Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47448
Рецензій: 92266

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Розвіяні вітром

© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 04-04-2008
Першого вересня 1939 року почалася війна... У будь-якому разі, вона не була несподіванкою для моєї родини. Радше це було очікування чогось невідворотного, фатального. Я тепер знаю як вони стаються. Люди самі накликають їх брязкотливими військовими маршами, бризканням слиною гнівних промов по радіо, вивішуванням плакатів із зображеннями вояків з суворими і рішучими обличчями. Тато сказав, що буде війна, ще коли усі газети писали про данцігський коридор.
Життя не дуже змінилося, хіба що чоловіки збиралися у гурти і про щось стиха гомоніли, ніби на похоронах. Батько вечерами крутив ручки радіо, намагаючись крізь тріск далеких громовиць відшукати голоси європейських радіостанцій. "Семиламповий супергетеродин" - наче кабалістичне заклинання багатозначно промовляв татів друзяка, інженер Левченко - колоритний чоловяга із довгими козацькими вусами, що розмовляв із м'яким полтавським акцентом.
Та навіть наш телефункен, цей досконалий і складний витвір німецької інженерії, схований у солідній скрині із червоного дерева та ручками, виробленими із слонової кістки не міг допомогти: у суперечливих  повідомленнях світових інформаційних агенцій годі було розібратися. Звісно, радіо - то лише радіо, а не дельфійський оракул...
На другий день на війну вирушив уланський полк. Гриміла мідь духового оркестру, лунко цокали підкови по бруківці... Тоді рясно вродили яблука, віття гнулися під вагою ясно-жовтих духмяних антонівок. Улани вузькою вуличкою їхали поміж парканів, повз щедрі яблуні, повз міщан, що мовчки скорботними поглядами проводили їх на війну... Та війна й досі для мене має запах антонівських яблук... Той полк невдовзі був вщент розбитий німцями десь на Помор'ї, залишивши по собі легенду про звитяжну шабельну атаку на круппівську крицю німецьких танків.  (*)
А у Ренесансі тоді йшов новий кольоровий американський фільм - "Розвіяні вітром"...
Хтось вночі повісив на паркані спаніеля, що належав старенькому гімназійному учителю,  Мюллеру.
Тато ввечері знову крутить ручки телефункена. Німці бомбили Варшаву... Польські війська чинять героїчний опір і дають відсіч агресору... Оголошена суцільна мобілізація.
Батько повернувся з роботи ще до обіду. На ньому був новенький польовий однострій і по одній маленькій зірочці на погонах. Він мовчки обійняв маму і мене ...
Жандарми заарештували Мюллера. У місті подейкували, що у нього знайшли радіостанцію і він наводив німецькі літаки. Літаків ми тут ще не бачили. Та воно й не дивно - військ у місті не було. Я й досі не вірю, що цей жвавий, дещо ексцентричний  дідок, що з ціпком постійно ходив лісами разом зі своїм песиком і збирав гербарії місцевої флори міг бути агентом абверу. Втім, як забрали Мюлера, у цьому ж почали звинувачувати українців...
Варшавське радіо ще передавало бадьорі і оптимістичні повідомлення, як ми усі були здивовані небувалою проявою. Розкішні, відблискуючи інфернально-чорним лаком, сяючи шляхетним нікелем і хромом радіаторів, нечутно дрижачи потужними двигунами, місто заполонили автомобілі. У нашому тихому і бідному волинському повітовому місті була лише одна автівка – старосвітське, часів Великої війни, рено аптекаря Фельдмана, що вже втратило здатність рушити з місця.
Ролс-ройси, паккарди, іспано-сюізи, майбахи... Знервовані, смертельно втомлені водії у військовому, чоловіки у дорогих пожмаканих костюмах і несвіжих сорочках, розкішно вбрані жінки у запилюжених сукнях. У єдиному готелі "замок Бони" місць було обмаль і багато хто із них спав у своїх автах.  Вночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння. Вочевидь, хтось таки наводив німецькі літаки, але пілоти люфтваффе скинули бомби на ціль, що мала на мапі точнісінько таку ж назву, як і готель, де зупинився польський уряд. Коли ми із однокласниками із захватом милувалися небачними раніше лімузинами і хизувалися один перед одним скупими знаннями, почерпнутими із ілюстрованих юнацьких часописів та сперечались про кількість кінських сил і швидкість цих аристократів автомобільного світу, не почули зловісного бриніння у небі. За мить на колону почав шулікою падати німецький літак. Мене наче спаралізував липкий тваринний страх. Здається, я навіть бачив обличчя пілота у великих темних окулярах. Та він схибив, єдина маленька бомба, яку він скинув, вибухнула, нікого не зачепивши, далеко в садку, залишивши вирву, що курілася сивим димком із неприємним хімічним присмаком. З-за шторки лімузина, що проїздив повз мене, я впізнав знайоме із газет і сторінок підручників бліде обличчя. То  був пан президент. У натовпі хтось глузливо засвистів. "Хай би гірше, аби інше" - повагом промовив якийсь дядько поруч.
Так помирала  польська республіка, нерідна і неприязна  до тутешнього люду ...
Частину цих авт кинули напризволяще за двадцять кілометрів від міста, мабуть забракло пального. Машини стояли на узбіччі, вітер брязкав відкритими дверцятами, шарудів кінським волосом обілованих сидінь, із яких стриміли пружини - сусіднє село ще довго носило француваті чоботи із мякої, чудово вичиненої телячої шкіри.

....


До нас знову зайшов інженер Левченко, спитався чи немає новин від тата. Та від нього не було жодних звісток. Я лише чув як мама ночами схлипувала, душачи сльози подушкою. Ми знову включили радіо. Варшава мовчала, і я випадково натрапив на якусь совіцьку станцію. Там грали бравурні марші. Та я зауважив як зблід Левченко. Тут і я вслухався у те, що співали:

Белоруссия родная,
Украина золотая,
Ваше счастье молодое
Мы штыками защитим.


- Сюди скоро прийдуть совіти нас від німців захищати, - промовив Левченко, а у мене з червоними давні порахунки. Інженер Левченко безслідно щез із міста. Лише згодом я випадково взнав, що він був у минулому полковником дієвої армії української республіки і активним членом оунівського підпілля. Він повернувся через два роки - невдовзі по приході німців. Загинув Левченко восени сорок третього – убитий "випадковою" кулею під час міжоунівської уособиці.
Того дня мені не без труднощів вдалося роздобути на нього два квитки у Ренесанс і я ніяковіючи запросив Олену разом піти до кінотеатру. Звісно, вона не відмовила – це була розкішна пропозиція. О, це ж такий фільм! - защебетала вона, - це про кохання, мені подружка Зося розказувала. Вже потім я збагнув, що більшість дівчат, навіть ті, що не бачили цього фільму, носили зачіски, такі ж, як у красуні-американки Вів'єн Лі. (**) Взагалі, я не люблю фільми про кохання, краще вже про гангстерів чи ковбоїв з Дикого Заходу, чи хоча б про Тарзана. Але ж я йду в кіно з Оленою...
Дивно, але фільм і мені сподобався. Просто на дивовижу - ми наче дивилися різні фільми. Олена дивилися про кохання, а я про боротьбу шляхетного Півдня із підлими і хамуватими янкі-північанами. Особливо вразив епізод пожежі Атланти - апокаліптична картина охопленого полум'ям міста.
Як і годиться, я тихцем поклав руку Олені на коліна. І вона не зупинила мого нахабства, а лише пригорнулася до мене. Коли ми вийшли із кінотеатру, вже сутеніло і я, як гречний кавалер, визвався проводити свою даму. А жила вона не близько - аж під Замковою горою. Оленка щебетала про Скарлет і Ретта Батлера, Скарлет та Ешлі, про їхнє трагічне кохання, що все могло б бути інакше і він і вона могли б бути щасливими, якби...  
Її зіркаті очі глипнули на мене - поцілуй мене, прошепотіла вона. Ми зустрілися устами, мене кинуло в жар від незвіданих досі відчуттів, крізь розхристану блузку я торкнкнувся вперше дівочих грудей. Пружні, гарячі, із затвердлими сосками вони доводили  мене до божевілля. І моя рука ковзнула по слизькій шовковій панчосі все вище і вище, плуталася в упряжі підвязок, добралася до її мантечок, що ховали солодке, заборонене і гріховне...
Аж раптом низьке, пронизливе наче зубний біль, гудіння стало сверлити свідомість, змусило відвернути увагу від коханої Оленки... На  місто летіли літаки. Гудіння переросло в рев і здавалося, незграбні, наче ноги у личаках, шасі крилатих потвор пропливали просто над нами, мало не торкаючись верховіть дерев. Озвалася запізніла сирена тривоги. Оленка притислася до мене і захлипала від страху. На місто посипалися бомби. Внизу пробігли доріжки спалахів і пролунала запізніла громовиця вибухів. Вулицями, маленькі, наче мурашки, метушилися люди, жарким полумям палала електростанція і бідні єврейські квартали. Літаки скинули бомби і знову проплили над нами. А ми, наче затравлені звірята, лише тислись один до одного, вже не думаючи ні про що. Єдина пожежна машина і десяток пожежників відчайдушно намагалися погасити місто, що перетворилося на величезне кострисько...
Хоч у мене були куди вагоміші підстави недавидіти нацистів, та я ніколи  не міг простити їм того, що не здобув тоді від чистої і наївної дівчинки, а отримав лише через два роки від дешевої пристаркуватої шльондри в Каірі, і то тільки для того, щоб не брали на кпини  однополчани. Я ще не раз і не два зустрічав ці літаки - Ju-87-штукас, виття двигунів яких заганяло на дно траншей навіть найбільших відчайдухів. Мабуть лише я, зціпивши зуби, висаджував у пікіруючу смертоносну машину цілу обойму зі своєї гвинтівки. Звісно, знав що то марно ...
Впала обложена Варшава і потрохи почали повертатися з війни наші вояки -оброслі щетиною, брудні, обдерті, наче старці.  Польська армія вже перестала існувати. Ми чекали на тата, та марно. Містом пішли чутки, що скоро сюди прийдуть совіти.
Оленка побачивши мене, шарілася і відверталась при моїй появі. Мабуть їй було ніяково за себе. Мені теж, хоч дуже хотілося з нею заговорити, та я не знав як почати...
Із самого ранку в місто входила військова колона. У сірих шинелях, якісь змарнілі, погано вбрані - у багатьох підошви чобіт були примотані до халяв телеграфним дротом, дехто взагалі йшов у личаках. Офіцери їхали на возах і лузали насіння. Їх зустрічали під блакитно-жовтим(***) і червоним прапорами хлібом і сіллю. Серед совітів їхній штатний ритор-політрук одразу ж видав наперед завчену полум’яну промову про величний історичний момент воз’єднання України, кінець польського гніту і визначну роль у цьому комуністичної партії і особисто товаріща Сталіна, батька усіх народів, в тім числі й українського. Серед міської делегації був і мій друзяка, Славко. Він у вишиванці тримав коровая.
У Львові відбулася спільна німецько-совіцька мілітарна дефіляда і через кілька днів ми отримали коротеньку поштівку від тата із штампом німецької військової цензури. Він писав, що потрапив у полон і наразі перебуває у офіцерському концтаборі. Він живий і здоровий.
Мама плакала від щастя. Бо вже тоді поміж люду прошелестіло зловісне слово - Катинь.  
Я знічев'я пішов подивитися на новий радянський фільм "Чапаєв". Раніше я совіцького кіна ніколи не бачив. Я  вийшов із Ренесансу, що віднедавна став кінотеатром імені товаріща Дзержинського із відчуттям гидливості та здивування від цього витвору на сірій подряпаній плівці.
Через два місяці родини польських офіцерів вислали до Казахстану. Дарма, що тато був учителем і офіцером йому довелося пробути лише кілька днів.
Не хочу згадувати про ті шевченківські місця. То було виживання і з цього чистилища мені вдалося вирватися лише тоді, коли англійці почали формувати армію із полонених і висланих поляків під командуванням генерала Владислава Андерса.
Іран, Свята Земля, Єгипет...  Я бачив ті піраміди. Був у пеклі Тобруку та Ель-Аламейні, штурмував монастир Монте-Касіно. Ці назви мало що кажуть тутешнім людям, та там було чимало українців. Наші мертві лежать скрізь - від африканських пісків до полярних морів. По закінченню війни переді мною відкрилося багато шляхів різних шляхів, та я вибрав найважчий - вирішив повернутися. На Україні лишилися мої рідні.
Мене не забрали у табори - мабуть тоді ще трохи побоювалися міжнародного розголосу і своїх колишніх союзників. Лише відібрали нагороди і документи. Але їхнє пильне око я відчував ще дуже довго. Матері невдовзі дозволили повернутися на Україну, але не на Західну. Там тоді йшла жорстока партизанська війна.
Повернувся з полону тато. Ми не бачили його дев’ять довгих років.  Вісім років німецього offlag-у і рік совіцьких фільтраційних таборів. Почорнілий, схожий на тінь, він був у канадському однострої без погонів із нашитим червоним кленовим листком на рукаві й у важких військових черевиках.(****) Здавалося, що лише ці черевики і тримають його на грішній землі і не дають пориву вітру розвіяти тата, як те зівяле листя, забрати його від нас назавжди... Тата не стало через два роки - він помер від сухот.
Однокласник Славко став одним із відомих повстанських командирів і закінчив життя на власній гранаті у лісовій криївці сорок сьомого року. Дивно - майже усі, хто тоді зустрічав освободителів хлібом-сіллю були членами ОУН, більшість із них полягло сорок першого у тюрмі, нашвидкоруч розстріляні енкаведистами.
Оленка загинула в сорок шостому у підвалі МГБ. Вона була звязковою УПА. Я так і не зумів стати її Реттом Батлером чи хоча б Ешлі Уілксом, бо не зміг тоді навіть просто підійти і заговорити з нею.
Я повернувся до рідного міста у п’ятдесят третьому і не зустрів нікого із друзів чи просто знайомих. Їх усіх розвіяло злими вітрами...


* Міф, розтиражований німецькою пропагандою, не відповідає дійсності
** Вів’єн Лі, звісно, була англійкою :)
*** це  прапор ОУН.
**** концтабір звільнили канадці, звідси і їхня військова форма на колишньому полоненому

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Гарно, іншого і не сподівалась,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 26-02-2009

Золотий фонд ГАКу (версія Хижого Птаха)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Хижий Птах, 30-04-2008

Не може не відгукнутися на черговий шедевр КамЮ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 08-04-2008

дуже

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 06-04-2008

Незвичайний час

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 04-04-2008

Czerwone maki na Monte Casino

На цю рецензію користувачі залишили 22 відгуків
© Галина Михайловська, 04-04-2008

Гарно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 04-04-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 04-04-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88621497154236 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …