Під сумну фортепіанну мелодію хочеться розказати так багато чогось пафосного про своє життя. Та тільки сідаєш за комп’ютер (чи береш в руки ручку і сідаєш перед листком паперу), всі пафосні думки ніби втікають з твоєї голови, безсовісно, але справедливо. Вони ніби дражняться, кидають виклик: «Якщо ти справді вважаєш, що у тебе є хоча б дещиця письменницького таланту, то твори мають виходити з-під руки не під впливом якоїсь мелодійки». Справді, твори мають виходити з серця. Матір народжує немовля після того, як дев’ять місяців носила його під серцем. Для письменника народження твору – не менш важлива подія. Адже він так само виношує його, але не під, а в самому серці, радіючи тим легеньким штурканням, які інколи відчуває. То твір щосекунди нагадує про себе, каже: «Ну ж бо, закінчи мене, подаруй довершену форму, щоб я міг народитися». В цьому справжній талант – народити шедевр в муках, переживаючи за кожну деталь, перевіривши, чи нічого не впустив, чи все довів до необхідної консистенції. Сто раз впевнившись, що настав саме той час, коли вже пора твору виходити з серця. Коли він вже достатньо сильний, щоб вижити серед мільйонів конкурентів і тисяч нещадних критиків.
Інколи в моєму серці щось починає ворушитися. І мені здається, що то моя перша дитина – перший серйозний твір – проситься у білий світ. Але згодом я розумію, що виклик був фальшивим. Що це просто муза зайвий раз нагадує: «Не спи!» Вона з’являється всього на хвилину, і відразу зникає. Я ніколи не можу затримати її. Моя муза – невблаганна. Я вже вивчила її і знаю, що залишиться вона зі мною лише тоді, коли я буду готова. До народження своєї першої дитини. Тоді вона допоможе мені. Я в цьому впевнена.
А до тих пір залишається тільки вправлятися з допомогою таких-от навчальних тривог.
