- Не карайся. Лопе, як море. Ніколи не знаєш, що ховає вона у собі.
Орпен
(голова пов’язана сорочкою, до паска причеплена пляшка з водою)
змовкає й намагається облизати висохлі губи пошерхлим язиком. Тутешній чи той, що вже має деякі права називатися таким, бо ж народився у сім`ї священика - місіонера й усе життя провів у цих спекотних місцях, він озирається на свого супутника, котрий мочки плентається за ним з похиленою головою, самозречено продовжуючи місити пісок.
Лопе велична. Нескінчений, допоки сягає око, тьмяно-жовтий, розжарений палючим сонцем простір, подекуди вкритий невисокими дюнами, котрі немов далекі марева коливаються у спекотному повітрі.
- Чому це сталося?..
Сноу
(шматка на голові, руки й ноги починають вкриватися опіками)
хрипить, немов хоче ще щось додати, проте вже не має на те достатньо сил. Стороння людина, котра мала вдосталь грошей, щоби приїхати сюди, у це Богом забуте місце, і влаштувати собі екстремальну екскурсію, тільки зараз у буквальному розумінні на власній шкірі починає отримувати достатній запас вражень.
- Не відставай. Лопе перестала бути спокійним місцем.
Орпен
(коли-не-коли поглядає на сонце, котре тільки стало на стежку до заходу)
бурчить собі під носа й намагається заспокоїтися, вперто продовжуючи рухатися у напрямку найближчого селища. Майже інтуїтивно орієнтується поміж безлічі однаковісіньких дюн, періодично озирається і контролює, чи рухається Сноу за ним.
Лопе вічна. З давніх давен і дотепер зберігає вона у собі пам’ятки давніх цивілізацій, загублені племена й вимираючі мови. А разом з тим усим знаходить у ній прихисток і спочинок усе таємниче і невідоме, котре й лишилося, ще, мабуть, з тих часів.
Сноу
(ліва.., права.., ліва.., права.., ліва.., права…)
мовчить. Його іноді хитає, та він, поки що, втримує рівновагу. Крізь щілини висохлих очей він намагається тримати у полі зору пряму фігуру попереду. Голова наповнена важкою порожнечею, мозок майже не усвідомлює, що відбувається навколо і просто примушує ноги пересуватися.
Зупинка десь посеред пустелі
(10…12 днів шляху верблюдами, максимум день автомобілем)
приблизно на півдорозі поміж двома селищами, загубленими десь у пісках. Декілька секунд повної, суцільної тиші, котра давить на мозок і створює враження несподіваної глухоти, а потім, немов з усіх боків, несподіваний, лагідний передзвін невидимої арфи, а за ним той голос з повітря.
«Добра погода… Будемо йти разом…»
- Н`го! Цг`цанг`а!
Орпен
(немов би одночасно втягує у себе повітря, клацає і прицмокує)
голосно виголошує декілька слів незрозумілою мовою і зненацька зупиняється. Дивні уривчасті звуки дзвінкою луною ще кілька секунд висять над пісками. Коли останні відголоски після них стихають, Орпен повертається обличчям до Сноу й сідає просто на пісок.
Лопе небезпечна. Вона робить усі відчуття нереальними. Вона кличе подорожнього на ім’я, щоби той заблукав і загинув. Вона захоплює далекими маревами та золотими речами, котрі несподівано з’являються на піску і одразу ж зникають.
- Орпен?
Сноу
(нечутно хрипить, зібравши останні залишки сил)
підгинаються коліна, і він падає обличчям у гарячий пісок. Сліпуче сонце примушує поверхню пустелі світитися, відтак падіння відчувається, немов повільне занурення у суцільне золотаве сяйво.
Хамсин
(жахливий вітер шматками здіймає пустелю у повітря і наосліп жбурляє їх в усі боки)
продовжується не довше хвилини і припиняється так само раптово, як і почався. На місці джипа з піску стирчать лише верхівки коліс. Коли Сноу, котрого викинуло із кабіни, вигрібається, на нього вже чекає Орпен. Той Орпен, котрий і відповів на голос з повітря:
«Ми тебе не знаємо. Іди куди йшов.»
- Ц`гінг тхонг`а. Орпен лишився у джипі.
Орпен
(напівоголений сидить на піску, спокійно чекаючи)
промовляє, звертаючись до Сноу, котрого перекинув горілиць і накрив власною сорочкою, захищаючи від сонця. Немов відчувши, що той уже отямився, мочить край сорочки водою і витирає Сноу скроні і лоба.
Лопе населена. Різними істотами: матеріальними й нематеріальними, темними й світлими, злими і добрими, людьми, схожими на людей формами і чудовиськами. Більшість не людей злі та ворожі людям. Проте не всі.
- Ти… хто?..
Сноу
(розплющує очі, перед якими ще пливуть різнокольорові плями)
остаточно повертається до тями від дотику мокрої, теплої тканини, котра у навколишній спеці здається холодною. Повільно й знесилено він перевертається на бік, допомагаючи собі руками, сідає на піску й дивиться на того, котрий сидить перед ним.
- Бг`анбху шикв`емг Бох`cум. Місцеві звуть мене Бох`сум.
Орпен
(бо це ж таки він, бо й виглядає і говорить так, як і має це робити)
знов замовкає, немов міркуючи про своє, повністю заглибившись у себе, продовжуючи сидіти непорушно. Очі спрямовані на Сноу, засклілі, нерухомі, неживі, не виражають жодної емоції.
Лопе тиха. В будь-якому разі була була колись. Деякі з місцевих істот просто хочуть побути тут на самоті. Або відпрацьовують якийсь власний прогріх. Або шукають у ній спокою чи каяття.
- …
Сноу
(широко відкриті очі, руки хаотично хапаються за пісок)
намагається не дивитися на того, хто сидить навпроти, і робить декілька невдалих спроб піднятися на ноги. Ворушить губами, немов хоче щось сказати, проте з пересохлого горла вилітає тільки хрипіння.
- Лопе чиста. Ніхто не помирає в ній без Волі Божої.
Орпен
(немов прокидається з глибокого сну)
підіймається на прямі ноги, відчіпляє й кидає Сноу на коліна пляшку з залишками води. У коливанні гарячого повітря він зненацька перетворюється на величезну темну постать вершника, що трохи нагадує кентавра.
- Селище за тою дюною. Маєш дійти.
Вершник показує рукою ліворуч і зникає в пісках.
«Коли дух нечистий вийде з людини,
то ходить безводними місцями,
шукаючи спокою…»
Матвія 12:43
