислю подумки, на що вона реагує.
Невже ти читаєш мої думки?- питаю в неї.
А чом би й ні?- жартує мадам М.
„Так, треба подумати. Жартувати – не в її стилі.- міркую я.- Вона когось прикриває, або щось приховує... Що я знаю про читання думок? Так-так-так... Зараз все має прояснитися... Не так давно я читав Паланіка „Якийсь там клуб”. Там було щось схоже на бокс... А ще там було дві людини в одній, тобто, роздвоєння особистості...”.
Ні! Ти – ще гірше. Ти – це я... Ти – це я! Ти – моє „альтер его”. Ти – це те, чого мені не вистачає: злість, заздрість і смерть...
Тихіше, нас почують...
Нас?- майже в крик.- Ти сказала „нас”? Тебе немає! Є лише я! І ніхто не почує мене, бо ти – це я...
Нарешті ти второпав... А я вже думала, що це ніколи не станеться...
Ти – демон!.. Демон мого волосся!..
Ха! Без мене ти – ніщо! Бо це навіть слова не твої! Ці слова належать, ну, сам знаєш кому...
І кому ж?- ніяк не дотумкаю.
Твоїй подружці, Ані... І годі про це, бо нагорі – Зібрання Стихій.
Зібрання чого?- дивуюся з того, що в мене є подружка.
А ти думав, що ця твоя вихідка залишиться без уваги Вищих? Зараз вони зібралися нагорі, до речі, знаєш де?- не очікуючи на мою реакцію, вона продовжує.- У кабінеті твого колишнього директора.
Ніхто там не зібрався... І нічого я не робив... І взагалі, це не моя... не моя... Це твоя... твоя вихідка!..
А тих трьох „збирачів” ти зробив майже каліками – вони там, у школі.
У школі?
Аякже... В реанімації...
Ти сказала „трьох”, та ж їх було чотири!- реагую.
А хто, по-твоєму, зараз свідчить перед Вищими?
Для мене зараз має значення лише твоя присутність. Я думаю, вона тут не обов’язкова,- кажу їй.
Як так, не обов’язкова? Немає мене – немає тебе! Сам казав, що читав Паланіка.
Ти – демон... Клятий брунатний демон! Гідний лише бути... бути примарою... бути нічим! Я... я...
Кажи, що кажеш, але пам’ятай, що, проклинаючи мене, ти проклинаєш себе...
На тому й прокинувся: холодний, як лід, а вся постіль – мокра. Схоже на це вже траплялося, але тоді я був гарячий, мов пекло чи та кип’ячена вода. А зараз – холодний. Чи це я гарячий?.. Просто моя душа – холодна. Точніше, крижана. Так само, як і серце... Зараз ранок, та я чекаю ночі, бо життя моє починається вночі, коли я сплю. А вдень – це так: я, мов живий мрець, ходжу паралоновими кімнатами, попиваючи мікстурки, заїдаючи їх „колесами”... „Ніч, ніч, я чекаю на тебе, бо ти – моє життя: мальовниче, прекрасне, різнокольорове!..”,- думаю вголос, перегортаючи ще один аркуш свого життя...
„Дорогоцінний синій камінь спалахнув і відразу, вирушивши у зворотньому напрямку, згас, але вся історія про Роканнон осяяна його світлом...”
Урсула Ле Гуін, „Планета Роканнона”
Восьма частина Галактики, Фомальгаут – 3...
Встановлено контакт із Розумною Формою Життя (РФЖ), Аланом Роканом, вихідцем із планети Роканнон...
Цієї ночі мені вдалося познайомитися з мешканцем планети Роканнон, а саме прапрасином Роканнона, з яким контактував сам Урсула Ле Гуїн. Сказати, що він дуже красивий – це нічого не сказати. Чесно кажучи, у порівнянні з ним ангья відпочивають. Рокан, як і його планета – сині: і кольором, і душею... Тільки-но зустрівся з ним, як зрозумів, що або вже жив, або найближчим часом житиму на його планеті. Часом, під час розмови зі мною, його пронизує синє світло. Наскрізь. Воно виходить із очей, рота й самого тіла. Якщо не помиляюсь, його звуть Алан Рокан. Ім’я неповне, але є для нас із вами зрозумілим. Саме тому Алан Рокан...
Чомусь він прийшов до мене саме в мій день народження. Я його бачу, а ось інші гості – ні. Так буває часто: я бачу те, чого не бачать інші. Розуміючи це, я запропонував Алану піти до моєї кімнати для розмови, на що він відповів: „Ти хочеш одержати силу так швидко?”. Нарешті ми залишилися з ним насамоті. Це було складно, оскільки гості його не помічали й раз по раз бігали туди-сюди...
Коли це сталося, я був дуже здивований, побачивши його справжнє обличчя. Вражений у позитивному значенні цього слова: в ньому грають сині й жовті кольори, точніше, вогні. Іноді колір вогню звеличується на його голові (розмір і форма якої постійно змінюються), мов той кумпол, який іноді переливається з розумними очима (вони роздвоюються, намагаючись віднайти щось середнє між жовтим і синім). Хоча я одразу помітив, що синього кольору набагато більше...
Нарешті я зрозумів, що це зовсім не мій день народження: в моїй кімнаті немає телевізора – він є лише в моїй уяві. А той чомусь-таки звеличується під самою стелею. Під тупим (чи розумним) теликом наставлені незрозумілі мені речі невідомої форми, щодо призначення яких я можу лише здогадуватися. Гадаю, що це не просто така собі шафа... Схоже на те, що ми з ним зустрілися на нейтральній території: напевно, це не мій і не його вимір. І, щоб зустрітися саме в цьому паралельному світі, він перемістився з планети Роканнон, а я – із Землі...
Під час розмови, як не дивно, мені вдалося виявити кмітливість, внаслідок чого я його дуже вразив (мабуть, він гадав, що я зовсім тупий землянин). По його блискучих, мов блискавка, очах, я зрозумів дещо, що й визначив уголос, а саме те, що він – чорно-білий: одна його частина працює на світло, інша – на темряву... Я перестав дивуватися тому, що його очі все ще переливаються з жовтого в синій і навпаки... Моїй кмітливості він здивувався, а з твердженням погодився. Я підсумував, що „саме цим ми з ним і схожі, що саме тому ми з ним і зустрілися, саме тому нам і вдалося віднайти спільну мову”. Тепер його вразила вже моя сміливість, внаслідок чого розмова продовжувалась. Треба зауважити, що ми розмовляємо не словами, а думками – можете називати це як хочете, наприклад, тією ж телепатією. Мені чомусь-таки одразу подумалося, що зі мною цікаво і ми з ним обов’язково зустрінемося ще – тоді, коли енергетичні поля наших планет перетнуться...
Почав помічати, як із його рота виходить синій пар, який нагадує собою дим. Точніше, я це помічав і раніше, щоправда тоді я не надавав цьому такого важливого значення. Іноді пар зливається з рештою обличчя, з очей якого виходять жовті кулі, що нагадують собою вогонь. Можливо, саме тому після змаху правої руки Алана (він сидить навпроти) я побачив синій шар у синьому тумані. „Це дорога на Роканнон”,- повідав мені Рокан, прабатьки якого ще в сиву давнину облюбували цю ультрамаринову планету. Виходить, ось ти яка, сапфірова планета моєї мрії! Сподіваюся, наступного разу (все ще продовжую сподіватися щодо „наступного разу”) ми з ним зустрінемося саме там, на планеті, яка схожа на волошку в тумані. Скоріше б той день, коли знову перетнуться синергетичні поля наших планет...
Після всього того, що я вам тільки-но переповів, перед моїми очима з’явився великий екран, схожий на телевізор, по якому у відчайдушному темпі заметушилися картинки – вони мене вчили інформації (точніше, її сприйняттю), що є найголовнішим у Всесвіті. Мабуть, уроки він планував почати з наступних зустрічей, але, помітивши мою підготовленість, інтуїцію і кмітливість, почав у день знайомства. Невідомі мені картинки й образи самі собою влітають до моєї уяви, а звідти крокують до голови. Влітають і залишалися в ній... Як моїй довбешці вдається вмістити в собі стільки знань і не тріснути? У школі знання завше влітали в одне вухо, а з іншого вилітали. А тут, а тут... Зовсім інакше, одним словом... Підсунувся заразом зі стільцем (чи що там піді мною) ближче до телевізора (мені простіше його так називати), щоб пізнати більше. Алан вже не приховує свого подиву: дивується прямо пропорційно до прочитаних мною речень. Принаймні я так думаю. Його обличчя мені не видно – лише картинки, бо вся моя увага прикута до розумного телика. Свого обличчя теж не бачу – немає дзеркал...
Те, як наші дороги розійшлися, я не запам’ятав – мабуть, страшенно втомився від навчання. Як мені вдалося все це запам’ятати – досі дивуюсь... Як йому вдалося так ідеально зі мною познайомитись: зі звичайної людини перетворитися на неабияке позаземне створіння, яке, до того ж було мені вже знайоме. Судячи з усього, я його вже знав... Знав, та забув... Забув про те, що знав... Побачив – і згадав... Цієї зустрічі я чекав не один довгий рік, а скільки ночей очікував Алан Рокан?.. Я, звісно, уявляв, що він дуже мудрий, але щоб до такого ступеня!.. Диву даюся...
Треба зауважити, що коли прокинувся, це все згадалося не відразу: близько п’яти хвилин лежав і думав, що саме мені наснилося. І, як бачите, таки згадав. Зустріч пройшла „краще не буває”. Це парадоксально, що Алан убачав за потрібне вийти зі мною на контакт, аби навчати мене – не забув старого друга... Я щиро йому вдячний за його турботу, навіть якщо це наша остання зустріч...
Щоб перевірити, чи це був сон, чи це справді був такий собі урок, я провів рукою по тім’яній частині голови (вона постійно росте). Не зміг не помітити, що після зустрічі з Аланом Роканом вона виросла у відчайдушних масштабах. Не так, як зазвичай. Урок пішов на славу!..
Хвилин через п’ятнадцять після сну, все ще лежачи на спині, я зрозумів, кого саме бачив. Щоправда, це може бути двоє людей і я вагаюсь, хто саме. Можливо, це був дід Нечай – мольфар із карпатських лісів, який живе у селі Верхній Ясенів. Треба сказати, що він – останній карпатський мольфар. А, можливо, це був чорний маг із мого рідного міста – я його вже неодноразово бачив (до того, як попав у „дурку”,- як ви любите її називати), та йому, завдяки закляттю, вдається сховати від мене своє обличчя. Тому сказати точно, хто саме це був, я не можу. Можливо, вони були зі мною водночас: один – індиговий, інший – вогняний...
У чому я впевнений, так це в тому, що під час зустрічі пролунав натяк стосовно передачі частини його сили до мене, після чого я побачив його справдешнє обличчя і пізнав істинне ім’я. Тепер мені відомо, що я – провідник. Але невже я один із обраних провідників?..
Білі халати вдосталь мене наштурхали, після чого, вхопивши під руки, повели довгим коридором. Я вже знав, що треба йти, бо інакше вони навішають мені таких люлей, що мало не буде...
Оговтався у кабінеті головлікаря. Його кабінет був би шикарним, якби стіни не ганьбилися копією квадрата Малевича. Не збрешу, коли скажу, що копію виготовив сам головлікар, і що секрет її виготовлення ляже заразом із ним у його ж могилу, яку він сам собі копає. Я це знаю, але йому не скажу. Він мені не подобається: ці його бодильові окуляри, як у тих „куплю-продам”, що на радіоринку.
Як справи?- лікар почав першим.- Хоча ні, не відповідай, я й так знаю.
Що ви знаєте?- міркую вголос.
Нікудишні в тебе справи, мій любий Боже.
Я не твій! Я не твій Бог!- намагаюся покарати головлікаря за богохульство, та двоє амбалів, що стоять за моєю спиною, саджають мене, мов пса, на місце.
Знаєш, в чому твоя проблема, Боже?- іронічно запитав головлікар.- В тому, що ти – Бог!- усі ці телепні починають гучно сміятися, внаслідок чого забриніло скло заразом із цим тупим квадратом, що прибитий гвіздком до стіни.
У мене є для тебе дві новини: гарна й погана. З якої почати? Ой, вибач, я вже почав! Ти Бог – і це гарна новина. А тепер погана. Ти залишаєшся в цій дурці назавжди! До кінця днів своїх. Амінь!..
„Назавжди, назавжди, назавжди...”,- пролунало в якійсь частині голови, мабуть, у тій, що тільки-но виросла...
А знаєш, чому?
Ні, не знаю,- схаменувся я.
А хіба ти не Бог, щоб усе знати?- знову ця клята іронія.
Ким скажете, тим і буду,- зі зневірою мовив я.
Будеш Богом. Бо інакше кому молитися? А знаєш, ким буду я?
Дияволом?- відповідаю, внаслідок чого якийсь із амбалів боляче штурхонув мою голову.
Ні, я буду головлікарем,- підсунувши до мого носа аркуш, киданув він,- підписуй!
Що це?
Не Боже це діло знати, що це! Хоч це тобі ясно?- амбал допоміг моїй голові прояснитися.
Не бийте, годі! Я все підпишу... Підпишу!- гучно мовив я, бо дуже хотів знову поговорити з мадам М, або зустрітися зі своїм новим другом, Аланом Роканом...
От і добре. Бачите, хлопці, як треба з Богом розмовляти?- усі присутні, окрім мене, розреготалися, мов клоуни. Розреготався і мій підпис, що прикрасив папір.
Добре, що хоч не лебедя намалював.
Добре?- дивуюся вголос.
А ти знаєш, який я ставлю тобі діагноз?
Діагноз?
Дурбелина! Це в тебе на лобі написано!- єхидно вичавив лікар.
А ти хоч знаєш, від чого відрікся?
Знаю?- ніяк не прийду до тями.
Від своєї, точніше, вже моєї корпорації „Сонце”, від трьох нафтових танкерів, від представництв у кожному місті світу... Коротше, я став мільйонером. Як-то кажуть, Бог у поміч! Дай-но я тебе поцілую,- головлікар поцілив своїми губами в мого лоба, від чого я все ще не можу отямитися.
Твої уста – нечисті. Твоє наймення – Антихрист. Я йду, щоб більше не повернутися,- вимовили мої губи.
Після цього я розвернувся і вийшов, бажаючи скоріше побачити своїх приятелів. За спиною все ще лунає гучний регіт заразом із двома пострілами. Скоріше б заснути... Скоріше б побачити їх...
Зворотній зв’язок
e-mail: upt_@ukr.net
internet-portal: godevil.hut2.ru — присвята чорно-білій людині
hamster: sirko.by.ru — багато цікавинок стосовно моєї персони
ordinal identification number on our planet: 3180403011 — мій номер на цій планеті
