Зустрів я, ото, недавно свого інститутського другана Саньку. Вареником хлопця тоді кликали. І зовсім не за метрикою. Ото, як на першому курсі вчепилося Вареники так надалі й носив їх. Тільки вже у одній особі. Отака, ото, еволюція не з тіста виробів…
Вуха-бо Санька мав неабиякі… За формою й розміром. Та, що тут довго їх розвимальовувати? Вареники вони й в Крижополі, немов ті жополі. Саньчині, правда, були ще й спритнішими в рухах, ніж у більшості з нас. Такі фігури пілотажу він ними виробляв… Вухом міг ледь не лампочку вкрутити. Ото з такою непересічною на вуха особою, як то кажуть, мав я за честь відвідувати у один час одне місце…
Опісля ж диплому, наші дороги повели та й кожна на свої пороги. Отож, з тієї пори й не потикалися кожен зі своєї нори. А тут, ну, це ж треба, раптом зненацька й зустрілися. На вулиці в місті. Я саме за справжнім помідорським насінням туди навідувався. Купив. Хоч і дорого, але ж то сам голандський Паркер. Поклав ті пакетики до торбикюлю та й іду собі на автостанцію начеб-то радий увесь такий. Знижку ж на базарі за паркерят стребував немалу. Аж цілу десятку з вузькопльоночного крамарика видавив. Парубоцькі ж завелися тепер. І освоїти самі ж просяться…
Аж тут, назустріч якийсь двометровий здоровенний бугаяка моїм тротуаром чеше. Сивувата олімпійськоведмежа шуба на нім і чорні джинси, заправлені у високі обшмонські черевики. Зверху ж над ними, синя спортивна шапочка з балабончиком, а у ній мордяка тих же пропорцій, що й решта. І такої вона, мордяка всмислі, масті, що хоч цілу силосну башту та й одразу прикурюй. А через плече на ремені здоровило мав спортивну сумку у вигляді банки з пивом.
Ну, думаю, я теж не незнайкового зросту, отож, щоб тут безпечно розминутися відповідний маневр потрібен. Колись чував, що за правилами кораблі в морі розходяться обов`язково лівими бортами. Ну, й ми зараз розійдемося собі, як ті в морі кораблі.
Тільки-но приготувався взяти ближче до проїжджої частини, аж тут мордопляс робить крок не за морськими правилами і зі словами:
Здоров, Ваську, - хапає мене своїми клешнями у обійми.
-Здоровенькі були, - кажу, намагаючись якось вивільнитися. Та, де вже там… Хватка, мов у стогоклада , і з м`ясом не вирватися... Однозначно ж-бо...
-Та, ти, що не взнав мене? – питає.
Тут я перевожу подих і придивляюся краще.
-Вареник? Ти?
-А, хто ж ще.
-То відпусти вже, ведмедяка... Ледь сало з шоколадом не змішав.
-Та, ну тебе. То ж я на радощах, - і розчепив обіймоньки...
Трохи віддихався я й кажу:
-Знаєш, Санько, а таки справді радий тебе бачити.
-І я, теж взаємно-приємно, Ваську... Да, майже двадцять років пройшло...
-Ну, не зовсім, а от всі п`ятнадцять таки вже мабуть і є.
-Як кажуть, стільки води за цей час аж якось раптово збігло...
-Точно... Ну, та що ми, ото, як собаки дикі та й на вулиці досі? Зима ж таки напала, а не циця мамина.
-Ага, он, аж шуба разом з ворсом дружно дибки стали і мерехтять та й лопотять собі на вітрі. А він, паганець, таки, геть не кволий, хоч і без снігу воює довкола.
-Коротше, пішли-но до ганделика. Добре, що саме поруч угніздився він родимий. Там у теплі й продовжимо. Розбавимо тую воду дременулую казьоночкою несказьоною... Ти свою розрідиш, а я свою…
-Годиться ягодиця…
-Ти ці прибаутки серед тут зав`язуй. Тут же зовсім не посеред же.
-Та, добре, добре.
-Так, отож.
Коротше, заходимо ми до того ганделя. О, столики вільні є. Підходимо до стойки, а там барменталем працює діваха з нашого села. Поздоровкались і тут же й замовляю:
-Ти, Любцю, давай нам два по стопійсят для розгону і по гутенвроту для закусону. З баликом не тре. Селітрою пре. Просто по-людськи хочемо, з сальцем та по квашеному огірочку на добру загризочку.
Дав грошву, отримав здачу, взяли питво-їтво та й за столик. І кажу:
-Ну, то що, колего? За зустріч.
-За зустріч.
Та й прийняли на грудь. Мені добре пішло, назад не запросилося. А, як загризли-заїли, то й питаю Саньку:
-Ну і як воно нічого? Тільки, давай-но все по-порядку.
Він зітхнув і почав.
-Отож, після диплому направили мене в міську школу.
-За які такі це заслуги, перепрошую? Ти ж сам з дерьовні червона цицька?
-Так у циганську ж.
-Тоді з вами все пойнятно. Хотів сходити у армію, а опісля рік якось з ромалятами переромалитися, потім звільнитися зі школи і вже всьо: міський ще й із вільним дипломом художник.
-Так точно.
-Ну й що?
-Ну, трохи не так сталося, як загадалося. Служити попав до Росії. У Підмосков`я. А коли там набирали хокейну команду я й визвався.
-Чого ж, пам`ятаю, що ти ж краще за всіх нас на ковзанах ковзався.
-Отож. Прийняли, розпочалися тренування. Потім, швидко перевели у спортроту. Замилювати оченятка не буду, але гралося мені добре. Та так, що невдовзі попав аж у запасний склад ЦСКА .
-Ніхрена собі педаль. Знай наших. Та, ти, таки справді молодець, Вареник.
-Не все так просто, друже. Ти, слухай-но. Гралося й далі непогано. Тренер вже почав було натякати стосовно мого переведення до основного складу... Але...
-Ну, не тягни, що там?
-Зажди, тепер я до Любці сходжу. Тьохнути мені тут, друже, обв`язково треба.
Приніс він їдло-поїдло. Ще по стопійсят та гутенвроти. Отож, взялися ми за гранчаки.
-Ну, що? Будьмо, Ваську - каже.
-Будьмо, Саня, - відповідаю.
Прийнялося. Загризлося. Заїлося.
-Коротше, слухай далі... Отож, вже як тренер почав було патякати стосовно мого переведення до основного складу, я й травмувався. Сильно.
-Отакої... На усьому скаку...
-Ти звідки знаєш?
-Я мав на увазі кар`єру твою хокейну...
-А... Коротше, під час фінальної гри, рахунок саме нічийний був.
-Зрозуміло, команді конче була потрібна перевага.
-Отож. Коротше, заволодів я шайбою, добряче відірвався від решти і, жену собі її ріднесеньку до воріт ворожих. З усіх можливих ніг розігнався. І не було вже між мною й воротарем аж зовсім нікого... Я вже, навіть, почав обманний маневр обмислювати...
-І що?
-Дуже треба мені, друже, у цьому місці ще тьохнути. Обв`язково.
-То тепірко я пішов.
-Не тре`. Ось в мене у сумці є.
Та й дістав півлітру. Наповнили ми гранчаки попід столом, щоб землячку- барменталицю перед хазяями ганделику не підставляти, та й вже без усіляких тостів хильнули. Занюхалося й хлібцем непогано... І Вареник продовжив далі.
Отож, розігнався я добряче. І ворожі ворота з сторожем вже поряд зовсім... Ну, думаю, сам зараз почну примірятися наче в правий кут, а вдарю у лівий. Це моя коронка була. І тут, якогось єлдириму, я зненацька гепаюся на лід... Та так, що аж шолом з голови моєї зіскочив і суддю на мило виніс. Тільки смуги замиготіли...
-От, бідачка.
-Але шайби я все одно не втратив.
-Та ну?
-Ти ж, надіюся, пам`ятаєш чого ото я Вареник?
-Ще й добре. Так що, твої чудо-вуха там в пригоді стали?
-Аякже. Хоч суддя й полетів у бік мила, але ж я все-таки продовжував рухатися до воріт. І виявив, що падаючи втрапив на шайбу та ще й власним вухом. Одразу скажу тобі, що приємного у шайбі, як подушці, звичайно, зовсім мало, але ж я її не втратив і, тому можу ще забити гол. Отож, щоб, недайбо, не вислизнула, міцно вчепився у неї всім вухом і їду собі вперед головою прямо у ворота. Ще якась мить і таки буде гол...
-Що, випити?
-Ага...
Знову, тим же макаром розлили залишки, прийняли, занюхали... І повів Санька далі...
Отож, їдемо ми собі спокійно із шайбою у ворота за голом та й їдемо. А я, навіть, і трішечки ремигнути боюся, щоб же недайбо ж не вислизнула. Коротше, ще трохи й будемо на місці... Та зовсім не дрімав ворожий воротячий сторож і підступно, всього за якийсь десяток сантиметрів від лінії воріт, ключкою вибив шайбу вбік...
-От, зараза заразна.
-Еге. Коротше, голу тоді не сталося. Вибити-то, він її вибив, але оскільки, відстань від льоду до мого черепунделю, навіть не зважаючі на підкладений гутенврот з шайби та вуха, виявилася меншою висоти ключки, то нічим не захищена макітра на місяць реанімації відчула себе хокейною шайбою аж цілком і повністю...
-Бабай-штовхай... Ну, й не повезло тобі, дружаня...
-Що-да, то–да... Неможлива річ сталася, довбаний ковзан на ходу зломився...
-А у мудацюги того приворотного, що зломилося?
-Воля до перемоги, Ваську, то сильна штука...
-Ти не дуйся, дружаня, але тут я не згоден. То азартом серед ведмедяк на всю голову морожених зветься... Ти, посидь тут трішки, Саньок, я зараз.
Бігом зганяв на, признаюся, аж зовсім небігових ногах, за наступною порцією. Ізготовилися.
-А, давай-но, Сашко, тепер вип`ємо за лося.
-За якого це лося?
-Щоб їлося, пилося та здорово жилося...
-А, давай, дружаня.
А як прийняли та загризли, я й питаю?
Ну, а далі?
-А що далі? – Сандалі. Напали на педалі... Як прийшов до тями та повернулася пам`ять, то вже не те, що у хокей грати, а навіть із армії лікарі комісували. Отож, із горя розпився і до батьківщини докотився. Тепер живу у селі і треную кролі. Та хокей на траві серед дітлахів впроваджую. Так і досі не одружився. Хто ж за такого пияка піде? Коротше, звідки вийшов, туди й прийшов. Початок і кінець...
-Щось не схожий ти на алкалоїда тривалої витримки.
-Да, правда. Вже три роки, як полікувався.
-Так, що ж ми оце робимо? Тобі ж, мабуть і пити тепер не можна?
-А я й не п`ю. Оце тільки з тобою розв`язав. Відчував, що розмова буде така, що натрезв`як аж ніяк не проскочиш. А, бач, поміж крапельками казьоночки і вдалося. Раніше тільки бувало згадаю, про це й одразу червоне покривало навсю укривало. А тепер, просто сумнувато й тільки.
-То, все в порядку, друже?
-Яволь. Та ти не переживай. Знову пити я вже не почну. Чую в собі таку силу.
-Радий за тебе. Аж дуже. Ну, а тут, що робив?
-Та, їздив за собачим шампунем й ошийником від бліх.
-Про братів наших менших піклуєшся... Зворушливо...
-Та є у мене вдома кунделиця надвірня. Шайба на ім`я...
-Було б дивно, якби її звали якось по-іншому.
-І, віриш, така в неї фігура струнка... Ніжки такі гарнючі... А, мордою вона, взагалі, схожа лице королеви бензоколонки Надії Румянцевої...
-Ну, ти, й даєш, Варенику...
-Га? Що?
-А я, ото, думаю, і звідки ж в нього словеса припардонні такі вистрибують? Женилку тобі треба офіційно й стабільно пристроїти. Сина народити. Чи доню. Чув?
-Та чув.
-Ну, всьо. Гастроль зійшла на ноль. Почалапали по автобусах. У мене, он, вже скоро останній.
-А, ти, про себе, чого промовчав?
-Та, маю за місяць день народження, отам і все розповім. З сім`єю познайомлю. Отож, запрошую. І не вздумай нору зсередини полірувати більше.
-Тепер не буду. Полірувалка вже зтерлась. А за запрошення, дякую. Чекай в гості.
Та й пішли ми... Вихилясало нас, правда, чогось трохи... Мабуть, то все підступи вітру...
Коротше, був він у мене на дні варення. З нареченою приїжджав. Хороша така молодиця... Хлопчика від першого шлюбу має. Та, то нічого. Ще молода, тож й варениченят Санькі народить. Поїдемо тепер ми з Мариною до них, як листя опаде. Тоді, коли сам Вареник виліпився...
