15.01.2006 р.
Ой були колись люди совісні. Як розповів сьогодні вірлянський дід Микола, у Кошелях жив такий Іван, що в Кліщелях був якимсь начальником. Так одного разу напився, що не почув як хомут йому на голову наложили, пололожили його самого в тому хомуті поміз оглоблями воза, запрягли, а на віз ще всякого брухту накидали. Як отямився Іван та побачив, що сталося то з цього сорому, а в Кліщелях це було, перед “президією”, зразу у відставку подав. А сьогодні – війта вірлянського по-п’яному поліція в автомашині схопила й кілька років навіть почерез суд його з посту цього зігнати не вдається. От, бачте, людкове, що то наробилося! А про “велику політику” то й не говорити...
* * *
Аж тут зговорилися про самогубства – нездійснені. Один, бачте, задумав, що піде вішатися. Зайшов до родича свого з мотузом і каже “Прощайте дядьку!”
– А ти що? Вішатися хоч?
– Ага. Йду...
І пішов. Але згодом цей же дядько бачить свого племінника живого.
– Що? Передумав?
– Ну пішов... Але доки дійшов до ліса то справді передумав...
– А я ж сподівався, що ти до клуні підеш, на бальок мотуза закинеш, – чи не з деяким розчаруванням прокоментував це дядько.
Колись і Павликова жінка сказала, що піде – топитися. Й пішла. А Павлик через окно виглядає і бачить, що на березі річки станула і ногою перевіряє, яка вода... Ой певно не буде топитися, подумав Павлик, хату зачинив і нібито пішов спати, бо вже вечір був.
Минуло трохи часу, а тут у двері жінка вже стукає. А Павлик нібито спить. По якомусь часі гарно Павлика жінка Павличком називає й до хати проситься.
– Ой, то ти жінко?! А я думав, що то утоплениця по мене прийшла!
* * *
Поезія – чи це вид літератури? Так, але передусім це сигнали для нас із зовнішнього світу. Колись написав я: “Дитина плаче... І сльоза тече”. Для мене була у цьому поезія – не літературна, зодягнена у форму, риму і ритм, а поезія життя. Брильянт дитячої сльози, скристалізований у горні переживань, завішений на дитячій війці та зірваний з неї, засмоктаний виром земного тяжіння...
Нещодавно поезію бачив я на Лемківщині, куди поїхав на зламі жовтня й листопада, коли дні були сонячні а ночі безхмарні й зоряні. Коли глянув на нічне небо – побачив поезію: зорі такі, яких тут у нас, на Підляшші, по містах взагалі не видно. Це був просто луг зі світлющими, аж важкими від цього світла, кульбабами. Луг, який хтось закинув на небо. Коли згодом сягнув черговий раз до Антоничевих віршів прочитав про зорі, що “лопочуть на тополях”, подумав, що може й до мене посміхнулася якась частинка відкритої ним поезії країни народженої з блиску лемківської ватри. А може, просто, це питання оптики, окулістики навіть. Адже на деяких фотографіях і Антонич увічнений в окулярах, а коли короткозорість не скоригована повністю то будь-який світлющий пункт, в тому й зоря, здається набагато більшим та поетичнішим. Хто ж знає, як поставлені ці семáфори, які у рядки віршів пропускають всі метáфори!?
* * *
Хронологіон... Мабуть час обгрунтувати назву. Це в перекладі буде, здається, часослов (не плутаймо з “Часословцем”, який виник коли із грецької мови переклали на слов’янську книгу “Горологіон”). Так, в кожної думки своя хронологія, а до того ще й топографія, адже всі вони “пришиті” до часу, місця й обставин – навіть якщо визнаємо, що думки є самодостатні, досконалі буття, які кружляють десь високо й далеко в ефірі, а ми це всього-на-всього ловці, які своїм інтелектом озброєним сітками, луками чи просто босаками (баграми) намагаємося стягнути їх з небесних вершин та полонити в глевких клітках мозкових звивин. Що вполювали це наше, хоч, зрозуміло, як все інше, нахабно вкрадене Абсолютові, в якому, як знаємо, є все. Зокрема те, що й нам знадобиться – в нашому змаганні за позначення нашого лиця тавром мудрості, навіть якщо не “все-“ то хоч “щосьояжної”...
