Вулицею йшов чоловік. На вигляд йому було років сорок. Джинси синього кольору, що побачили чимало на своєму віці, і чорна шкіряна куртка на манжеті, сиділи на ньому як вилиті. Чорні черевики з шматочками засохлого бруду несли свого господаря впевненою, рівномірною ходьбою. Голова була не покрита. Чорне волосся покрила перша, ще рідка, сивина. Обличчя не випромінювало жодних емоцій. Чоловік спокійно йшов ні на кого не звертаючи уваги.
Здавалось.
Насправді, його погляд постійно стежив. Він шукав жертву. Йому вона потрібна. Уже десять днів він жив як проста людина, а так хотілося вдовольнити свою сутність. Вдовольнити те що його створило.
Він поглянув на хлопця що йшов навпроти. Здається підходящий. Погляд не випромінює надії. Він не знає що робити. Відчай майже переповнює душу.
Кляті люди. Вічно вони борються з неминучим. Ось і цей зробив так само. Вогник, що загорівся в очах, сповіщав Перехожого – ця людина не для нього.
Він ішов далі. Людей ставало все менше. Ну зрозуміло. Уже вечір, а в таких містечках восьма година – це вже глибока ніч. Рідко кого побачиш. А якщо й зустрінеш, то це будуть п’яні підлітки в яких немає того що йому треба.
Та все одно треба спробувати і можливо задовольнитися підлітком. Хоча їсти матеріальних страх йому не дуже подобається. Йому потрібний душевний біль. Люди в яких страждає душа ось що справді смачно.
Всередині щось заворушилося, сказавши, що треба квапитися. Без тебе знаю, сиди там і не висовуйся. Ти ж знаєш як важко шукати коли ти в силі. Людська частина підкорила Те, що хотіло вийти на свободу.
Можливо зайти в кафе. В таку пору там сидять лише одинокі люди надіючись зустріти друга – який зможе слухати.
Які все таки вони слабкі. Вони роблять вид що всесильні, що можуть все. Насправді, більшість це непотріб, що не розуміє свого призначення
Так зайду в кафе.
Двері відчинилися і Перехожий зайшов в середину.
Так і є, я не помилився. Три потенційні жертви.
Він підійшов до бармена, красивої блондинки, і сказав:
- Каву, подвійну, будь-ласка.
Єдине що йому смакує на цій грішній землі це кава. Її він може пити не пересилюючи себе. Все інше.
Чорт, йому раз прийшлося пропихати виделкою шматок м’яса, який все ніяк не міг залізти в горлянку. І все заради справжньої їжі. Так заради неї він здатен на все.
Сьогодні можна обійтися кавою – це радує.
Він сів за столик так, щоб бачити всіх відвідувачів.
Тепер починалося найголовніше вибрати жертву. Ну що ж почнемо.
Перша. Доволі симпатична брюнетка, що сиділа найближче до нього, мабуть, через це він почав саме з неї. Вона замовила ситну вечерю. Виходить самотня і вдома її не чекають. Це добре. Поки що вона підходить. Далі. Одягнута пристойно – це трохи не те, значить все таки сенс в житті є. Ну нічого, на це можна закрити очі. Самотність поки виграє. Стоп. Все відпадає. Клята сучка, вона кар’єристка. Їй байдуже на особисте життя в неї інший сенс.
Друга. Також жінка, але повна протилежність першій. Вона схожа на домашнього песика, що виконує будь-які побажання господаря. А цей господар, до речі, більшість всього, зараз лежить вдома у лайно п’яний. Та перше чим заснути зробив добрячий погром в хаті. Тай тут не треба бути кимсь, щоб зрозуміти. Он як вона за бік тримається. Мабуть, добре в’їхав по печінці. Добре. Нам підходить.
Чоловік зробив маленький ковток кави, більше, щоб приховати посмішку, ніж посмакувати людським напоєм, який він все одно ненавидів.
Треба пригледітися більш уважно щоб не дати маху. Не хочеться проїхати мимо, як кілька днів тому. Коли він спутав фанатизм з відчаєм.
Руки жінки тремтіли це було добре видно коли вона підносила до рота пляшку міцного пива. Погляд Перехожого вп’явся в жінку, прискіпливо оцінюючи.
Очі, покажи очі. Перехожий почав нервувати. Жінка весь час закривала очі рукою, ніби хотіла стримати плач. Нарешті. Вона подивилася прямо на нього. Хотілося кричати. Вона виявилася непотребом. Той виродок її б’є, знущається, а вона з вірністю хатнього собаки продовжує кохати.
І ці істоти вважають себе розумними.
Останній шанс. Чоловік, що сидів в самому кінці. Вік було важко вгадати. Так завжди буває коли зустрічаєш гладку людину. Він п’є пиво. Без друзів. Чудово. Перехожий напружив зір і заглянув в очі. Душа чоловіка відкрилася перед ним як тоненька книга, яку він швидко прочитав.
Кращого бажати непотрібно. Ось його вечеря. Нарешті, він нап’ється болю.
Перехожий відсунув каву, підвівся, і все тією ж рівною ходою рушив до жертви. Товстун помітив це, і в його очах з’явився страх. Що потрібно незнайомцю? Чому він іде до мене. Перехожий насилу стримав посмішку, ця невпевненість уже почала насищати його.
Він сів за столик. Товстун дивився на нього. Стояла тиша і лише спокійна музика з автомату, розбавляла цю німу картину.
- Ти страждаєш? – запитав Перехожий.
Жертва мовчала.
- Я знаю як звільнити тебе. – продовжував він. – Ти повинен лише повірити мені і відкрити душу. Відкрий, і я подарую тобі все.
Знову настала тиша. Перехожий пильно стежив за чоловіком. Він вловлював найменші деталі. І він був задоволений.
Перехожий не прогадав з жертвою і тому дав собі хвилину щоб розслабитися. Смакуючи болем він відкрив себе. І тепер вже жертва читала незнайомця як книгу. І все зрозуміла.
На обличчі чоловіка з’явилася посмішка.
- Все? – запитав він. – А чому ти вирішив що в мене його немає. Забирайся звідси і знай ти не отримаєш бажаного. Забирайся, а не то пошкодуєш.
Все таки час від часу я помиляюся і в цих істот є шанс щоб вижити. Ось наглядний приклад, що не завжди обгортка розказує все про свого господаря. Цей товстун виявився напрочуд сильним. Що ж я відступлю, але пам’ятай обов’язково повернуся і тоді... Краще пильнуй. А сьогодні тобі пощастило. Радій.
Перехожий підвівся. Його перемогли. Тепер його кроки були швидкими і не впевненими. Двері закрилися.
Перехожий йшов геть. Байдуже куди, аби подалі звідси. Подалі від таких людей. Від тих хто розуміє.
Перехожий стояв на зупинці і голосував автомобілям, що мчалися навпроти. Жоден з них не зупинився. Він розумів, що шансів мало, але йти він не зможе. Сили закінчуються. Йому потрібна їжа. І якщо сьогодні нічого не знайдеться, справи будуть кепські.
Він в черговий раз підняв руку і сталося диво. Біля нього зупинилася червоного кольору дев’ятка. Двері відчинилися і водій сказав:
- Сідай, друже, підкину.
Перехожий не змусив його повторювати двічі.
Машина рушила з місця.
- Куди тобі? – запитав водій.
- До найближчого містечка. – відповів Перехожий.
- Гаразд, але це близько п’ятдесяти кілометрів. Влаштовує.
- Так.
Хвилин сорок вони їхали мовчки. Водій не хотів розмовляти, перехожий тим більше.
Зігрівшись він вирішив взнати поближче свого рятівника.
Давно йому так не щастило. Перехожий навіть здивувався, невже таке буває. З першого погляду він зрозумів – це жертва. Його біль виливався на зовні. Він відчував його матеріально. Трапеза буде смачною.
Що його турбує дізнатися Перехожому було не важко. Тут все було написано як на долоні. Він одинокий. В нього є все, але він в цьому світі сам. Якщо з ним станеться лихо, допомога не прийде. Його просто поховають, накладуть багато вінків і забудуть. Він не хоче жити, але ще більше він боїться позбавити себе мук. Для нього це справді страшно, а можливо він просто не може. Скільки ночей він просидів в своєму кабінеті із запханим до горлянки пістолетом. Там була одна куля - його спасіння, його страх. Вона й зараз з ним, в потаємній кишені куртки. Він не міг спустити курок.
- Я можу допомогти тобі? – сказав Перехожий.
- Що? – перепитав водій.
- Я знаю, що тебе гризе. Твоя душа зламана, я можу все виправити.
- Не розумію.
- Все ти розумієш. Кожного ранку ти прокидаєшся, дивишся на дружину яку ненавидиш, спілкуєшся з дітьми яких не розумієш, а сам думаєш про смерть. Тобі важко жити. Твоя душа переповнена болем. В твоїй кишені лежить куля, якою ти ніколи не скористаєшся. Повір мені я знаю. В тебе не вистачить духу, щоб нажати на курок. Я ж подарую тобі щастя. Ти відчуєш, що таке життя.
Водій дивився на дорогу не кажучи ні слова. Він просто не розумів що казати. Чи це правда? Чи просто мужик під кайфом. Якого біса я взагалі зупинився. Вирішив допомогти. Допоміг на свою голову. Це була перша реакція.
Потім, коли суть сказаного дійшла до найпотаємніших завулків мозку, він почав думати, а якщо незнайомець каже правду.
Перехожий з важкістю стримував сутність, що так і виривалася на зовні до жертви.
Зачекай, невже ти не бачиш, що він вагається. Треба довести справу до кінця.
Перехожий бачив нерішучість водія і сказав:
- Чому б тобі не спробувати? Гірше не буде – повір.
Гірше не буде. Гірше не буде. Слова в’їлися в водія, не даючи спокою.
- Гаразд. – промовив він.
Сутність Перехожого ледь не заволоділа тілом повністю.
Зачекай-й-й. Проскреготав він, заганяючи її назад.
- Зупини машину. – голос звучав спокійно.
Автомобіль зупинився.
- Розслабся. – сказав Перехожий.
Вони сиділи хвилин п’ять. Мовчки, нерухому, немов два трупи, яких для чогось запхали до машини і вивезли в поле. Нічого такого не сталося. Перехожий не почав розривати водія на шматки, чи жерти його плоть. Він просто дивився йому у вічі, передаючи цим поглядом частину своєї сутності.
Коли все закінчилося Перехожий спокійно відкинувся назад і не відмовив собі у хвилинному відпочинку. Водій подивився на нього, потім погляд метнувся в дзеркало, де відбивалися його очі – і вдихнув повними грудьми.
Водію захотілося їсти. Він поглянув на пасажира...
Двері відчинилися, з машини виліз Перехожий – Водій залишився в машині.
- Бувай. – крикнув Перехожий і закрив дверці.
Машина рушила з місця і поїхала далі по дорозі.
Перехожий проводжав її поглядом.
Червона дев’ятка зупинилася біля магазину. З машини виліз Водій. Він щойно приборкав свою голодну сутність – це була його перша перемога над нею.
Треба роздобути їжу.
Йому потрібно їсти.
Через години дві до містечка дійде Перехожий.
Тепер їх двох, а далі... Далі їх буде багато. Вони покорять цих немічних істот, які називають себе - люди.
