Прохолода.
Ледь відчутний рух повітря, немов хто схилився йому над обличчям, дихнув і прошепотів:
- ПРОКИДАЙСЯ…
Ма широко розплющив очі й побачив над собою чисту, сліпучо-ясну блакить неба. Лежав горілиць у високій траві, котра густою зеленою стіною тонких стебел обступала зусібіч його голову. Вітру не було, бо ж верхівки бадилинок не хиталися, проте відчуття прохолоди на обличчі чомусь не зникало.
Не відчував голоду й спраги, не знав хто він і що тут робить, не мав жодного уявлення, що сталося і як він тут опинився, немов до моменту пробудження не існувало нічого взагалі.
Спираючись на лікті, Ма піднявся і сів у траві, котра сягала йому майже по плечі. Був голий проте холоду не відчував. Нагріта земля віддавала тепло, а сонце повільно наближалося до обрію, ховаючись у білих пухнастих хмаринках, немов у подушках. Ма знаходився посеред безмежної луки, де-не-де порослої невисокими деревцями та квітами. Сидів майже на березі невеличкого плеса і мав змогу бачити у прозорій воді барвистих рибок, котрі ворушили пірцями й гралися одна з одною. На деревах цвірінькали невидимі пташки, поміж квітами пурхали поодинокі метелики, далеко – далеко праворуч високі гори сором’язливо визирали сніговими шапками з-за небокраю.
Із протилежного краю плеса до вух Ма долинули тихі звуки, немов хто ховався там у траві, мугикаючи якоїсь нехитрої пісеньки сам до себе. Кілька секунд Ма вслухався, а потім запитав, звертаючись у той бік:
- Хто там?
- Свої ,- мугикання стихло, а натомість той, що ховався у траві, тихо хихонув.
- Хто це свої?
- Чи ж забув? На першій стадії ти назвав мене разом з усіма.
- Що ти тут робиш?
- Спостерігаю за рибками, чекаю тебе.
- А нащо ж співаєш?
- Маю ж якось розважитися, доки ти з’явишся. Якщо не заперечуєш, я підповзу трішки ближче?
Не чекаючи відповіді, скрадливе шарудіння і хвиляста стежка похилених стебел трави, почали наближатися до Ма, огинаючи плесо ліворуч.
- Хто ти такий ?- запитав Ма у того довгого і гнучкого.
- Темний залишок. Те, що автоматично з’являється під час створення гармонійної світлої конструкції.
- А я тоді хто?
- Контрольно-випробувальна система. Як ся маєш? Не тисне, не дме?
- Але ж я – людина.
- Звичайно ж. Разом з усіма ти назвав і себе.
- Мене звуть Ма.
- Колись це буде означати «земля».
Хвиляста стежка ліворуч зупинилася на безпечній відстані за декілька кроків від Ма, заспокоїлася й зникла.
- Я помер?
- Твоя надмірна цікавість спростовує це припущення.
- Чому я тут?
- Ти потрібен Їй.
- Кому Їй?
- Тій, котра вдихнула у тебе життя.
- Навіщо?
- Щоби побачити, як ти сприймаєш коливання.
- Які?
- Світло, пахощі, звуки. Її. Себе самого. Мене. Маєш усе побачити, почути, відчути.
- Чому ж ти не можеш дати Їй того?
- Бо ж не я колись існуватиму тут.
Кількадесят пташок галасливою веселковою хмаркою злетіли з найближчого дерева у небо й почали ширяти там, граючись одна з одною.
- Навіщо усе це ?- запитав Ма, спостерігаючи за ними.
- Стандартні три стадії. Створення, контроль, існування.
- Що я маю робити?
- Чекати. По завершенні другої, ти знову усе забудеш. Спостерігай за рибками - вони так нагадують собою життя.
- Вона – усе те, що навколо?
- Окрім мене ,- стебла трави схилилися, і хвиляста стежка почала віддалятися у напрямку далеких снігових шапок, котрі вже майже сховались у сутінках.
Різнобарвні пташки у небі зненацька розлетілися в усі боки, а потім розподілилися за кольорами і нерівними буквами утворили на блакитно-сірому тлі неба слово «ТАК».
- Ти куди ?- запитав Ма.
- Цього вже тобі знати не потрібно.
- Іще одне …
- Що ?- його співрозмовник і не збирався повертатися.
- Чому це відбувається саме таким чином ?- вигукнув Ма навздогін уже майже невидимому слідові і почув тиху відповідь:
- Будь-яка жінка любить милуватися у дзеркалі…
Пташки спускалися з неба і вкладалися спати у кронах дерев. Рибки вистрибували й продовжували гратися у темній воді, проте вже не так жваво, як удень. Сонце висвітлювало вузьку смужку крайнеба, а над усим іншим уже починала своє панування ніч. Ма ліг горілиць у траву і став дивитися на зорі, котрі прозирали із неба крізь поодинокі ріденькі хмари. Самотня крапля вечірньої роси скотилася по стебельцю йому на щоку і повільно стекла нею додолу.
- Ти - гарна ,- звертаючись ні до кого спочатку подумав, а потім і промовив уголос Ма.
Хмари у темному небі повільно розійшлися і утворили сріблясте обрамлення для п’яти літер, складених із зірочок:
«- ДЯКУЮ…»
