В маленькій добре освітлюваній кімнаті стояла величезна хмара цигаркового диму. Витяжка, що працювала на повну потужність, не встигала витягувати його.
Кімната була невелика. На п’ятнадцяти квадратних метрах розташовувалася шафа, що стояла в дальньому правому куті від входу. Далі йшла величезна книжкова полиця, що була заставлена різноманітними книгами. По іншу сторону стояло велике, комфортне крісло, біля якого стояв невеликий столик. На ньому окрім повної попільнички недопалків і цигарок лежав ще й товстий шар пилу. Було ясно, що протирали його давненько.
Усю картину ідеально довершував комп’ютерний стіл, що стояв зліва в кутку. Ось тут царював справжній безлад: велика кількість різних бумаг, зошитів, кружок з під чаю й кави, недопалки, які були розкидані по всьому столі. І тому новесенький монітор комп'ютера, що стояв там же, виглядав, немов король серед селюків.
Комп’ютер був увімкнений. Серед тиші було добре чутно його гудіння.
За столом сидів хлопець. Його обличчя було виснажене.
Він писав.
Свій останній твір. Який, навряд чи, колись прочитають. Він це розумів, але бездіяння вбивало його швидше. Тому зараз замість чекання він надіявся. Надівся на спасіння. А можливо - на подяку.
Від кого?
Якби він знав.
Подяки не буде. Байдуже. Він спробує.
Він знав, що часу в нього залишилося до сьогоднішнього вечора, мабуть. Та одне він знав точно: завтра не настане. Завтра його вже не буде. Вони прийдуть. І прийдуть сьогодні.
Ідіть. Давайте. Ще поглянемо, хто кого. Я ще посміюся за мить до смерті. Потвори.
Він божеволіє.
Руки почали відбивати ритм на клавіатурі ще швидше. Він повинен дописати. Інакше, для чого вся ця метушня. Краще пустити кулю зараз, ніж чекати Їх і побачити Їхні потворні обличчя ще раз.
Швидше. Вони не будуть чекати. О ні, вони чекати не будуть. Тоді це було попередження.
2.
Чому мене потягнуло до тієї КНИГИ? Не розумію, навіщо? Це не моє амплуа. Я дитячий письменник. Мене читають маленькі дітки. І їм точно не цікаво читати про великі, чорні книги, які не мають назви. А ця клята Книга немає назви. Мабуть, тому я Її взяв. Вона була без назви. Чорна, пом’ята обгортка, що, здавалося, побачила на своєму віку багато чого, так і притягувала до себе. Хотілося одного: узяти Її, відкрити, прочитати, заглибитися в невідоме, і пізнати світ. Пізнати те чого немає. Володіти. Вона манила мене. Я жадав її.
Книга стояла в рядок з іншими, але це була лише ілюзія. Насправді крім неї там не було нічого. Вона існувала там одна. Коли дивишся в ту стороні, то помічаєш лише Її. Вона приковує погляд. Проклята Книга.
Зараз я розумію. Тоді? Навіщо я пішов у той день до бібліотеки? Чому? Один єдиний день на сто років. Чому я? В той проклятий день я прирік себе на муки. Як моторошно. Я згадую біль і жахаюся. Ще одного разу я не витерплю.
Ось саме через це біля мене лежить пістолет. Більше вони мене не дістануть. Я краще пущу собі кулю в голову, ніж дістануся їм.
Та спочатку треба закінчити працю. Люди повинні дізнатися про Книгу. Їх потрібно застерегти.
3.
Як ви зрозуміли я взяв цю Книгу. Вона притягувала до себе – Книга без назви обіцяла мені силу. Так Вона мені сказала.
Я навіть не відкривав її. Вона не дозволяла мені.
Книга заборонила. Сказала, що ще рано, потрібно почекати. І я чекав. Я готовий був чекати вічно, щоб потім зачерпнути звідти хоча б краплину таємниці. Я був готовий на все.
Тому, більше не думаючи (Книга це прекрасно робила за мене) я взяв Її і пішов до бібліотекарки.
- Ось цю. – сказав я і протягнув Її.
В очах у жінки блиснув страх.
- Андрію, де ти взяв її?
- Там. – махнув я рукою десь у простір.
- Андрію, не бери її, будь-ласка.
- Чому? Це заборонено?
- Ні, але не бери.
- Я хочу. – мій голос почав підвищуватися.
Я почав нервувати. Потреба у книзі перетворилася в залежність. Коли це сталося, я й не помітив. Книга підкорила мене.
- Не бери.
- Ви не маєте права! – скрикнув я.
Було зрозуміло, що жінка щось знає, але сказати боїться. Ох, якби в той момент я зберіг хоча б крихту здорового глузду, то обов’язково б помітив це, але... Я просто нічого не помічав. А бібліотекарка не дуже хотіла допомогти. Страх покорив її й вона сказала:
- Гаразд, але не кажи, що я не попереджувала тебе.
- Угу.
Вона все знала, але боялася.
Вони попередили її.
4.
Як я йшов додому – не пам’ятаю. Відчував лише біль в районі печінки й легень. Виходить що я біг. Можливо й так.
Прокинувся я вже тоді коли сидів у себе в кабінеті і готувався відкрити Книгу.
Відкривай, промовила Вона.
Моя рука повільно посунула в перед і зупинилася. Ті крихти самозбереження, що ще сиділи в мені на весь голос кричали: „Не треба.” Я чув їх і розумів, але протидіяти не міг. Тому і відкрив першу сторінку.
Що я очікував побачити там? Багато чого, але точно не це. Відкривши, я побачив чистий, трохи пожовклий аркуш паперу. Перегорнувши далі – те саме. Ще одну, потім ще, далі. Чисті аркуші. Хотілося плакати. Книга обдурила мене. Вона не стримала обіцянку. А, можливо, вона цього хотіла - посміятися наді мною. Так, в неї це добре вийшло. Від відчаю моя рука перекинула сторінку востаннє. І...
Я почав читати. Відразу ж, як побачив літери. Байдуже, що вони були написані на не зрозумілій мові, тоді я був здатен на все. І справді, незнайомі літери читалися з такою неповторною легкістю, що моєму здивуванню не було меж. Що я там прочитав – не знаю. Та коли я промовив останнє слово – до речі, якого біса в цій клятій книзі списано лише половина сторінки, схоже на чийсь жарт – в середині утворилася якась глибока порожнеча і нелюдський страх. Порожнечу я б зміг пересилити, але страх... Страх лякав мене. Я відчував його.
Листати Книгу далі чомусь не хотілося, навіть навпаки я почав боятися Її. Здається, що тільки тепер я починав розуміти, що трапилося насправді.
Узявши в руки цигарку, я побачив що моє тіло трясеться як від електрошоку. Підпалити цигарку вдалося лише з разу десятого. П’ять величезних затяжок і...
Господи, що зі мною. Апогеєм тієї миті був шурхіт у шафі. Цигарка випала з рук. Не звертаючи на це увагу я почав повільно підводитися. Розум верещав щоб я сидів на місці, але щось вище за це наказувало йти. І я пішов. Повільними кроками я підходив до дверей. До смерті.
Рука потягнулася до ручки і повільно відкрила. Усе це я спостерігав як простий глядач. Я не контролював свої дії і тому мені залишалося дивитися й надіятися, що в цій шафі нікого немає.
Моя улюблена сорочка висіла на місці. Більш нічого. Погляд опустився до низу.
Сечовий міхур не витримав і по моїй нозі потекла рідина.
Там... Щелепа від страху працювала як відбійний молоток. Там сиділа дівчинка і дивилася прямо на мене. На вигляд їй було не більше шести років, але погляд... Погляд був жахливим. Тисячолітня злоба й жорстокість засіли в цьому маленькому тільці. Вона пильно стежила за мною, при цьому, не перестаючи щось жувати. Усе її обличчя було вимазане кров’ю. Щоки, губи, навіть ніс усе було червоне.
На плече лягла чиясь, страшенно, холодна рука. Якби мій сечовий міхур щойно не випорожнився б, то обов’язково зробив би це зараз.
Я оглянувся. Ніс вловив жахливий сморід гнилого м’яса. Позаду стояла жінка. Мати Тієї... в шафі. Донечки.
Матуся дивилася на мене. Її біле й пошматоване шрамами обличчя не подавало жодних ознак життя. Воно було мертве. За весь час, що ми дивилися один на одного, на її обличчі не заворушився жоден м’яз. Жоден. Зате очі. Точніше око тому, що іншого не було. На тому місті була величезна дірка, в якій я чітко бачив мозок. Сиве й брудне волосся з якогось дива було зібране у хвіст позад голови. Цей хвіст виглядав кумедно, якщо це слово можна використати до цієї потвори. Чорний мішкуватий одяг був весь мокрий. Було видно як чорна вода стікає на мій улюблений килим.
Матуся стояла. Я теж. Донечка смачно чавкала в шафі.
Потім у моїй голові зазвучав голос. Мій. Він говорив.
„Дочитай книгу. якщо ти цього не зробиш, то пожалкуєш. Ти дізнаєшся, що таке біль. Час – до ранку.”
Від страху я заплющив очі. Відкрив... Нікого. Лише я стою обмочений і переляканий, а Їх як і не було. Навіть, вода, що ще секунду назад лилася на килим, зникла. Лише Книга.
О ця клята Книга не зникла. Вона лежала там, де я Її і залишив.
Дочитати?
Ілюзія зникла і тепер я чітко розумів у яку халепу втрапив.
5.
Через півгодини я вже біг до бібліотеки, не звертаючи уваги на страшенний біль і задишку. Вирішувалося моє життя – можна й потерпіти.
Захеканий я влетів у середину і відразу накинувся на стару:
- Ти, сука, що мені впхнула?!
Вона перелякано поглянула на мене і зрозуміла. Вона знала. Вона все знала!
- Андрію, я попереджала тебе.
- Попереджала! Попереджала?! – заверещав я. – Дідька лисого. Невже ти не могла вирвати Її у мене, вигнати звідси, зв’язати. Байдуже. Головне – ЗУ-ПИ-НИ-ТИ!
- Я не могла. – промовила вона. – Вони застерегли мене. Так, вони були тут. І мені важливіше моє життя, ніж ти. Зрозуміло. Так я турбувалася про себе, а ти... Тобі кінець. Вони прийдуть і ти дізнаєшся, що таке вічний біль. Єдиний вихід – смерть. Повісься, застрелься, заріжся не знаю! Але зроби щось собі – іншого виходу немає.
Я замовк. Господи, та що ж це таке. Ще вранці я прокинувся без турбот. В голові крутилася ідея для розповіді, світило сонечко, кава приємно виводила мене зі сну. А через кілька годин мене приговорила до смерті дитина, якщо то взагалі людина. Вигляд дитячий, а шматок м’яса, що воно жерло говорив про інше.
Я перехрестився. Перший раз у житті я повірив у Бога, і впав непритомним.
Гидкий запах нашатирю проник мені в голову і привів до тями.
Я вскочив, оглянувся і з божевільними очима побіг до виходу. Мій розум заклинило. Усе на що його вистачило це заскочити в магазин і купити пляшку горілки.
Горілка заллялася в горлянку одним довгим ковтком.
Це була друга година першого дня.
Прокинувся я вже ранком другого дня. Страшенно боліла голова. Я оглянувся довкола згадуючи знайомі предмети.
На столі лежала Книга.
„Дочитай” пролунало в голові. Від цього слова мені стало погано і добру хвилину мій шлунок повертав все те, що я вчора залляв. Мені стало справді, погано.
Очистивши шлунок, я пішов на кухню, випив пляшку пива, взяв ніж і повернувся.
Дверці шафи були відчинені. Донечка з матусею стояли посеред кімнати. Ніж випав із рук і я перетворився на камінь. Я не міг зробити жодного руху. Страх скував мене і залишалося стояти й дивитися на них. Я мовчав. Вони теж.
Що сталося в наступну мить описати важко, але спробую.
Вони стояли, а вже в наступну секунду рвали мене як ганчірку. Руки й зуби були їхньою зброєю.
Я лежав у власній крові, намагаючись відбитися. Марно. Зуби донечки вп’ялися в мою горлянку і почали гризти. Я почав захлинатися. Невимовна біль прорізала мою свідомість. Я хотів померти, втратити свідомість. Зробити щось щоб не відчувати.
По всім законам життя я повинен був померти, але тут не існувало законів. Тому я лежав, плювався кров’ю і терпів – єдине, що мені залишалося.
ДОЧИТАЙ! ДОЧИТАЙ! Голос був не мій.
І от я лежу на підлозі біля власної блювоти і не ушкоджений.
Що ж це робиться? Господи, допоможи. Благаю. Дай сил, будь-ласка.
На порозі знову з’явилася матуся. Я не думав. Не знаю як, але в ту мить я був здатен на все. Сили самі знайшли мене і переповнили. Ніж був поряд. Два стрибки і клята матуся повалилася, я сів на неї. Перший удар ножем був невпевнений, легенький. Лезо ввійшло на половину. Вона чомусь закричала, але це була така дрібниця, що звертати увагу на таке, марна трата часу. Ще один помах і лезо ввійшло по саму рукоятку.
Далі все було як в тумані. Кілька хвилин я шматував ненависне тіло як божевільний. Крики припинилися і злоба почала зникати. Я повертався назад. Ну що, як тобі? Подобається? Де там твоя донечка?
Кров величезним потоком прилинула в мозок, здавалося, що він зараз лопне. Жахлива біль прорізала мою голову. Я підвівся й поглянув на тіло.
Оксана! Точніше те що від неї залишилося.
Шок був жахливий. Я згадав пораду бібліотекарки. Що ж вона мала рацію.
Приставивши пістолет (в мене, він був уже кілька років, беріг про всяк випадок) до скроні я почав молотися. Я просив прощення, якщо це можливо і сил, щоб зробити це. Їх не було. Я не міг.
Ти прагнеш цього?
Так.
Здохнути як собака. Здатися. Ти не повинен так закінчувати. Ти сильний. Ти знаєш це. Зроби те що повинен. Будь людиною. Допоможи іншим, не відвертайся від них. Пожертвуй собою для них. Згадай для чого ми створені. Точно не для цього.
І я вирішив. Можливо хтось прочитає це. Можливо це когось врятує.
Без бою не здамся.
6.
Надіюся читачу ти все зрозумів.
Побачивши Її – втікай. Втікай і не оглядайся. Благаю тому, що то Смерть.
Все.
Андрій вставив диск і зробив копію. Потім вимкнув комп’ютер, взяв пістолет, вмостився в крісло, підкурив цигарку і почав чекати.
Йшов час. Пройшли хвилини чи години хлопець не знав. Та й яка різниця. Тут закони часу більше не діяли. Все зупинилося.
Він запалив ще одну цигарку. Вона виявилася останньою - посміхнувся. Знак був зрозумілий.
Смакуючи цигаркою, він дивився на шафу.
Ось і вони. Ті ж самі погляди, одяг, сморід. Все те саме, але тепер він не боявся цього. Погляд був рішучим.
Хлопець поглянув на недокурену цигарку і засмутився що йому завадили.
- Надія. – прошепотів він і вистрелив.
Тіло сіпонулося, голова з отвором на скроні опустилася на плече. На обличчі хлопця закарбувалася посмішка перемоги. Навічно.
Він переміг.
Шафа була зачинена. Їх перемогли – сьогодні. Але це не кінець. Пройде час і вони повернуться – зліші, жорстокіші і голодніші.
