Працюю я газетоношею. Щодня розношу безплатнi газети оголошень i реклами в кожну поштову скриньку нашого мiкрорайону (ось, бачите, тепер сам наче рекламщик заговорив). Може хтось i скаже, що такої професiї немає, але менi подобається, як звучить: «газетоноша». Краще ж, погодьтеся, нiж оцей «спамер», яким мене одне чудо охрестило.
Заходжу одного дня у пiд’їзд, а там на сходах двоє хлопців балакають. В одного до вух слуховий аппарат причеплений. Нi, ну може то й плеєр, але якось автоматично я повертаюсь до скриньок i намагаюсь не звертати уваги на людину з фiзичними вадами. А оце мале дурне й каже своєму спiвбесiднику:
– Ну ось, знову цей спамер приперся.
– Хто? – кричу. Кричу, звичайно, по iнерцiї, бо вже розумiю, що хлопчина не iнвалiд, а просто нахаба.
– Спамер. Це той хто спам розносить. А спам – це той мотлох у твоїх руках.
– За те, щоб їхнє оголошення в цiй газетi з’явилось, – кажу, – люди такi грошi платять, що тобi й не снилось, розумнику.
– То, значить, вони такi ж лузери як i ти, – вiдповiдає «iнвалiд».
Питати, що означає це слово я не став, а просто дав йому копняка пiд сра… Гм, про культуру ж розповiдаю. Ну, загалом, по-батькiвськи я з ним поговорив, присоромив. Бiльше старших, сподiваюсь, не ображатиме.
Так, про що це я? Ага … працюю я, значить, газетоношею з самого моменту створення такого бiзнесу в нашому мiстi. Всi тринадцять рокiв. I з власного досвiду, можу сказати: якщо ви радi моїй появi та свiжiй газетi оголошень у вашiй скриньцi, то ви або рекламодавець, або колекцiонер оголошень, у крайньому випадку ви щось там конкретно шукаєте або принципово не купуєте туалетний папiр. Решта ж (за рiдкiсним винятком пофiгiстiв та наркоманiв) мене ненавидить через те, що:
1) «вашими газетами увесь пiд’їзд засмiчений»;
2) «вашими газетами уся скринька забита – пошту листошi нiде всунути»
3) «ходють тут рiзнi, а потiм …» (варiантiв безлiч, мiй улюблений – «собаки зникають». Якби ж то правда).
Отже до проклять я звик, i битву зi скаженими бабками веду успiшну. Але ж бува i таке: виловила мене якось у своєму пiд’їздi жiночка та благає не кидати ув її скриньку газет, бо вона часто у вiдрядженнях i боїться, що з купи накопиченої макулатури квартирнi злодiї здогадаються, що в квартирi нiхто не мешкає. Чесно я старався виконувати обiцянку, але пам’ять в мене дiрява: два днi не кину, а потiм забуду. Соромно, звичайно, а що поробиш?
I от десь за два мiсяцi пiсля початку роботи бачу на однiй скриньцi причеплену скотчем записку: «Тiльки для листiв!» Ото вихiд хтось знайшов! Протягом мiсяця з’явились й iншi послання до мене: «Безплатнi газети не кидати!» (приклеєний папiрець) та «Для ПОШТИ!» (напис фарбою). Рiзнились вони й за стилем, й за способом пришпандорювання. Отже, додумались до цього винахiдники незалежно один вiд одного.
Може ви думаєте, що оцю трiйку я вважаю героями? Нi, вони – генiї! Щоби вирiшити таку проблему – потрiбний нестандартний пiдхiд. Бачите, навiть ту жiночку вистачило лише на те, аби годинами мене з вiкна визирати. А менi так i взагалi такий варiант в голову не прийшов би.
Згодом я розповiдав про це кожному, хто починав лаяти мене за … (див. пункти вище). Минуло тринадцять рокiв, а лаятись люди не припинили. Тим не менш, по всьому мiкрорайону вже налiчується близько двадцяти поштових скриньок iз закликами до мене. Як назвати людину, котра змогла подужати себе: вчулась в те, що їй говорить ворог (а вони мене таким i вважають, не сумнiваюся) i вчинила згiдно здорового глузду? Така людина – герой.
I нiчо’, щo вона не пише (а здебiльшого й не читає) книг, не розумiється на поезiї i Рембо для неї – м’язистий супермен. Це все стосується мистецтва. А культура – це коли людина викидає смiття не попiд ноги, а у смiттєзбiрник, коли не гадить у пiд’їздi й коли не лiниться написати на своїй поштовiй скриньцi побажання газетоношi. Оце й є культурний герой.
