Віктор Вікторович Книголюб не знав, що йому робити.
Він сидів на своєму пухнастому ліжку і думав про те, з чого починати прибирання, як раптом потужний та співочий голос дзвоника вхідних дверей вщент розбив його живописні міркування, перемішав і зліпив з них дивовижну мозаїку. Але не надовго.
Раз – і Віктор Вікторович Книголюб застрибав на ліжку.
Два - зіскочив з ліжка..... Ні-ні. Злетів. Просто злетів ! Бо він дуже не любив, коли його турбували зранку та ще й напередодні Нового Року. Хоча краще вже гості, ніж батьківська акція під керівництвом тітоньки Тетяни Петрівни з назвою: «Прибирання!». Три – натягнув на свої пухнасті ноги волохаті тапці - собаки, і пішов до дверей. Ні, не пішов. Побіг !
„ Зараз я розкажу вам все, що думаю з цього приводу! „ - подумав він.
Однією рукою повернув коліщатко замка, іншою потягнув на себе двері.
Дивно. „А де всі? Я що, ще сплю ?”
Очі Віктора Вікторовича Книголюба не знаходили бодай кого-небудь, хто взяв би на себе відповідальність за вторгнення на його територію, особливо напередодні свята Нового Року.
Так. Нового Року.
- Вибачте....
„Га?"
- Вибачте !
Віктор Вікторович Книголюб подивився перед собою. Перед ним з’явився Сніговичок.
- Опля! Це власне хто... або – що ?
Просто перед ним стояв наш Сніговичок, з оченятами – вугликами, з довгим червоний носом – морквою та гарною усмішкою. Ще у Сніговичка були справжні жовті черевики (звісно не нові, але були вони ще досить пристойного вигляду), а на руках - справжні рукавички.
„ Все ясно, – подумав Віктор Вікторович і миттєво закрив двері, - схоже я ще не прокинувся. Точно !”
- Вибачте...
«Треба себе вщипнути».
«А –а – а.»
Сказано – зроблено. Віктор Вікторович Книголюб почухав руку і відчинив двері.
- Так! - Книголюб обережно висунув голову, – чого треба ?
Сніговичок схилив голову і тихо промовив:
- Вибачте за турботу. Я шукаю Віктора Вікторовича Книголюба. Справа є до нього.
- Так ! – повторив Віктор Вікторович. – А ти... ви власне хто будете ?
- Я ?
- Ви.
- Я – Сніговичок.
- Сніговичок. Добре. Перший раз чую таке дивне ім’я. Що я тобі скажу.... як тебе там?
- Сніговичок.
- Ага. Сніговичок. Годі цих дурних жартів. Знімай свій костюм клоуна (він до речі жалюгідний) та йди додому. Все. Розмову закінчено.
- Виба....
- Годі ! Сказано ж. Іди геть!
Віктор Вікторович простягнув руку в сторону і витягнув вказівний палець.
- Геть.
Книголюб мовчки дивився, як по коридору, схиливши голову, повільно поплентався Сніговичок.
- Агов, ти... Сніговичок. Стій. Ну, не треба цих істерик. Чий будеш?
- Як чий ?
- З якого під’їзду? Чи будинку. Десь же ти живеш....
- А-а-а –а та це....я - зі школи.
- Дуже смішно.
- Нічого й не смішно. Я ж кажу - справа до вас є....
- Ну. Добре-добре, я вже в курсі. Так чого тобі треба ?
Сніговичок повеселішав.
- Мені бабусі –прабабусі сказали...
- А-а-а-а ... зрозуміло, - усміхнувся Віктор Вікторович. - Ну, тоді заходь, що з тобою зробиш. До речі, – простягнув руку цей дивакуватий хлопчик, - мене звуть Віктор Вікторович Книголюб, винахідливий...і володію сучасними комп’ютерними технологіями...і гарно навчаюсь.. і багато читаю.. і завжди чемно вітаюсь.. та ще і допомагаю, коли треба, нести важку сумку..
Cніговичок у гостях у Віктора Вікторовича Книголюба
Вже в квартирі Книголюб розгледів Сніговичка як слід.
- Слухай, - раптом вихопилось у Віктора Вікторовича, - а ти .... схожий.. на.... та невже....
Раптом у Віктора Вікторовича Книголюба майнула одна дуже смілива, майже фантастична думка:
«Я чекав.... чекав...»
- Невже.... нарешті...
- Що? - не зрозумів Сніговичок.
- А ти звідки? - розгублено запитав господар квартири і показав пальцем правиці вгору.
- Як це?
- Звідти, мабуть, а я ж... от господар, - ляснув себе по голові Віктор Вікторович.
- Їсти будеш ?
- Не знаю, - злякано відказав Сніговичок.
- То пішли на кухню.
І вони пішли на кухню.
- Кави, чаю ?
- А є морозиво?
- Ні, немає.
- Тоді молока, холодного.
- Правильно, - зітхнув Віктор Вікторович, – чаю ж немає...
- Мені не можна чаю! Тільки холодного молока!
- А що, і у вас теж п’ють молоко? – поцікавився він.
- Де?
-Там, – і Віктор Вікторович знову показав пальцем на стелю.
- Н-н – е знаю.
Ось так Віктор Вікторович, винахідливий хлопчина, який володіє сучасними комп’ютерними технологіями...і гарно навчається... і багато читає.. і завжди чемно вітається.. та ще і допомагає, коли треба, нести важку сумку, почав спілкуватися із Сніговичком, якого прийняв за важливого гостя, як би це дивно не звучало, із далеких світів, а для того щоб зрозуміти звідки – давайте піднімемо палець вгору і подивимось. Бачите? Ото ж бо й воно!
* * *
- Сніговичку, ти того....не мовчи, розказуй, як ви там живете, на вашому Сніговому Альдебарані....
- Якому такому Альдебарані...- злякався Сніговичок.
- Ну, там. Як погода?
- З погодою щось відбувається дивовижне, - бовкнув Сніговичок про всяк випадок, - снігу мало.
- Ясно. А у нас, знаєш теж – зима як осінь, осінь як літо...
- А літо?
- А літо.... слухай, ну її, ту погоду.
Раптом їхню розмову порушив дзвоник телефону .
- Це що ? – здивовано запитав Сніговичок.
- Телефон. Хтось хоче з нами побалакати. Зачекай, - Віктор Вікторович підвівся і хутко пішов в кімнату (ту , що менше).
- Так. Слухаю.
- Вітька, привіт !
„ Федько Гнатенко”
- А, Федько.
- Як справи, старий?
- „ Невчасно, друже, невчасно.”
Федько - це найкращий друг Віктора Вікторовича і найціннішій учасник шкільного гуртка технічної самодіяльності. Руки в нього і справді золоті, а голова - ну просто вмістилище усіляких чудернацьких думок, які Феько іноді намагається втілити у життя у своїй творчій лабораторії - старенькому гаражі .
Саме так після певних зусиль були створені механічний офіціант, що привозить каву ранком у ліжко, електронна борщеварка (її призначення очевидне), пристрій для чистки взуття ( її призначення ще з’ясовується) і багато інших надзвичайно корисних і таких необхідних речей в нашому сучасному техногенному суспільстві.....
Тепер всі вони лежали в тому самому гаражі, звалені в одну велику купу і чекали свого часу. Віктор Вікторович щиро вважав, що Федько сам винен, бо не вистачає в нього наполегливості, ну, не може він доводити до кінця, до фіналу так би мовити, свої геніальні витвори.
- Нормально, друже! Все гаразд, - відповів Віктор Вікторович після невеликої паузи.
- Ти що, Вітька, забув? У нас з тобою сьогодні заплановане випробування «Зоряного»..Крім того, в мене є дві – три цікаві думки, можемо обміркувати ...
- Ні. Не забув. Розумієш, Федько, в мене тут прибирання...
- Прибирання?! Сьогодні?
- Слухай, Федько, - раптом промовив Віктор Вікторович, – давай до мене!
- Зараз? А Тетяна Петрівна ?
- Не має її. Пішла в парикмахерську. Думаю, години три – чотири у нас є. Так, що давай . І поквапся, в мене гості.
Через деякий час до Сніговичка та Віктора Вікторовича приєднався Федько. Він прийшов швидко.
- А... це...що ...хто ? - прореагував він на появу Сніговичка, який обережно вийшов з кухні .
- Знайомтесь. Це - мій друг Сніговичок.
- Дуже приємно.....- розгублено промовив Федір.- А..а...
- А це – Федько, видатний винахідник та геніальний технік.
- Дуже приємно, – привітався Сніговичок .
- А..а..а..
- Сніговичок прилетів до нас в гості з далекого Снігового Альдебарану. Правильно, Сніговичок ? – про всяк випадок перевірив Віктор Вікторович
- Ну, не зовсім. Власне я...
- От, бачиш, - Віктор Вікторович навіть не слухав Сніговичка.
Федько був настільки здивований, що Книголюб вхопив його за вухо і прошепотів :
- Ти що, негіднику, як гостя зустрічаєш ,га ?!
- Та я ..
- Людина прилетіла хтозна звідки, за тисячі парсеків, в іншу частину всесвіту можна сказати, нажахалась усякого дорогою, а ти....
- Я..я..
- Слухай, Сніговичку, - почав Віктор Вікторович. – А залишайся у нас. На Землі. Гарно буде!
- Та я і так тут.. - спробував було сказати Сніговичок.
- Хлопці, а давайте краще ми на Альдебаран... – запропонував Федько.
- До Сніговичка ?
- Так, до Сніговичка .
Віктор Вікторович замислився.
„А чому б і ні ?”
- Ну, не знаю.... Якось незвично мені.
- Буде така файна подорож.... – одразу закричав Віктор Вікторович, - ми можемо прямо зараз, долаючи тяжіння нашої зеленої планети, вийти на орбіту та побачити з космосу маленьких чоловічків, що ніби у мурашнику бігають за своїми справами.
- Так ! – закричав Федько.
Це було так незвичайно, так приголомшливо, що Віктор Вікторович, не зупиняючись, продовжив.
- Пролетіти крізь тернії до зірок, подолати відстань в тисячі парсеків, з тим щоб ступити на трап космічного човна і закричати на всі легені : „ Вітаю Вас, жителі чарівної планети Сніговий Альдебаран, до вас в гості прилетів Віктор Вікторович, людина і космонавт, винахідливий...і володіє сучасними комп’ютерними технологіями...і гарно навчається.. і багато читає.. і завжди чемно вітається.. та ще і допомагає, коли треба, нести важку сумку..„!!
-Так !!!
- Так в чому ж справа, поїхали !!
- Полетіли! - виправив Віктора Вікторовича його друг Федько.
- Полетіли !!!- підвівся і Сніговичок.
- Куди полетіли ? – знайомий голос виринув просто з повітря. Голос рідної тітоньки Віктора Вікторовича, яку його батьки залишили доглядати за сином. Тієї, що пішла в парикмахерську і тепер повернулась.
Раптом Віктор Вікторович згадав, що він поки що не Віктор Вікторович, а просто Вітя
на прізвисько Книголюб. Так само і друг його Федько, школяр з яскравою фантазією. Мріє бути справжнім винахідником.
А як же все починалось гарно! В такій піднесеній атмосфері, що панувала в квартирі останнім часом, запитання тітоньки зазвучало якось неприродно і ніби напружено.
Вітя швидко глянув на Федька, той на Сніговичка, Сніговичок – на Вітю..
Тітонька мовчки дивилась на компанію.
Першим відреагував на таку екстремальну ситуацію Федько, він просто підскочив зі стільця і промимрив :
- Доброго дня, Тетяно Петрівно, як добре, що ви прийшли!
- Так куди полетіли? – повторила тітонька.
- На Сніговий Альдебаран, – тихо промовив Вітя. Голос його звучав так само неприродно і напружено, як і голос тітоньки.
- Угу. І коли, якщо це не секрет.
- Взагалі то - зараз.
-Зрозуміло..
„ Що ж тут зрозумілого.”
- До речі, знайомтесь. Це мій друг Сніговичок
А це моя тітонька - Тетяна Петрівна
- Дуже приємно, – сказали вони разом.
- А чому такий вигляд дивний ? –поцікавилась тітонька. – Палили?
- Ні. - заперечив Вітька, - розумієте, тітонька, Сніговичок наш друг. Він прилетів до нас з далекого Снігового Альдебарану, тепер от я лечу...на запрошення, зрозуміло.
Тітонька уважно подивилась на Вітьку і сказала:
-Пішли, мандрівнику. Поговоримо.
Вони вийшли з кухні.
- Так куди ти там зібрався ?
- Я ж кажу. Мій друг...
- Я це зрозуміла. І надовго?
- Ну, не знаю. Сніговичок , – гукнув Вітька. Скільки до вас летіти ?
-Не знаю, можна пішки дійти.
- Бачиш. Не надовго. Тітонька, та не хвилюйся ти так. Ти ж сама говорила, щоб я знайшов собі в житті цікаве заняття..
- Ну, казала.
- Ось, він той самий єдиний шанс, реальна можливість..
- Можливість? Про що ти говориш, хтозна –куди летіти з тим, щоб займатись незрозуміло чим. Летіти з якоюсь білою істотою. До речі, скільки коштує квиток ?
- Не знаю.
- Не знаю, – повторила тітонька.
Раптом перед очима Віті зарясніла наступна картина:
....Ранок. Сніговий Альдебаран. Мирні жителі зустрічають першу людину. Квіти. Хліб. Сіль. https://sexeparis.net
Білі снігові дівчата танцюють національний танок Снігового Альдебарану. Федько Гнатенко ступає ногою на землю, вкриту снігом, махає рукою і кричить:
- Вітаю Вас, жителі Альдебарану !!!!!!
„ Яка жахлива картина !!”
Вони зайшли у кухню.
- Сніговичку, знаєш .....давай наступного разу.. Лети мабуть із Федьком, без мене.
- А чого ж ! Наступного так наступного. Хоча я особливо нікуди і не збирався.
Сніговичка і Федька проводжали Вітька і тітонька Тетяна Петрівна.
Сніговичок і Сірий Вовк, Лисичка –сестричка та Ведмідь.
- Яке цікаве місто! – міркував Сніговичок, розглядаючи все навкруги. Так, це звичайно не подвір’я тієї школи, біля якої він раніше знаходився. Там він був самотнім (якщо не брати до уваги дітлахів), а тут... Тут стільки усміхнених людей, височенних будинків, що торкались своїми головами просто неба, різнокольорових машин, які кудись поспішали.
«Це так цікаво... От, наприклад, ось ця гарна споруда. – Сніговичок зупинився напроти приміщення Центрального Банку міста. - Що й казати - справжня окраса міста!» Побудований якимись іноземцями декілька років назад, він виділявся серед своїх братів - будиночків охайним виглядом, особливою конструкцією, та й і блищав, як новенька копійка, бо був вкритий блискучими дзеркалами. Не приміщення, а одне суцільне дзеркало! Тільки з дверима.
Ця споруда так зачарувала Сніговичка, що він навіть забув про те, що шукає Юрася Крапочку.
Раптом неподалік від Сніговичка зупинилась старенька жовта та подряпана машина. В ній сиділи якийсь дивні істоти.
Якби Сніговичок був знайомий із казками для дітей, він одразу упізнав би у незнайомцях справжніх народних героїв – Сірого Вовка та Лисичку –сестричку. Та Сніговичку в дитинстві таких казок не читали, можливо тому, що він і сам був героєм доволі казковим, а можливо і тому, що не багато ще прожив на світі - й один день не пройшов від його народження.
Отож, в машині сиділи Сірий Вовк і Лисичка –сестричка. І вони пильно дивились на Сніговичка. За мить двері машини відчинились і Сірий Вовк та Лисичка –сестричка постали просто перед нашим казковим героєм.
- О! Ледацюга! Гарний прикід! – зареготав Вовк.
- Дивись, Синяк, де це він знайшов такий одяг? – поцікавилась Лисичка.
- А що, зі смаком!
- Ледацюга, ти готовий до справи?
-А я не Ледацюга, я...
-Бачимо, бачимо...- знову зареготав Вовк. –Ти – Сніговичок! Навіть не думав, що в тебе така фантазія!
-Ведмідь! - покликала Лисичка і стукнула по машині. –Вед-ме-ди-ку!
- Що, знову спить? – сердито запитав Сірий Вовк.
-Ну, чого треба? – пролунав голос з машини.
- Ти що забув, - підскочив Вовк до дверей, - ми ж на справу йдемо! Навіть Сніго... тобто Ледацюга прийшов вчасно.
- На справу? Ну добре, – за мить із старенької жовтої та подряпаної машини виліз Ведмідь. В руках він тримав мішок.
- О! Це ти, Ледацюга?
-Я не ..
- Ну, годі, - обірвав розмову Сірий Вовк. - До справи! Отож, у Банк!
-В Банк! – закричали Лисичка –сестричка та Ведмідь.
Сніговичок трішки подумав і теж повторив:
-В Банк!!!
