Була весна і цвів бузок. Хоч і марно було винюхувати його аромат на переповнених автівками вулицях Міста, але саме знання того, що він цвіте, та поодинокі гілочки, які несли в руках люди, вже вселяли хороший, весняний настрій. І я розумів Готфріда Ленца, Ремаркового «останнього романтика», який згадавши, що на батьківщині якраз цвіте бузок, спішно повернувся туди через півсвіту…
За цими думками, я й незчувся як на переході запалало зелене світло, і люди почали переходити дорогу. Вже переходячи дорогу, я повернувся до фігури Матері Божої, щоб перехреститися, і побачив її… Я бачив це обличчя, її саму вперше в житті, але щось в ній привернуло мою увагу. Чи то лице, на якому сяяла радісна і величава посмішка. Чи то її горда постава. Чи її хода – вона йшла як королівна, так ніби Місто було всього лиш декорацією, а оточуючі – «масовкою» у відомому лише їй спектаклі, в якому вона грає безумовно головну роль.
Вона швидко розчинилася в людському потоці, кудись поспішаючи. Я тільки міг пригадувати, її лице, поставу, ходу. Але неспішно крокуючи, я вже встиг почати думати про, щось інше, як за поворотом, я несподівано знову побачив її. Вона стояла на місці і дивилася в ту сторону звідки я йшов. Хтозна, чому вона зупинилася? Може чекала когось? Чи зупинилася поговорити по мобільному. А може просто пригадувала дорогу куди їй треба йти?
Вона й далі мала таємничу посмішку, і дивилася повз мене, повз усіх перехожих, понад головами юрби, і її погляд витав десь далеко звідси. Так чи інакше я пройшов біля неї, цього разу вже випередивши її. Пройшовши кілька кроків, йдучи біля вуличних музик, я не втримався від спокуси, щоб не озирнутися, і побачив, що вона знову йде, за кілька людей від мене.
Незрозуміле почуття зародилося в мені, суміш азарту і передчуття чогось незрозумілого. Від цього почуття в мене занили зуби і я почав думати, що з нею робити. З одного боку, здоровий глузд, підказував мені, що це все випадково, але всередині я страшенно хотів, щоб це було не просто так.
Через кількадесят метрів, я зайшов в книгарню. Через те, що я й справді хотів купити книжку, і через те, що вирішив зіграти в рулетку з долею – була не була, чи вона й справді йшла за мною, чи це була просто моя уява. Черги в книгарні не було, я швидко купив і розрахувався і вийшов на вулицю. Пороздивлявшись у всі сторони, свою «знайому» я вже не побачив.
Легке розчарування з’явилося і обернулося сумною посмішкою на губах. Я йшов далі, і вже налаштовував себе забути про цю пригоду, аж раптом… Вона знову з’явилася попереду мене, наче з під землі, і визирала когось в потоці людей. Під час кількох наступних кроків, коли я наближався до неї, мої ноги були наче підкошені. Врешті вона зупинила свій погляд на мені (принаймні мені так здалося) і рушила далі.
Тут я уже не роздумуючи вирішив діяти. Пришвидшивши темп, за хвилину я наздогнав її… порівнявся з нею… зазирнув їй в лице… Вона усміхнено подивилася на мене, не виказуючи ні тривоги, ні цікавості. Трохи розгублений, я відвів погляд і випередив її. Єдина думка, яка лунала в моїй голові, була думка про власну бурхливу уяву, яку слід приборкувати.
Через кілька кроків, я зупинився, щоб зав’язати шнурівки. Краєм ока я побачив як вона пройшла повз мене, своєю королівською ходою, і я міг бачити як вона зникла між інших людей. Я встав, але щось прикувало мене до місця. І зненацька всередині народилося дивне і палюче втрати, наче я щойно проґавив щось… чи когось.
І я швидко, ледь не біжучи продовжив гонитву за нею. мені здалося, що я побачив її ходу, а ось це ніби її волосся… Я вирвався з юрби людей на площу біля пам’ятника, і роздивлявся на всі сторони в пошуках її. Як я вирахував, вона зараз мала бути саме тут, далі вони зайти не могла. Але її не було, принаймні як не вдивлявся я між людей на площі, я її не бачив. Хоча вона могла зайти в будинок по дорозі. Або сісти в якесь авто.
Але її вже тут не було…
Коли я це усвідомив, якась гіркота підкотилася мені мені до горла…
І тут я відчув солодкий духмяний аромат свіжого бузку…
