Запах паленого листя. Срібні, потемнілі від дурних думок і хворих марень, обручки спадають зі схудлих пальців. Осінь. На підлозі чорна тріснута кружка зеленого чаю з корицею і мятою, вода з осадом... душа вкрита осадом. Медитаційна музика дікшора не дряпає свідомості, занадто багато осаду.(Невідаю, що з ним робити...поки що були спроби лезом видряпати власне ім»я, яке весь час забувають. Нічого, - навіть шрамів!)
Порожня біла зимна кімната, навстіж розчинені віконниці без шибок, які легенько ворушаться, мов крила метелика. Під старою батареєю товстий тепло – жовтий зошит на 192 аркуши – це моє життя, з засушеними отруйними колись квітками олеандра і гілочкою жасмину, з вклеєними готичними картинками і одною відкриткою-валентинкою, з роздрукованими логами і з фото, похованому в білому конверті без адреси...
Відкриваю зміст...його нема...там так і написано: «В МЕНІ нема змісту!!!» , гострий нервовий почерк...смішно. Вожу правою рукою по списаних минулим сторінках, як сліпа, довгі нігті легенько шурхотять по папері. Нічого не можу прочитати, нічого не хочу прочитати.
Підіймаюсь, переді мною ,ніби картина , мертві каштани з поржавілим листям , синє небо з хмарами-перинами (там хтось спить?), легенький дим вогнища, де переплавляють ні на що не придатне кленове і каштанове листя. Ще раз вдихаю запах кориці і свого дитинства. як боляче...
Стальний корсет обтягнуто чорною матерією з червоними прожилками , схожими на переплетіння вен, де-не-де ажур. Він змушує дихати на дві чверті, він змушує серце битись на дві чверті. Весь час мушу зберігати горду аристократичну поставу, хоч як болить хребет, але то дрібниці, головне не дихати занадто глибоко, не брати занадто близько до серця.
Вітер. В кімнату влетів ворон, пройшовся довкола чорної труснутої кружки з холодним чаєм і іржавим лезом, клюнув посудину і вилетів.Хочу спати.
Підлога припорошена попелом (останніми днями весь час палять листя) і сухими вцілілими шматочками металу. Де не де застиглі плями-візерунки. Добре, байдуже... Прихиляюсь до стіни. Закриваю очі...Бачу:
...дівчинка, самотня дівчинка посеред порожньої зимної кімнати, хаотично вимальовує товстим пензликом якісь темно-червоні ієрогліфи навколо себе, ніби хоче захиститись.Вона судомно схлипує, розмірено...на дві чверті. Волосся зібране в довгу недбалу косу, на ній потерті сині джинси і чорна капішонка, вона все малює і малює...я не бачу біля неї фарб, тіль лезо... і темно-буру цівку крові з пошматованого зап»ястя. Тепер розумію. Їй боляче, їй порожньо...у ній НЕМА змісту!!! Для кого вона живе?! ...більше ні для кого, тільки фото поховано в білому конверті без адреси...
Відкриваю очі...ще одне хворе марення, прийшло разом з запахом паленого листя...
Підхожу до холодного несмачного чаю, п»ю повільними ковтками, на дві чверті...так треба...культивую осад. Він залишається навіть на віях, так ти забуваєш як плакати...
- Я тебе люблю! – шепоче бліда, виснажена осінніми затяжними дощами і листами,
смс-ками у безвість, біла фея…
Чоловік обійняв її, мовчить, трохи посміхається , згадує розпорядок автобусів. Здається все переломлене проміння падає на них разом з листям.
Автобус о 18.30, він ще встигає, тому починає її цілувати, якось звично, але трохи обережно. Боїться ,що вона здогадається. Здогадається?!
Флеш! Спалах золотого пилу-попелу з семи вогнищ, на яких палять пережитки літа, по щоках феї течуть білі сльози, напевно солодкі, як молоко : вона теж пам»ятає про розпорядок автобусів, пам»ятає про іншу його фею.
Та ось кінчилась платівка, змилась біла туш з вій, фарба «Блонд» з довгих кіс, сірий шар буденності з інтуїції. Здогадалась.
Фея сидить сама на лавці, обхопивши коліна руками, поруч лежить мобільний з дванадцятьма щойно створеними «чернетками» майбутніх послань, коси починають чорніти з кінчиків. Нема ні краплі пафосу, вона зізналась собі у всьому, подерла на шматки дешеву картонну маску «Закохана Маргарита», здала книгу на макулатуру, стерла номер свого Майстра, і тепер не може відіслати ні одну з смс .
Гарна картинка – романтика, ну нє? Я сиджу на підвіконні, гадаю на чайній гущі зелених зів»ялих листочків сумнівного походження, замовляю свій страх самотності. Треба піти приготувати ще. Але треба комусь іншому, а мені і так зручно, тепло – температура вже четвертий день натягує струни самоусвідомлення до межі .
Якщо ти не прийдеш…я втрачу себе, втрачу розум, залишки крові, віру в твоє божественне походження. Можеш навіть приходити без жовтих хризантем, я все одно не вона. Я написала тобі вірш – на підлозі, одвічними печатями мовчання, не читай в голос! Хочеш я дематеріалізуюсь? Я навчилась…але я буду поруч, ти тільки злови моє дихання. Тільки не забувай, ти ж чув як співають у терцію – тобі подобалось, десь так само і ми дихаємо…Колись скажу тобі, чого ми не можемо бути поруч, зачекай, тільки заварю ще чаю з олеандру.
Дівчинка йде у холодну чисту кухню, наповнює чорну чашку чаєм, кладе три таблетки Флуоксетину до рота і швидко , запиваючи холодним напоєм, ковтає. Посміхається покусаними губами, буре червоне яблуко зі столу і йде до кімнати. Біля вікна стоїть Чоловік. Немає нічого дивного, вона ж недарма заклинала його, треба було тільки випити свою дозу отрути, і отримати те, про що просила.
- Я бачила це в сні. Подивись на мене!
Чоловік вперто дивиться у вечірні сутінки, кімната наповнюється павутиною тіней голих гілок , сонце сідає. Вона нижча від нього на голову, стає обабіч. Кімната повна листків, що складаються у свою химерну подобу з попелу, навіть після кремації. Ставить чашку десь зліва. Підходить близько-близько, шепоче в губи: - Я тебе люблю!...
Чому ж він не обіймає? Не посміхається? Не згадує про автобус, чорт би його побрав?!!
- Тобі болить? - відсторонюючись питає вона. – Вибач, я не хотіла…
Вона мовчки стоїть, раптом згадує щось.
- Хочеш яблуко?
Він переводить холодний погляд сірих вовчих очей на дівчинку. Бере протягнуте йому яблуко, робить крок і міцно обіймає її. Вона всміхається…
Чоловік розплющив очі. Вже пізно. Треба йти додому. На підвіконні лежать срібні потемнілі обручки біля чорної тріснутої чашки чаю з олеандру. Стало трохи легше…Порожня холодна кімната, він з напругою вдивляється в темні кутки, в надії побачити. В мр3 лунає музика дікшора, дряпає свідомість, роблячи її надчутливою до сприйняття потойбічного, вводить в транс…
Він стоїть і намагається зловити дихання – не виходить. Чому?! Вона ж обіцяла бути весь час поруч!!!
Він важко йде до виходу, втрачаючи віру…
Тільки вічні печаті мовчання ледь світяться в темряві, він так і не дочитав вірш.
Вона сидить під стіною, шепоче: Питаєш «чому»?!...мертві не дихають, коханий…
