Зірки приходять айстрами. Тихо-тихо, темними літніми ночами, коли небо пеленають важкі грозові серпневі хмари, зірки нишком визирають з-за них, і тим, котрі перегнулися надто низько, у «Книзі віків» написано впасти. Й вони розквітають на тендітних темно-зелених стеблах. Зірки у небі кольорові, на землі теж. Тут вони також зірки – ті, хто горить холодним світлом. Її звали Астрою, і було вона сніжно-білою.
Ви знаєте, існують втрачені, загарбані злими людьми королівства. Де всі люди бідні й нещасні, де полин родить гіркі квіти на кожному перехресті, і бездомні пси блукають пустими вулицями. Люди тут часто плачуть і хочуть не бути. Але всі вони є. Тому що жевріє ще надія на прекрасних хоробрих принців, якісь десь там чи у вигнанні, чи зачаровані злою відьмою, мріють про своє королівство, і кожної ночі, у снах, приносять своїм підданим сміх і радість. І люди знають, коли на трон сяде прекрасний юний принц, і голову його обійме тонким обручем різьблена корона, всі знову зможуть сміятися. І троянди цвістимуть рожевим у королівських садах, і молода прекрасна королівна співатиме пісні, з яких литиметься дощ щастя. І обійматиме тонким ніжними руками свого королевича. І в них народяться діти – благородні принци і прекрасні принцеси, і все буде добре. Його звали Седріком, і він був саме таким принцом. І щоб перемогти злих знавіснілих чорних круків, щоб скинути прокляття відьми Адельфи, і щоб врешті принести мир у свій дім, він мав знайти зірку.
Астрі розчісували коси холодні ранкові роси, теплі вітри вкладали у зачіску білі кучері, золоті очі омивало ніжне ранкове проміння. Тут, на землі, все було по-іншому, але Астра не боялася. Адже тут так гарно. А краса не може бути злою. Руки у людей теплі. Зривають з стеблини, майже без болю, і квітчають чорні, кольору дубової кори, кучері. Тепер можна пестити його чоло. Так ніжна-ніжно, розгладжуючи пальчиками ледь помітні зморшки.
- Ельвіро, я мушу йти, я мушу знайти зірку. Я б залишився назавжди з тобою, моє кохання, але я не можу. На мене чекає моє королівство, де квітне полин. Ти знаєш, він пахне гірко. І гірко від нього всім. Ти знаєш, що я б залишився з тобою назавжди, цілуючи твої уста, кольору рожевих троянд, які колись сповивали сади мого батька. І коли я знайду зірку, і очі мої знову стануть кольору моря, я прийду по тебе. І ти будеш королівною. Тою, що співатиме у моїх садах.
- Я знаю, любий. Мені так би хотілось подарувати тобі зірку, та в мене немає її. Тому забирай моє серце, і пісню, хоч і зі смутком вона, і вибач, трохи болить полином. Але ж то нічого, вона ж про розлуку.
І Седрік, цілуючи руки, вже майже забув про прекрасну Ельвіру. Але чи є в цьому принца вина. Просто, на камені долі його написано інше ім’я.
Коні у принців завжди чомусь білі. Очі у цього чорним поцвілі. Жде свою долю, шукає зорю. Просто це казка. Не просто ж збагнуть.
Ліс ще дрімає в ранковім тумані, камені мохом покриті, незвані гості заходять в покрови лісів. Седрік –це принц, з ним вона. Але ні, носить з собою він, що шукає, тут і загадки для принца немає. Просто це казка, і так має бути. Ліс – це є пошук, шукать – це збагнути.
- Знаєш, я знаю, краплини роси, пісня у них – молитви для краси. Знаєш, я була от там, так високо, потім цей світ якось впав мені в око. Просто мене захотілось добра. Кажуть, кохати – це жити сповна. Й нащо мені мільярди віків, ти ж бо мене тут зустріти зумів.
Просто, інколи принци також люди, вони не знають відповідей на всі питання, вони роблять помилки, і не вчаться на них. Вони не вміють читати з «Книги віків», і коли пишуть на діамантових дошках, розбивають їх золотими перами. Просто, принци інколи також люди. Й вони не знають мови зірок. Але на те вони й принци, що вміють відчувати кохання, навіть більше, ніж муки і смак полину у своєму далекому напівзабутому королівстві.
І Седрік чув Астру, відчував її пальці на своєму високому лобі, відчував промінь світла, яких тепер жив у ньому. Він знав, що це кохання, бо ще в пелюшках нянька Еґріда, а потім мудрий сивий гувернер Грем, пояснили йому, що це таке. Тому зупинив свого завше білого коня. Притулився спиною до стовбура білого дуба, прикрив очі і кохав.
- Я не знаю, хто ти і де ти. Але сила твоя у мені. Але щастя моє у тобі. І ліс це й – пошук-знахідка, і дім мій тут, бо знаю, що тут живеш ти. Та, що носить моє серце у собі.
І спати так до світанку. На світанку помирають зорі і айстри. На світанку ліси стають іншими. І присутності інших ми не чуємо в днях. І принци світанками видирають з волосся присохлі квіти, починають шукати зірки, будувати плани порятунку королівств, і думати, як би то зняти прокляття відьми Адельфи, щоб очі їх стали знову кольору моря. Може, у морі також живуть зірки.
Айстри – це просто квіти, діти землі і неба. Квітнуть тоді, коли є для кого.
