16 років. Золотий вік. Прекрасний вік. Жахливий вік. Незрозумілий вік. Час пізнання й розчарування. Час коли ми переглядаємо свої погляди на життя. Час коли ми розуміємо, що не все так чудово в житті, як здавалося раніше. Час коли ми розуміємо, що тато й мама, це не найсильніші люди на землі. Вони залишаються для нас авторитетами, але і всього. Час коли починаємо думати по своєму. Час коли ми вважаємо, що наша думка єдина правильна, а всі інші – так непотріб. Але найголовніше – час нерозуміння.
Я знаю це. Я пережив це. Паскудний час, але водночас – чудовий. Я знаю це.
І - це правда, він чудовий. Час першого кохання. Першого сексу, швидкого, але такого солодкого. Чудовий час.
Час жахливих прищів, і боротьби з ними.
Незрозумілий час.
Час становлення.
Та все це прості фізіологічні проблеми, що з часом зникнуть. Головне час розпачу.
Зрозумійте мене! Майже щодня кричить голос усередині тебе. Ну зрозумійте мене, нарешті. Чому? Чому мене не розуміють? Гаразд ті однокласники, і училки, що нічого не розуміють, але батьки. Мої любимі тато й мама. Чому вони? За що? Як важко.
Я знаю це. Я пережив це. Важко, дуже важко. Слабкі ламаються. Замикаються, в собі. Убивають душу. Перестають бути особистістю. Жах. Я також майже зламався, але потім підвівся й промовив: „Ідіть ви всі на х...!” Та про це пізніше.
Юра К...
Розповім про видуманого героя, що колись жив у кожному з нас. Не віднікуйтеся, це правда. Втім, робіть, що хочете, мені байдуже. Я все рівно напишу це, і якщо хочете викиньте це. Мені плювати.
За вікном йшов дощ. Похмуре небо, нарешті, зібралося із силами і випустило на волю мільярди осінніх крапель, що уже з десяток днів просилися на волю. Хмари, переповнені важкістю дощу, здавалося, висять над самою головою. Було чути важкий стогін. Природа готувалася до страшної грози. Вона набирала повні легені повітря, щоб випустити грозу. Справжню осінню, холодну грозу.
Видих був несподіваним.
Небо прорізала блискавка. На мить ранішні сутінки зробилися прозорими, як у сонячний день, вихоплюючи з пейзажу справжні шедеври, яких не зміг би зняти жоден професіонал фотограф.
Небо розділилося на дві частини, пустивши по середині велику – красиву, ідеальну – тріщину.
Роздався страшенний грюкіт.
Мабуть, від цього звуку, в якомусь монастирю, монахи падали на коліна, і просили прощення у Бога. Мабуть, хто його знає. Ніколи не був у монастирі.
Юра зіскочив із теплого, належаного місця і з острахом поглянув у вікно. Сон перейшов у реальність.
Оцінивши погоду Юра, зробив висновок, що саме краще, це сидіти в дома і милуватися пейзажем із вікна. Однак є одна проблема. Школа. Довбана школа, яка за дев'ять років устигла набриднути так, як... Блін, це, навіть пояснити важко. Треба буде попросити в мами, щоб дозволила залишитися в дома. І чому їй захотілося взяти відпустку саме зараз? чому, як усі нормальні люди, не взяти влітку. Тоді б він не запитував би чи можна залишитися, а просто б перевернувся на інший бік, продовжив би спати.
Мрії.
Бляха, навіщо паскудити собі і так ніякий настрій цими думками. Усе рівно цього не буде.
В мене через два дні день народження, чомусь подумав Юрко, і його обличчя скривилося у відразливій гримасі. На чорта воно мені. Дайте краще спокій.
Він ще раз виглянув у вікно. Настрій зіпсувався остаточно. Тепер у середині стояла така сама погода як і за вікном.
Юра поглянув на пса, що одиноко йшов по вулиці, не звертаючи уваги на струї води, що безжальним, холодним потоком текли по ньому і здригнувся. Це ж він. Ні, не собака, тобто, а образ - одинокий пес, що нікому не потрібен.
Це він. Одна відмінність: у пса нема нікого. Він, справді, сам по собі. Ніхто йому не допоможе, окрім ікол і ніг, що зроблять все для хазяїна, аби вижити. Ха, вижити! Для кого!
В нього ж є все. Батьки, друзі, можливо дівчина. Ідеальна, картина, але...
... він сам.
Як і пес. Але й тут відмінність: пес здохне, але буде до останнього захищати себе. Він же...
... слабохарактерний виродок, яким усі потакають.
Ти недоносок. Потвора. Поглянь на себе, кому ти потрібен. Козел. Чому я таким народився. Краще б здохнув маленьким.
Навколо нього порожнеча, яку нічим не заповнити. Він маленька тьмяна цятка, а навколо морок: холодний, одинокий морок.
Жах.
Так він живе уже майже рік.
Хочеться померти.
Чорт, як хочеться померти.
Юрко ще раз поглянув на пса, і страшенно позаздрив йому. Бісів виродок, ти живеш і нічого не боїшся, тобі на все плювати, чому я так не можу. Чому я такий слабак?
Пес, здалося, почув запитання. На мить, на одну коротку, майже не помітну мить – на мить, яку нормальна людина не помітила б – їх погляди зустрілися. Юрка й пса. Дивно, це розповідь якогось наркомана.
Ні, коли ти сам, помічаєш усе. Я знаю це.
Їхні погляди зустрілися. Пес мовив: „Чуваче, що тобі не подобається, в тебе є все: хавка, дах, розкіш. А поглянь на мене. Бляха-муха, та я не знаю, що буду сьогодні жерти, і де спати.”
„Ти маєш свободу.” – промовив погляд Юрка.
„До дупи ту свободу, навіщо? Живи. Радій. Забий на всіх”
„Пішов ти псяро. Для тебе лиш пузо забити, а я людина!” закричав погляд хлопця.
„Нарешті ти це зрозумів – ти людина. Так не дай їм зламати тебе, борися. Твоя доля у твоїх руках. Схопи її, і файно трахни.”
„Ти псяра дурна, що ти розумієш. Пішов звідси, поки я тобі не надер дупу.”
„А ти здатен на це? Слабак.”
І ніби сміючись, пес розкрив рота, показуючи хлопцю білі ікла і, висовуючи язика.
„Слабак.” В останнє сказав погляд і пес зник.
Це була мить. Маленька не помітна мить.
- Клятий собацюра. От козел. – пробубнів Юрко собі під ніс.
Потім він повільно підвівся, і так же повільно почав одягатися.
„А можливо, той волоцюга правий. – думав хлопець. – Можливо. Ти, що йолоп, це пес. Обскубаний, тупий пес. Пішов він, що він узагалі розуміє. І ще одне. Чуваче, в тобі не здається, що в тебе дах їде, якщо ти ось так просто із собаками розмовляєш.”
Юрко мотнув головою, відганяючи дурні, як він думав думки.
Пес, пройшовши будинок хлопця, повернув голову і сказав:
- Дурень ти. Що ти робиш? А й пішов ти, нема мені більше клопоту. Не хочеш не треба, не буду я себе напрягати.
Пес розвернувся, і пішов своєю дорогою.
Юрко попрямував до кухні. Ніс відчув запах кави і смаженої яєчні. У хлопця завурчало в животі.
На кухні, біля плити стояла мама. Батько сидів за столом і з апетитом поглинав яєчню, із шматочками бекону. Юрко окинув поглядом батьків і попрямував на кухню.
- Може, доброго ранку. – пролунав голос матері.
Юрко буркнув, щось, що мало було схоже на слова.
Батько відірвався від миски і пробасив:
- Що? Говори розбірливо, ти ж мужик.
Юра глянув на нього, розвернувся й зайшов до ванної.
- Я не зрозумів, це, що таке. Я, здається, до тебе говорю.
Син, проклинаючи все на світі, огризнувся:
- Чого ви придувбалися до мене. Дайте спокійно вмитися.
Батько гаркнув:
- Юначе, поки ти живеш у цьому будинку, будеш виконувати те, що я скажу! Зрозумів!?
Юрко тихенько шепнув:
- Ага, задувбетеся. – а в голос промовив. – Зрозумів.
Яєчня не лізла в горлянку. Юрко сидів і довбав вилкою по бекону. Настрій, який і так був паскудний, зіпсувався остаточно.
- Чому не їси? – запитала мама.
- Щось не хочеться. – відповів Юрко.
- Давай їж, я, що дарма весь ранок на кухні стояла! – голос матері почав звучати голосніше, в ньому уже можна було розібрати нотки роздратування.
Почалося, промайнула думка в хлопця, може все таки спробувати.
- Ма, можна я сьогодні не піду до школи?
- Не зрозуміла.
- Ну поглянь, яка погода погана: холодно, мокро. В нас узагалі сьогодні нічого важливого не буде, так повторення. – голос хлопця звучав лагідно.
- Ти диви-но як ми заговорили, - голос був роздратований. – чому ти так не говориш завжди, а тільки тоді коли треба? А?
- Ну мам, будь-ласка. – благаюче поглянув син матір.
Очі матері звузилися і вона проговорила:
- Їж і до школи. Негайно, не дратуй мене.
- Мамо,...
- Усе! Швидко!
Блядське життя, як воно мене задовбало. Якого біса я пруся в ту довбану школу? Що я там забув. Дощ поливав Юрка з усією щедрістю, із якою міг. За кілька хвилин сухий одяг перетворився на безформні мокрі шматки. Навіть, парасолька не могла врятувати в таку погоду.
Здавалося, що Юрко йде по вулиці сам. Навкруги не було нікого. І це в без чверті восьма, час коли всі повинні квапитися на роботу. Та що там люди, жодної пташки, чи ще чогось. Якщо не рахувати пса, що пройшов вранці повз його будинок, але перед цим добряче, виматюкавши його, то сьогодні він перший перехожий.
„Вітаю тебе Юрасику. – скептично пролунала думка в голові. – Хоча б, де не будь ти перший. Вітаю.”
Сміятися чомусь не хотілося. Дивно. Зараз потрібно було реготати як псих, а він не хоче. Регочи, чому мовчиш! Давай! Давай!
-, Мабуть, я божеволію. – прошепотів Юрко.
- Ні.
Голос пролунав так зненацька, що Юрко оторопів. Він просто зупинився й утупився поглядом на ворону, що сиділа на заборі і... точно божеволію... розкурювала сигарету.
- Вогника не знайдеться? – просто запитала ворона.
Звичайно, це ж така рутина. Мене щодня ворони просять вогнику. Звичайно, без питань. Зараз зганяю додому і принесу. Чом би ні. Невже можна відмовити такій дамі. А можливу - це мужик. Яка різниця, довбню, це ворона. Все, я божеволію: собака, тепер ворона. Що далі? Кіт запропонує хапанути добрячого бульбулятора. А чого, нормально. Уявімо. Котяра в розквіті сил, з пластиковою бутилкою, що викручена рукою, вибачте, лапою професіонала й доза.
„Чувак. – скаже кіт. – Давай хапнемо, товар во, із Ямайки. Сьогодні рано отримав.”
І я сяду біля кота візьму в нього бутилу, і вдихну на повні легені. Далі ми будемо корчити один одному морди, а потім реготати. Несамовито, до всирачки.
Клас.
Все хана.
Тобі кранти. Треба щось робити.
- Немає, не курю. – відповів натомість Юрко.
- Шкода, - мовила ворона. – Курити хочу, страшно.
- Це шкідливо.
„Оце бовкнув. – подумав Юрко. – Ще прочитав би лекцію про безпечний секс.”
- Жити також шкідливо. – відповіла ворона.
- Чому?
Ворона поглянула на нього поглядом – дивним. Не просто дивним. Розумним. Розумна ворона.
- А що не так? – почала ворона. – Поглянь на себе. Ідеш як мимра. Жити не хочу. Задовбало все. Я теж, бляха, жити не хочу, чоловік затрахав, бухає, але живу. Живу і радію. Радій ти. Чому б ні? Лови кожну мить. Ти ж її більше не проживеш. Вона унікальна. Затрахай її до смерті. Це ж так легко.
- Це легко лише сказати. – огризнувся Юрко.
Ворона гаркнула:
- Дідька лисого, зробити також легко, треба, лишень, захотіти.
- Легко тріпати язиком, і все. – огризнувся хлопець.
- Бовдур.
- Сама така.
- Пішов ти.
- І тобі того ж. Дура. Щоб ти здохла.
- Поцілуй мене в одне місце.
З цими словами вона здійнялася й полетіла. Юра постояв трішки і пішов. Далі, у школу. Черговий учитель не досяг свого бажаного результату.
- Привіт.
Юра дивився на муху, що щойно сіла на парту, і не знав, що робити.
Це вже занадто. Муха розмовляє.
- Привіт.
- Як життя?
- Та не дуже. – зашепотів Юрко.
Учень, що сидів попереду поглянув на нього і здивовано сказав:
- Із ким це ти розмовляєш?
- Ні з ким. Вперед дивися. – огризнувся хлопець.
Муха продовжувала сидіти.
- Що тобі треба?
Юрко нахилився до самої парти, щоб не було помітно.
Муха не ворухнулася. Вона продовжувала сидіти. Потім підповзла до вуха хлопця і почала говорити. Слова линули повільно, розбірливо, як яд.
- Ти, мабуть, не здогадуєшся, хто я? Не відповідай, це і так зрозуміло. Я не муха. Здивований? Ну так зараз здивуєшся ще більше, я – Бог. Той самий, якого ти сьогодні вранці проклинав усіма земними і не тільки гріхами. Судячи з твоїх слів у всьому винен я. Так? шкода, що ти так думаєш. Я вважав, тай зараз так вважаю, що ти особливий. В тобі прихована величезна сила, їй потрібно лише невеличкий поштовх. І ця сила не є походженням зла, зрозумій це. Ця сила – це чисте добро. Дурню, чому ти не скористаєшся нею? Чому ти знищуєш її? навіщо?
Юрко поглянув на муху і подумав: „Тобі легко говорити, а мені, мені це потрібно це зробити.”
Муха відповіла, від її слів Юрко тільки і міг, що приголомшливо дивитися:
- Знаєш, що в цьому житті легко: лежати в комфортній коробці прикритою кришкою, і все. Всього потрібно добитися самостійно і тоді, через десятки років, ти, старенький дідусь, сядеш і скажеш: „Так, - усе це я створив, сам.” Чому ти цього не розумієш? В тебе є сила, а ти ведеш себе як тупий ідіот. Бовдур неотесаний. Наві...
Рука хлопця опустилася на парту, у класі пролунав хлопок. Юрко поглянув на руку – там були залишки мухи. Простої мухи, що вважала себе богом. Хлопець посміхнувся. Дивно.
На коридорі він побачив її, своє перше і єдине, як він думав, кохання. Наталка, його мила і красива дівчинка, як він її кохав.
„В тобі прихована величезна сила, їй потрібно лише невеличкий поштовх.” Пролунав голос у Юри в голові. А що? Можливо та істота права. Та ти нічого не дізнаєшся, якщо не спробуєш. Давай. ДАВАЙ!
І він пішов.
Йому був потрібен лише один єдиний, малесенький, поштовх.
Один,
Єдиний.
Так потрібен.
Господи допоможи.
Та Бога більше не було. Хм.
- Привіт. – Юрко сором'язливо зупинився біля Наталки.
- Ну привіт. – із насмішкою в голосі проговорила вона.
- Що поробляєш?
Дівчина відразу перейшла в наступ.
- Якщо ти хочеш щось із мною замутити. – почала вона величезними краплями лити яд. – То, вибачай у нас нічого не вийде. Ти не в моєму вкусі. Ти, мабуть, ні в чиєму вкусі. Що ти хочеш від мене? Відчепись.
Вона різко розвернулася й пішла. Пішла вона швидко, але Юрко все це бачив у повільному вигляді. Ось вона робить крок, плавно й граціозно; ось ще один, такий самий; ще... Крок за кроком, повільним, красивим, дуже повільним.
Ці кілька кроків вирішили все. Остаточно. Усе і назавжди.
НАВІЩО ЖИТИ? ДЛЯ КОГО? Це кінець.
Десяток кроків дівчини розчавили надію хлопця остаточно – назавжди. Це смерть. Справжня. Тепер лише це має значення.
- Прощай кохана. – прошепотів хлопець.
В його голосі бриніли сльози – болю.
Удома нікого не було. Тато на роботі; мама, мабуть, пішла в магазин. Юрко посміхнувся, ти ба йому ще може везти. Посмішка була не дуже хороша.
Він відчинив двері і зайшов у будинок.
І тут цілком і остаточно він зламався. Тепер це був справжній кінець. Хлопець впав на підлогу і заридав. Сльози лилися без перестану. Солоні потоки затікали в горлянку, але він нічого не відчував. Йому було байдуже. Біль, яка збиралася протягом двох років, нарешті, вийшла на зовні.
Говорять, що сльози несуть полегшення. Чорта з два. Сліз не було, Юрко роздивлявся павука, що сидів на стіні (доречі він із ним не розмовляв), а полегшення не було.
Гаряча вода лагідно зігрівала тіло хлопця, несучи ілюзію спокою і тепла. Погляд Юрка був рішучим. Навіть, красивим. Мабуть, про цю силу говорив Бог. Тільки в нього це була сила добра. Тут? Жодного натяку на добро. Чисте, жахливе породження зла. Вода дійшла до грудей. Хлопець перекрив кран, вода перестала текти. Юра заплющив очі. В руках з'явилося лезо.
Годинник, що висів поруч на стіні, показував третю годину. Майже третю. Залишалося ще тридцять секунд.
Двадцять дев'ять.
Рука з лезом почала повільно наближатися до вени на руці.
Двадцять чотири.
Юрко поглянув на вену, яка від напруги надулася.
Двадцять.
Прощавайте.
П'ятнадцять.
Відстань між веною й лезом зменшилася до десяти сантиметрів.
Десять.
П'ять сантиметрів.
П'ять.
Лезо доторкнулося до вени. По тілу пройшовся електричний розряд: несильний, але приємний, від якого хлопець відчув збудження.
Три.
Він в останнє поглянув на свій стоячий пеніс.
Два.
Лезо почало рухатися – з'явилися перші краплі крові.
Один.
Половина вени була перерізана.
Нуль.
Пробила третя година.
Кров хлинула нестримним потоком, фарбуючи воду у червоний колір. Хлопець відкинув лезо і розслабився.
Кров спокійно виливалася з нього, забираючи життя – жалюгідне, і нікому не потрібне. В голові почало паморочитися. З кожним поштовхом серця через рану виливалося життя. Усе це був кінець. Нарешті.
В передсмертній судомі Юрко почув як скрипнули двері і хтось ввійшов до будинку. Мабуть, мама.
Хлопець заплющив очі і помер.
- Юра, ти вдома!? – пролунав голос матері.
Тіло, що ще мить назад жило, уже нічого не чуло. Хлопець отримав спокій.
- Юра! Ти де?
Двері ванної відчинилася, на порозі з'явилася мати.
Вона заклякла. Прямо на неї дивився мертвий погляд сина, який лежав у ванній наповненій кров'ю. Погляд був жахливий. Жінка не могла видавити із себе жодного звука. Шок був жахливий. Вона так і стояла дивлячись туди, де лежав її син. В очі.
Так пройшло кілька хвилин. Потім вона упала. Упала немов підкошена. Падаючи вона добряче гепнулася об край ванної, на голові з'явилася вм'ятина, із якої чвиркнула кров. Біль, мабуть, був жахливий, але жінка нічого не відчула. Вона померла ще до того як ударилася головою. З тіла вискочила душа і швидко полетіла за сином. В пекло.
Пес повертався назад. коли він підійшов до будинку, де щойно померло дві людини, то відразу зупинився. Пес відчув усе. Він задер голову і втягнув у себе отруєне смертю повітря.
- Не зміг. – промовив пес.
Очі розплющилися, в них горів страх. Господи, ну і сон, жах.
- Ну і присниться ж. – промовив голос, який був дуже схожий на голос Юри К...
Це був насправді він. Той самий хлопець, який нещодавно помер. Але помер не повністю. Спитаєте як? Відповім. Померло зло. Померла вся та гидота, яка протягом останніх років отруювала хлопцю життя. Він народився заново. Тепер це був інший Юрко: веселий і життєрадісний хлопець, який готовий до будь-яких негараздів. Короче кажучи – чоловік. Але він поки що не знав про це.
Він підвівся й поглянув у вікно. Похмуре небо нарешті зібралося із силами і випустило на волю мільярди осінніх крапель, що уже з десяток днів просилися на волю. Хмари переповнені важкістю дощу, здавалося, висять над самою головою. Було чути важкий стогін. Природа готувалася до страшної грози. Вона набирала повні легені повітря, щоб випустити грозу. Справжню осінню, холодну грозу.
Видих був несподіваним.
Небо прорізала блискавка. На мить ранішні сутінки зробилися прозорими, як у сонячний день, вихоплюючи з пейзажу справжні шедеври, яких не зміг би зняти жоден професіонал фотограф.
Небо розділилося на дві частини, пустивши по середині велику – красиву, ідеальну – тріщину.
Роздався страшенний грюкіт.
„Так само як і там” промайнула думка.
В наступну мить хлопець оторопів дивлячись на пса що, йшов вулицею. Їхні погляди зустрілися. В середині хлопця струна тривоги натягнулася до останнього. Він приготувався до...
Пес промовчав. Його погляд пробігся по хлопцю і на мить, одну єдину, затримався на очах, і все. Юра зрозумів усе. Як? Хто його знає. Але щось змінилося. Йому, навіть, здалося, що хтось невидимий виписав йому добрячого стусана, від якого хлопець прокинувся.
І життя почалося.
Він швидко одівся й побіг на кухню. Ніс відчув приємний аромат смаженої яєчні з беконом.
- Доброго ранку! – веселим, безтурботним голосом привітався він.
Мати на мить заклякла; батько затримав виделку напів дороги до рота і вони одночасно поглянули на сина.
16 років.
Хочу ще дещо запитати.
Невже ви хочете побачити свою дитину у ролі наркомана чи алкоголіка? А? Ні, навряд чи. Тоді якого біса! Невже ви нічого не розумієте? Чорти б вас побрали, ви ж пережили ці роки! Ви були в цій шкурі! Ні, ми такі не були, ваші стандартні слова.
ПОЗАТИКАЛИ ПИСКИ!!! Ви були точнісінько такі ж! Просто тепер ви стали черствими і безсердечними машинами, що бачать сенс життя в тому щоб заробити побільше грошей і запхати в своє жирне черево побільше жратви. Ви забули про щасливі молоді роки, що були наповнені мріями. Чи не так? Ні. Ну звичайно. Ваша самозакоханість не дозволить пропищати вам такі слова.
Гаразд, можливо це від віку і ми теж колись станеш такими ж самими (хоча б краще здохнути), але ви забуваєте...
Блять, це ж ваші діти, мать вашу! Що ви робите! Невже ви не розумієте, що схожі на того ж пса, що жадає щось зробити, але важкість справи лякає. Так ви погані пси, що бояться. Але це ж ваші діти. Я не розумію цього.
Я ВІДМОВЛЯЮСЯ ЦЕ РОЗУМІТИ!
- Проживеш із моє, тоді зрозумієш, як це. – скажете ви.
Пішли ви знаєте куди. Це ваші діти. Таке неможливо зрозуміти здоровим глуздом.
Я б міг би писати і писати, але закінчу, тому що боляче. Адже більша половина ось таких Юр не знаходить у собі сил, щоб вийти з тої ями і ламаються. Я вийшов, здається, і тепер я не скажу, що цього не було. Тому що у всіх був момент коли лезо було на відстані сантиметра від вени.
