за шафою живе василь блакитний
об шафу знову б’ється хвильовий
простріленою головою
й миттю
із шафи падає на голову сувій.
ІБТ
Існує таке чарівне місце – шухляда. Чарівна вона тим, що це – єдиний (повторюю ЄДИНИЙ!) казковий предмет, що існує насправді. Ані скатерки-самобранки нема (то є дружина-бранка), ані чоботів-метро нема (то є китайське г-но). Натомість є улюблена усіма шухляда. Якщо вона – довга, то до неї складають незлічиму кількість речей, найчастіше – запланованих. Їх поміщається дуууже багато, лізе – до скону.
Крім справ, залишених на післядощовий четвер (зауважте, без лапок) у шухляди складають непотрібні речі. Тобто речі, які автоматично стають непотрібними, бо спочатку їх довго шукаєш, потім – обходишся, а далі – глядиш – вже й не треба. Але трапляються містичні випадки. Містичні випадки, це коли речі, навмисно загублені, не зголошуються губитись. І гримають, і галасують точнісінько, як невипрані речі в рекламі прального порошку.
Помітила я це відхилення від норми вже досить давно. Ось, наприклад, запханий далеко-далеко до шафки телефон починає нявкати (то дзвінок такий). Чого в цьому особливого? А-я. Якби ж то він раніше колись дзвонив. Знаєте, це просто закон життя: коли ви чекаєте важливого дзвінка – чекаєте-чекаєте-чекаєте – і безрезультатно, то візьміть телефон, сховайте у внутрішню кишеню і намиліть руки…
Але я не про те. Про що ж то я? А, ось. Виникла у мене ідея. Знаєте, телефон – річ галаслива, то й не насторожив мене факт спротиву. Ідея ж моя полягає у виборі ЖИТИ. Аби втілити її у життя, доведеться багато чого змінити.
Загрозливо-небезпечним стало моє спілкування з різного роду ґеніями. Не стільки саме спілкування, скільки його обсяг на одиницю часу. І не лише часу. Відомо, коли ґеніїв більше одного на км2 , то може розпочатись третій потоп. Чи якийсь інший апокаліптичний процес. А у разі мого спілкування хоча б з одним - рівновага системи вже порушується. Що й казати, коли геніальних творінь Природи більше ніж пальців на руках людини дочорнобильської епохи. Що й казати? Що? Й? Казати?
ОК. Скажу. У шухляду їх! До кращих часів! Хай сидять собі – кавалки культури людства… Ха-ха! У моїй шафці. Аби шафа не гепнулась вдруге, треба якось симетрично позапихати.
До речі, вираз «у шухляду» не має нічого спільного з у-шу. Поки-що…
Симетрія в мене вийшла якась… за жіночою логікою. От. Я і так, і так, а в шухляду влазять лише троє, може четверо. Але якщо четверо, то зачиняти треба теж учотирьох. А ґеніїв мають зачиняти такі самі, отже краще троє в шафі, ніж четверо на волі.
Зачинених в шухляді ґеніальностей робочою абревіатурою назвемо ВКА (века). Задля безпеки турбулентної зони, розсаджую цих світил «века» у різні комірки так, аби вони могли робити свою улюблену справу – плескати язиками. І тепер їм значно цікавіше: переміна місця, способу життя… Про це можна створити ще один монументальний твір.
- Гей ти!
- Сам такий.
- Ти хто?
- Яааа хтоо?!
- Дуже приємно, яхто. Я – В.
- Веее. Я тебе пізнаю. Від тебе несе усім, про що ти писав.
- Не називай мене на «ти», а то я припиню забезпечувати ваше панство просуванням вперед.
- Яке прасування? Тут поворухнутись нема як. Теж мені прання-прасування. То ти вже з кухні перейшов у ванну?
- Господи мстивий! Файно. Та це ж К.! К.! Проявився насправді і в сучасні часи! Ти диви. І надовго збіглись твої часо-просторові координати?
- Помовч. Йди ліпше перекладай щось з мови ацтеків. Маєш шанс потрапити у «Книгу рекордів Гіннеса» як письменник, який писав про те, що є, було і може статись на кухні, у ванні, в туалеті, вітальні чи в спальні.
- Теж мені номер. Скоро, виходить…
- Номер у тебе скоро виходить, навіть хутчіш, як ти його прочитати встигаєш.
- І хто це там дідуся посмів розбудити?
- Згинь, нечиста сила!
- Яка тобі нечиста сила? О! В., К. Як живете?
- А.! Ану віддай книгу, що я тобі 10 хвилин тому дав почитати.
- Ось, прошу.
- Як? Вже?
- Така доля. Рік пишеш, а потім хтось 10 хвилин читає.
- Так. Або 10 хвилин пишеш, а потім хтось роками вивчає в школі, ВНЗ, інституті післядипломної освіти, психлікарні, в моргу, в пеклі… В пеклі в хід йдуть, при зустрічі, щиросердні зізнання про «нічого поганого не хотів». Ага. То просто нечисті продукти, в яких усякі речі ховаються.
- То не до мене.
- Звичайно не до тебе. Хто в нас вітчизняними смаколиками займається?
- То я маю щось з тією чортівнею зробити?
- Випустіть мене відси! Тут двоє вар’ятів!
- Ти ж про них багато писав? Ще не звик? Це може з кожним трапитись, але, на щастя, лише раз. Ти ж ніби теж у шухляді сидиш.
- Я – ні! Я – знаходжусь. І взагалі, якщо Я – це випадковість.
- Слухай, К., яка випадковість? І хіба ти губився, що нині знаходишся?
- Правду каже В. Ти б краще постукав. Ти – найближчий до виходу.
- Випустіть! Тут двоє вар’ятів!..
- Так нас ніколи не випустять.
- А як сказати? Троє?
- Натякаєш, що бог любить трійцю.
- Але ми залежимо тепер від господині, а не від господа.
- Який ти розумний. Ще скажи: від гаспида.
- Слухай, В., а ти у космос літати не пробував?
- Перевірити, чи там тебе також усі знають. Надто багато коштів на експеримент, А.
Гітара ожила і стала дівчиною
З карими очима.
Тіні для повік морської хвилі
Та темно-сірі вії.
Пряме й жорстке волосся,
Лірично-жвавий настрій.
Якщо вже заграє – то заграється,
Якщо мовчить – то згорблено-сумна.
Гітара ожила і стала дівчиною.
Поглянула навколо – і втекла.
Лиш розгубила зоряне намисто.
Вона була ожиново-терпка.
- То хто є? Чуєш?
- Мн. Файно.
- В, ти просто… пошукати таких – не знайдеш. Легенда Вольво!
- Зрозуміло, що…
- Зрозуміло, що зарозумілі.
- Хто?
- Та всі присутні.
- Ти, А., як найадекватніший діагнози прописуєш? Дивись під ніс, а не під ліс.
- Крім того, хто здебілився, а хто й ні. Кажуть, для загального розвику, треба прозу писати.
- Читати.
- Що?
- Прозу – читати.
- А-а, знущаєшся?
- Та ні, так кажуть.
- Ти про себе у третій особі множини? Дуже мені С. нагадуєш.
- Ні. Я – А.
Береться до уваги справжня манія.
Спочатку ніжно викрилити,
А потім, коли до польоту остання
Хвилина зосталась – викрити
Найстрашніший пекельний гріх,
Що його озвучити годі.
Не втікай, у смертельній грі
Довгі ноги не при нагоді.
Тільки крила. А хто їх дасть?
Якщо просто вмієш літати,
Тебе зловить дорожній патруль
І зупинить – бо ти без прав.
Право не дають – беруть.
Гаразд, а якщо поворот – лівий?
Якщо насправді комахи поснуть
При світлі фар, на деревах?
Їм остогидло жовте світло,
А ти нову береш право.
Якби воно комусь вигідно,
А так – стає правилом.
Береться до уваги стадна манія
Коронувати зміст у суті конденсований,
А те, що навпаки – вночі чи рано
Отримає, як гонорар, промову.
А крила довго ждати не хотіли.
Вони кролями в небо полетіли.
І розгубили сніг – свої шерстинки.
А хмари вуха міцно притиснули.
- А-а, а-а-а, а-пчхи! Пилюка – страшне! Чого здоров’я не бажаєте?
- А що то за письменник - здоровий? Он Леся Українка, Руданський, Клейст…
- Я схожий на Українку чи, може, близнюк Клейста, україномовний брат…
- Слухайте, К. і В., ви здатні хоч деякі коментарі тримати в таємниці?
- Ні. Її авторське право захищає.
- «Придурки», друге видання.
- Просто «Тексти і візії», щось на кшталт великої критики.
- Ідіоти. Сидять у шухляді й розводять полеміку.
- Ти теж сидиш.
- Але хоч деколи можу змовчати.
- Звісно. Хто вже поведеться… національний герой, творець кількох національних героїв.
- Чого це ви вдвох наїхали? Цікаво, сюди якісь друковані матеріали кладуть?
У шухляду недбало запихають газету.
- К., ти, як завше, пророк.
- В., сама приязність.
- Дайте почитати.
- Цінуй кого хочеш, а газетою треба ділитися.
- Нею діляться не в шухляді.
- Ще такого не бачив, щоб редактор і автор видирали видання з рук читача.
- Боже святий! Забери це від мене! Хочеш?
- Не дай Творче. Геть.
- Поверніть, богомільне панство, сюди. І гризіться трохи тихіше.
- А.-пофігіст. От мені треба завтра бути…
- Не будеш.
- Зарізяки.
- Нелюд.
- Я ж казав – нагадуєш С.
- Якби його сюди – ми б уже на волі були!
- Тобто ми в тюрмі?
- Ага. Вмикай диктофон.
- Нашо? Я їсти хочу.
- А я подзвонити.
- Візьми репортер.
- Розумно.
- Слухайте, у мене більш нагальна потреба.
- Перетворюємося у вуха. Це дуже цікаво.
Градусник удома,
Градусник на вулиці,
Весняна утома,
Молода вода.
Ось температура
Грає на околиці.
Грає просто неба,
А усе цвіте.
Завтра сніг повалить
І пригріє жовте;
Облітають цвітом
Скорені дива.
Скільки днів зів’яне,
Поки горицвітом
Ніс гори займеться
Й місяць трос прив’яже
Аби було два?
Два жовтеньких дзвони
У зеленім листі
І пряме шосе
Просто в тьмяні хвилі
Вічного обійстя
Увірветься повінь
Квітки і зорі.
Місячна дорога
При нічній сторожі,
Відсвіт сонця вкине
У малий ліхтар
Квітка вранці світло
Для зорі запалить.
- Склерозне сонце.
- Грамотний вірш.
- Це ти кому?
- Як кому ? – розгублено – автору.
- А хто автор?
- Хто?
- Ти!
- Ти!
- Ти!
Я
н а
д н і
с н у ю
с т і н и
г р а ю ч и
с т р и м у ю
с к л о р і з и
п р о м е н я м и
п р о н и к а ю т ь
п о к р и в а л а м и
п е р е р и в а ю т ь
б е з н а д і й н о
с к л е р о з н і
п р и р о д н і
з в ’ я з к и
с л а б к і
д у м к и
т и ш а
в і є
ти
є
- О! Ножиці!
- Давайте повирізаємо літери, і граємо в слова.
- Згода. Лише В. буде вирізати.
- Я? Ніколи!
- Боже, я повирізаю.
- Сам і грай.
- Так це ж твоя ідея!
- А., я казав, що гратиму, коли В. вирізатиме.
- Ф-ф-ф. Я – вирізаю, В. грає, ти – слідкуєш за чесністю. Посвіти.
- Це неймовірно.
- Що тобі, К.?
- Чесність тут заблукати не могла.
- Правда, це – ножиці?
- Погрожуєш?
- Ні. Правда?
- Ну, ножиці.
- Отже – це справді ножиці.
- А ти їх питав, чи вони чесні?
- Я ще до такого не дописався.
- Тобто не допився?
- Дивіться, а тут написано, що ми найліпші друзі.
- Так і є.
- Звісно.
- Так.
- Блін, темно.
- То може вилізти якось можна?
- Як!?
- Не знаю. К., глянь – шухляда замкнена?
- Не знаю. Сам дивись.
- Зараз спробую.
У моїй хаті ніколи нічого не зачиняють. Навіть зубну пасту не закручують. Деколи, розморожуючи холодильник, знаходжу мамині ключі від попереднього замка вхідних дверей. То був хороший замок, а теперішній або не відкривається, або не зачиняється. Цього разу я його якось закрила…
- Ти коли відти вийдеш?
- Постав чайник.
- Я тут один? Бачиш, я у черзі стою.
- О! Черга з тебе одного.
- Ти який чай п’єш?
- Я – кавовий.
- Так. Зараз пошукаємо… кориця, це в пакетиках, що це.. а, зелений чай.
- Де?!
- …о, кава.
- Слухайте, може ті двері якось відчинити?
- Вип’ємо кави тоді…
- У чужій хаті!
- Досить!
- … пити каву!
- То пий чай!
- … хазяйнувати!
- Досить квилити, ніби тебе до змій запхали!
- А ти темряви боїшся досі.
- Чш!
