Твоє “добраніч” мені на вушко перед сном і я вже точно знаю, що цієї ночі мене чекає лише безсоння. Ніяк не зможу заснути і згадуватиму твої тихі кроки по моїй кімнаті, міцні обійми твоїх рук та шалені цілунки наших уст. Мариться, що усе це спочатку чекало на мене під зорями місячних ночей – там, біля ставу, де ти призначав мені побачення. А згодом моя кімната вже стала нашою і кроки твоїх сірих буденних капців відлунювали майже у моїй душі. Зараз навіть не хочеться визнавати, що цю ідилію насправді малювала лише моя уява...
А тепер лише мобільний телефон твоїм голосом час від часу бажає мені перед сном надобраніч. Прикро, але я таки засинаю сама, обіймаючи медведика, якого колись купила на осінньому розпродажі іграшок тоді, коли у житті ще не було і натяку на тебе. Він, кудлатий, вже напевне знає всі мої злети і падіння, адже це тільки він вислуховував розповіді про них у свої бурі вушка. А коли в думках з’явився ти, мишко, здається, образився і вже ніколи після того не займав свого місця на сусідній з моєю подушці. Можливо, саме тому він надзвичайно здивувався, коли сьогодні увечері знову опинився тут, на кольорових простирадлах, поруч мене. Пухнатий довго принюхувався до запаху чужих парфумів, все ніяк не міг до них звикнути і запитально поглядав на мене, чекаючи на звичну сповідь у його вухо. Та що можу сказати у такі моменти? Що насправді мені дуже хороше з тим, хто часом лише телефоном бажає солодких снів і часто забуває про моє існування? Що його парфуми на моїй постелі – такий самий витвір моєї уяви, як і наші зустрічі під зоряним небом під крислатим деревцем щастя? Що його, втім, як часом і моя, вірність – ефимерне поняття, яке навряд чи комусь із нас знадобиться щодня і щогодини?
Відтак не кажу нічого і вибираю мовчанку. Та надовго мене не вистачає. У цьому винен медведик, адже він часом тицяє своїм вологим носом у мою щоку. Цілує мене і наче злизує кілька сльозинок, які невідомо чому і звідки з’вилися на обличчі. Він, бідолаха, не може побажати мені приємних сновидінь і хвилюється насправді через те, що я люблю його менше за тебе. Думає, що саме через оцю його безмовність... Заспокоюю малого, заколисуючи і голублячи опівночі. А коли мені здається, що він вже заснув, тихенько кілька разів шепочу “надобраніч” у його м’яке волохате вухо і мені здається, що то насправді ти говориш зі мною ніжними пухнастими словами на моїй подушці, які ніколи не вичерпаються...
