Заувага: людям, схильним до суїциду, краще не читати...
Чую гомін. Гучний гомін. „Це до тебе... Вони кличуть на тебе...”- чую від Маргарет. Припіднявся. В який раз вона у захваті так на мене дивиться? „Я – голий”,- каже мені її погляд. Це ж саме кажуть стіни, що відбивають Сонце. Підводжу очі нагору – стеля каже те ж саме, бо заслана дзеркалами. Що?.. Нічого не розумію... Де ділися мої синці, виверження кісток, пошматовані кінцівки? Зникли... Ша... Тихо... Треба нікому не казати... А де ділися настінні вугільні сонця?.. Хоча навіщо вони потрібні? У нас є справжнє... Справжнє Сонце... Хочу облизати губи, бо затверділи. Язик виконує наказ. Мій язик, а не язик Маргарет, як це зазвичай буває... Нарешті. Як давно я мріяв про Сонце? Про один лише його погляд. У нас вийшло. Ми викликали... Викликали Сонце. Гомін посилюється – відчиняю балконні двері... А чий це будинок? Мій? Маргарет?.. Перед очима постає чергова галюцинація – натовп людей, якому немає кінця. Вони щасливі.
Тепер ти – їхній Бог,- чую від жінки в халаті.
Ти – Маргарет? Чи теж витвір моєї уяви?- запитую подумки.
Я – Маргарет,- читає мої думки,- а ти – їхній Бог.- повторює жінка.
Її халат допомагає помітити, що я у тому, в чому мене породила мати. Підлога балкону – на який я щойно вийшов – теж дзеркальна. Вона відбиває Сонце. У мене болять очі, бо натовп – що знизу – має дзеркала. І їх так багато, що, мабуть, видно із сусідньої Галактики. Думав бути Богом помираючого Сонця, а став... А чим же я став? Чому всі вони відбивають від себе Сонце? Їм що, забагато світла? Повернувся до натовпу спиною – зайшов до кімнати. Маргарет все ще стоїть на балконі – виправдовується за мене. В хід пішло щось на зразок „поганого самопочуття”- не розчув. А по небу й досі літають відбитки Сонця...
Настала ніч. Ніякої тобі темряви – світить король-Місяць. Яскраво, майже як королева-Сонце... А я бачив Апокаліпсис, бачив страчене Сонце. От тільки немає перед ким похизуватися. Маргарет давно вже на це не ведеться. Скоріше навіть навпаки – я ведуся на її хизування...
А якщо й справді уявити себе їхнім Богом, то, мабуть, треба бути мудрим правителем. Не можна допускати, щоб світлом нехтували. Треба навести тут порядок. Почну зі своєї кімнати, а закінчу рештою світу...
Тієї ж ночі всі дзеркала моєї кімнати були завішені чорним. Відтоді живу наче в траурі – бережу світло. Я не хочу знову бачити намальовані сонця – заборонив дзеркала. Тому їх більше немає. Ніхто себе не бачить, як колись було зі мною. Ніхто не бачить свого відображення. „Колись” повернулося?
Ті, хто не розбив свої дзеркала, підлягають страті – слуги ділять їх навпіл. Смертники можуть вибрати одне з двох: по вертикалі, або по горизонталі. Навіть не знаю, що гірше. Проте знають вони... Для того, щоб перед смертю з їх вуст не злітали прокляття в мою адресу, за день до страти їм виривають щелепи...
Хочу сказати, що багато що я бачу уві сні. І все, що я бачу, переношу в життя. Іноді уві сні з’являється Маргарет. Там вона веде себе так само, як і поряд зі мною насправжки. Тому я майже не звертаю на неї уваги. Коли сплю... Щоб уникнути краху Сонця, я заборонив людям відбивати від себе світле проміння. Не знаю чому, але з кожним днем воно дає все менше й менше світла. В чому справа? Воно що, згасає? Помирає? Не скажу, що з ним відбувається, бо не знаю. Знаю лише одне – воно стає червоним. Про те, що відбувається, мені могла б доповісти Палата Магів. Та я її розігнав. Тепер вони ходять вулицями і підбурюють народ до революції – от як вони мені віддячують. Був би пророком – перевішав би, як вшивих собак. До речі, собаки теж кудись поділися. Як і решта тварин. Невже померли? Тоді де їхні кістки? Хочу бачити кістки!.. Куди, куди зникли кістки? Невже сюди втрутилася рука магії?..
По правді кажучи, не вірю в магію. Досить того, що я вірю в неї уві сні. Годі бачити сни наяву! Кажу собі: „Годі!”. Сподіваюся, цієї ночі, коли засну, то не буду викликати страчене Сонце. „Хто,- питаю себе,- хто лізе в мою голову? Хто лізе у моє життя?”...
Люди все менше й менше користуються світлом. Воно стало їм непотрібне. Із кожним днем його все менше й менше... Натомість, головним чинником, що замінює світло, за яким оцінюється сьогодні людина, стали гроші. Та нічого. У мене їх багато. Але мені часом здається, буцімто світ разом зі мною занурився у траур. І виною тому я.
Піймав себе на тому, що опинився у досконало білій кімнаті – забагато інформації – мій розум відмовляється її перетравлювати. Знову... Моя душа чує голос, який мовчить про те, що я не використав свій шанс. І нічого не змінив на краще. Я це знаю і без тебе, тупоголово-мовчазний бас. Перед очима засяли метеорити, один із яких влучив у мене. „Ну що, отримав? Тепер начувайся”,- спитав той самий хриплий бас, що не відволікається і не хоче заснути. Мені стало холодно. Особливо у спині. Схоже на те, що в мені щось підіймається догори. Ліва рука стала важчою – в ній з’явилася крейда. „Пиши”,- почув мій розум. „Що, що писати?”,- панічно відповідають мої думки. „Свої помилки”,- почув у відповідь.
Простір довкруж мене й досі був таким же білим, як та крейда, яку тримає рука. Я не бачу того, по чому можна було б малювати. Хоча що я буду малювати? Лебедя?.. Уявляю шкільну дошку – вона вже перед очима. Побачити Маргарет?.. Ні, вона мені заважатиме. То що мені робити? Писати про свої помилки? У моїй голові вперше не чутно голосу, який би підказав мені правильне рішення. Хто підказав? Бог? Та ні, не Бог. Його немає. Хоча є щось на кшталт...
Доведеться все робити самотушки. Все буває вперше... Крейда починає свій невпинний рух. Ковзаючи дошкою, вона виводить слово „я”. І справді, світові без мене житеметься легше. Лише зараз я усвідомив, що головна моя помилка – це я. „Принаймні чесно”,- почув у відповідь. Простір довкруж мене все ще був таким, що сліпить очі...
Побачив себе серед купи каміння, що виявилося горою. Поруч – Маргарет. Вона, тяжко дихаючи, сіла перепочити. Запропонувала й мені. Не так як минулого разу – по-іншому.
Я зрозумів, що зі мною це вже було...
Я зрозумів, що завтра я тут був...
Зі словами „ноги-ноги-ноги” я підхопив Маргарет, якій не залишалося нічого іншого, окрім як бігти. Я не хотів більше бути з’їденим горою: бачити ляльку з голкою між ніг і відсічену голову коханої. Я не хотів... Вона довго у мене допитувалася, чому я примусив її бігти. Довелося збрехати, що мені привиділося, буцімто я бачив химеру. Схожу на тих, яких ми їли в республіці. Дуже схожу, от тільки зі зброєю. Чесно кажучи, я не зовсім збрехав. Тому я не остання на світі свиня. Я й справді щось-таки побачив. Це „щось” ворушилося під купою каміння. Безсумнівно, за нами хтось стежив. Хтось, розумніший за нас, бо інакше ми б його спіймали...
Наш стомлений біг плавно перейшов у повільну ходу. Незважаючи на це, досі важко дихається. Попереду видніється дерево. Кажучи по правді, я давно вже не бачив дерев. Тим паче таких: чорних і скуйовджених, як на пагорбі. Врешті-решт довелося спинитися та сісти перепочити на м’який сніг – до дерева було ще далеко. Тому потрібно набратися сил перед підйомом...
Скинув рюкзак, витягши потвору – знову поцупив у шахті. Почали їсти сире м’ясо. Бічним зором не можу не помітити якогось жучка, що завис у повітрі перед нашими носами. Дивно, що жучка? Дивно, що з пропелером! Висить і дивиться великими розумними очима – так вміють лише люди. Висить і мовчить. Лише дзижчить. Чи це він, може, так розмовляє, переповідаючи чергову легенду? Так само як і ви, я нічогісінько не розумію. Але я хоча б його бачу. На відміну від вас із Маргарет. Вона підносить до рота шмат потвори, на якій сидить жучок – хоче їсти. Я схопив Маргарет за руку і забрав жучка собі. Щоб вона не подумала, що я звихнувся і невідворотно здичавів, я дав їй інший шматок. Дивовижна літаюча потвора кліпнула розумними очима на знак вдячності. Невже я почав його розуміти? Може, колись він заговорить на зрозумілій мені мові? Назву його Дивом. Із розкритим не від подиву – а від голоду – ротом, Маргарет продовжує жадібно догризати кістку – м’яса більше не лишилося.
Я запропонував їй піднятися на пагорб, доки не наступила ніч. Жінка була не проти. Крізь зуби їй вдалося процідити: „Ти правий. Там безпечніше”,- після чого чвиркнула кістку. Безпечніше? Мої вуха не помилилися? Це каже жінка моєї мрії?.. Мені хочеться піднятися до чорного дерева як на нову ступінь свого життя, побачити його, доторкнутися... А вона думає лише про безпеку. Одним словом, жінка...
За нашими спинами – обвуглене дерево. Те, до якого я так прагнув. А воно виявилося ніяким – дерево собі як дерево. От тільки що чорне... Наші погляди спрямовані вперед, там, де має бути обрій. Тоді як наші очі відправилися в експедицію за втраченим Сонцем, руки схрестилися, бо стоїмо пліч-о-пліч. От якби побачити, як Сонце заходить за обрій... Це б мало бути чарівно. От якби воно було... Доведеться знову уявляти, наче воно є...
Маргарет стоїть переді мною. Відчуваю подих її тіла. Своїм тілом. Вона озирнулася. Мабуть, чогось злякалася. Про це говорить вираз її обличчя. Може, жінка боїться мене втратити? Дивлюся на неї згори – я значно вищий. Як-то кажуть, „підстріли,– тобто, високі хлопці,– тягнуться до низеньких жінок”. А до кого ж мені ще тягнутися, коли всі у порівнянні зі мною майже карлики?.. Поцілунок у щоку знову зріднив наші душі, і ми, обійнявшися, обернулися до дерева. Вона скинула рюкзак і дістала звідтіля якісь аркуші. Незабаром пожмакані сонця були приліплені до дерева. Обвугленого, як і самі малюнки. Стовбур дерева із чорного перетворився на білий. Через намальовані сонця. Маргарет одягла оголене дерево. Йому так личить. Невже воно, чорне, мертве, оживе?..
Від сонячних метеоритів стало світло. Їх дуже багато. Більше, ніж завжди. „Невже пророцтво збудеться?”- почув голос Маргарет. Не знаю вже, як там те пророцтво, але поки що можна погрітися біля білого дерева. Воно гріє душу. І коли дивишся вгору, не можна не помітити його чудернацьку чуприну – чорне волосся, що стирчить зусібіч. Одним словом, дерево – брюнет. Я не хочу порушувати його чорно-білу гармонію, тому й не чіпаю його розкуйовдженого волосся. Мертві гілки не ворушаться навіть од вітру, який щойно здійнявся. А я вже забув, що таке вітер. Останні два місяці надворі було холодно... Холодно і все... Ніякого тобі вітру. А зараз знялася така завірюха! Справжня хурделиця! Мені на мить здалося, що вона нізащо не вщухне. Яка ж ця мить прекрасна!..
Коли закінчилася ця прекрасна мить, вітер вщух і, здається, зупинилося все: люди, тобто, тварини, рослини, тобто, природа і час, тобто, ніщо... А що, коли це вже кінець? Кінець усього... І куди ми тоді подінемось? Коли я знову побачу Маргарет?..
Ухопив її за руки. Вона – мене. Між нами щось є. І цим „щось” є дерево – воно розділяє наші душі. Малюнки, якими обліплене дерево, однакові і різні водночас. Я помітив нас на тому, як ми почали викликати Сонце. Так, як колись учив на Пропан. Щоправда, ми порушили головну заповідь республіки – не роздяглися. Прийшло на думку те, що Пропан навмисне придумав цю так звану „заповідь”, аби впиватися очима в голу Маргарет... Ну то й що з того, що ми не роздяглися? Якби роздяглися – замерзли б до смерті. І не встигли б завершити ритуал. Але ми помирати не збираємося – тому не роздягаємося. Про те, що ми не збираємося ставати трупами, знають усі: і я, і вона, і це самотнє дерево, що все ще стоїть між нами... І сам Творець. Дивні слова почали злітати з наших вуст, стрімко линучи до брюнетної дерев’яної чуприни.
Фін луї сант морітес,
Фін луї сант морітес...
І во морт у ле комйуніс,
І ла ве ла морітес...
Дерево затремтіло. Так само, як тремтять люди, коли чогось бояться. Двиготить і земля під нами. Але нам не страшно. Більше немає чого боятися.
Лав ла ве ла морітес,
Фів ла ву ла морітес...
Кам ка ме лна фаріна,
Ін ді фа лан зінг зі тха...
Дерев’яне коріння, яке, незважаючи на людські закони, чомусь опинилося нагорі, почало хаотичні маневри. На жаль мені не видно очей Маргарет, але я впевнений, що на її обличчі обов’язково має бути усмішка. На відміну від неї я не усміхаюсь, мої губи щільно зімкнені – зло дрижать. Я й досі не можу зняти „маску”.
Кін кі не ма на фуріта,
Лій лі ла вега зуріна...
Мар хі ла зу на заріне,
Форі на куна бінг дінг де...
„Чи є той, хто читає закляття, володарем заклять?”- думка-причепа крутиться у мізках... Намальовані сонця засвітилися жовтим. Світло таке яскраве, що пронизує дерево наскрізь. О Боже! Я знову бачу Сонце! Твій щедрий дар. Невже ти його більше не відбереш?..
Тим часом, допоки світло входило в моє праве око, а з лівого виринало, на моєму чолі з’явилася сльоза. Вперше в житті... Праве око бачить світло, а ліве – як воно виходить. Нарешті. Метеорити вже кружляють не далеко в повітрі, а над самим корінням, що знаходиться над нами. Чорне коріння вхромляється в наші з Маргарет спини, вилазить із животів і зав’язується у вузол.
Чуприна невідомо якого дерева почала співати. Так, як співають легіони ангелів. Ніколи не думав, що коріння на таке здатне. Але воно справді співає.
Комморехтус фін ля понтен,
Комморехніс фан за лі ман...
Він джай дуги нігі
Кікі дан...
Чуприна сплела нас докупи...
Морс омнібус комйуніс,
Луї санктім перпетуї...
Коли прокинувся, побачив над собою дзеркала. Весь у поту – жахливо. „Ну й видіння”,- мимоходом подумалось. Праворуч лежить Маргарет... Розумію, що це „завтра” вже було! Вже було сьогодні! Чи вчора? Щось я заплутався... Якщо й справді це було, то чому Маргарет лежить не з того боку? Я добре пам’ятаю, що вона має лежати зліва. І дзеркала мають бути не такі великі!..
Знову чую гомін, що, як я вже здогадався, долітає знадвору. Враз пригадалося, як колись вийшов до натовпу голий – посміхнувся. Тоді ще весь світ поринув у траур... Мене скинули з престолу, бо людям хотілося Сонця: хоча б дерев’яного чи намальованого... А наймудріше, до чого я дотумкав – це порозбивати дзеркала – сонячні відбитки.
Цього разу був обачніший – одяг халат, що випростався на підлозі. Хотілося потягнутися – втримався. А якщо Маргарет не спить? Це її збуджує, а я не хочу, щоб вона мені заважала. Мою увагу привернуло одне з багатьох дзеркал на стіні – звик розуміти життя квантами, тобто, шматками... Глянув – побачив відбиток душі Маргарет. А вона настільки сонна, що навіть не усміхається. Її ліва нога звільнилася від ковдри, збуджуючи мене. У штанях стало тісно, як завжди буває...
Рука потяглася до жовтої, можливо, навіть золотої, ручки – і я вже на балконі. Так-так-так... Якщо Маргарет лежить не з того боку, тут обов’язково мало щось змінитися. Особливу увагу слід звернути на деталі. Розгледівся. Нічого незвичного – лише виноградник. Не можу пригадати, чи був тут раніше виноградник... Чи був я раніше тут... Що ж на цьому балконі змінилося?.. Мої очі стрімко глянули вниз... Боже! Падаю!..
Ноги трохи тремтять... Що? Більше не падаю? Ні! Благо, що піді мною – скло, яке мене тримає. Моя усмішка перестала боятися падіння. Під ногами – скло, а раніше були дзеркала. Що ж нагорі? Вони наді мною. Я бачу себе зверху. Мій відбиток бачить і натовп. Схоже на те, що або світ обернувся довкруж мене, або я – навкруж нього. Все перевернулося з ніг на голову...
Моя шия відчула легкий подих Маргарет, яка щось тримає в руці.
Давай уже мікрофон”,- кажу їй.
Мікрофон?- пролунав лучний її сміх.
Чому смієшся?- питаю.- Людей багато...
Мікрофон? Люди?- вона розреготалася ще голосніше.
Люди під нами сміялися долонями, плескаючи в них.
Чого це ти?.. Чого це вони?..- відчайдушно намагаюся зрозуміти ситуацію.
Ти є Бог. Тобі мікрофон не потрібен!- каже Маргарет.
Не потрібен? А як же люди мене почують?- дивуюся.
Тебе і так усі чують. Без мікрофона,- відказує з примхливою посмішкою.
Люди... Їх так багато! Як вони можуть мене розуміти?- мої і без того нервові руки починають тремтіти.
Поглянь униз! Де там люди?- Маргарет повернула мене до реальності.
А й справді. Мої очі вхромилися у скло. Вони стали більшими... Ще більшими від побаченого: під моїми ногами – тобто, під балконом – скупчилося неймовірна безліч химерних створінь, між якими – жодної схожості.
- Мабуть, у тебе знову було видіння?- почув її шепіт.- Після них ти забуваєш про реальність. Та нічого, все стане на свої місця.
- Свої місця? Що тут діється? В яку гру ти зі мною граєш?- продовжую нервувати.
Маргарет зробила знак рукою, схрестивши чотири пальці, а великий – викопичила. Після чого мовила: „Морталес жуї там перпентасі. Луї коммт фон рейк тун жур”. Створіння знов-таки загомоніли – мабуть, почали наново перемовлятися одне з одним. Гомін нетерплячий і тонкоголосий, бо ми примушуємо його чекати. Увішли до кімнати.
Що ти бачив на цей раз?- почала допитуватись жінка.- Це була гора, дерево чи архімаг Лукатус? Може, кінь Цукаті?
Дерево,- відповідаю.
Зрозуміло. Що ти там змінив? Минулого разу в нас не вийшло.- схвильовано говорить Маргарет.- Що? Що ти там зробив?
Ми були разом.
Цього разу... У нас вийшло?
Що вийшло?- відповідаю, не розуміючи змісту запитання.
Синкретизувати мікрокосм.
Чого синтезувати?- ніяк не докумекаю, в чому справа.
Там, біля дерева... Там щось сталося?- все допитується Маргарет.
Так, ми займалися сексом.
Не це, інше...
Таки-так. Дерев’яна чуприна співала людським голосом.
М-м-м... Чаклувало закляття... Добре... Що ще?..
Дерево повечеряло сонячними метеоритами.
Добре, це добре... Виходить, ти змінив...
Ми були разом.
Разом так разом. Скажи мені ще таке... Цього разу дерево було чорним чи яким?
А це важливо?
Ще й як важливо!- суворо мовила Маргарет.
Частково... Краще сказати, що воно було чорно-білим.- схвильовано відповідаю.
Чорно-білим?
Саме так – заклеєне намальованими сонцями.
Чим?.. Чим воно було заклеєне?.. Пластик? Метал? Фосфольаті?.. Що? Що саме це було?
Папір.
Папір? Якого кольору? Невже білого?
А ким він ще може бути? Звісно, що білого...
Не може бути... У нас вийшло! Вийшло!..- я пірнув у її чомусь слизькі обійми, за чим послідував добрячий поцілунок.
Вона завше була світлішою від мене...
Вона – як другий бік медалі. Нашої медалі.
Якою мовою?.. Якою мовою ти з ними розмовляла?..- беру на себе кермо нашої розмови.
З ким?- питанням на питання відповідає Маргарет.
З людьми... Тобто, тими метаморфозами, що надворі.
Як ти їх там назвав? Мета... Мета що?..- сміється.- Я розмовляла нашою... Нашою мовою.
Нашою?..
Універсальним древньоєгипетським санскритом – якщо бути точніше. Загальновживаною мовою усіх культурних общин... Щось ти не дуже розумієш про що мова, мій любий друже... Бачу, цього разу щось вони перестаралися – прикрили тобі рота й очі заразом...
Що значить вони?
Ангели.
Ангели?
Тобі час іти. Вони чекають.
Хто? Хто мене чекає?
Посланці. З усіх куточків Усесвіту.- показує рукою на балкон.- Вони чекають твого слова.
Що? Що я маю їм сказати?
Скажи те, чого вони чекають.
Досить було мені вийти на балкон, як слова самі собою почали злітати з моїх вуст.
Амна рехтум зуль бін ко,
Амна рехтум золь кан унст...
Не буду продовжувати довгу свою тираду, бо ви, люди майбутнього, або давно забули цю мову, або цими словами вас не здивуєш. Таким чином, я привітався з присутніми. Вони таки справді від мене чогось чекають. Про це навіть Маргарет казала. Але що? Що саме вони хочуть почути? Що саме вони мають почути?
Озираюся навкруги – жодної зачіпки. Хіба що химерні вуха чи носи того натовпу, що піді мною. Вони всі піді мною. Виходить, я їхній цар, їхнє правосуддя і їхній Бог?.. Але про що великому Богу з ними говорити?..
Довкруг нічого немає. Лише натовп, я і... Сонце. Точно, Сонце! Велике, яскраве, палаюче. І я машинально заговорив.
Золо зін да,
Мінт омніс комйуніс...
Але фон сантен,
Ві за ді мортес...
Чому всі плещуть у долоні? Чи що там у них? Я ж лише привітав їх із яскравим Сонцем. Ніяким не санскритом, а звичайнісінькою мені мовою. От тільки в мене чомусь склалося таке враження, що то не я говорю, а хтось мною говорить... Ніяк не можу збагнути, чому саме вони радіють? Відчайдушній яскравості Сонця? Та нічого ж дивного – як було, так і є. Чому ж тоді вони так відкрито радіють? Чи це в мене Сонце було, а в них – ні? Що це вони роблять? Зустрічають яскраве Сонце... чи просто Сонце? Їм що, байдужа його яскравість? Як, врешті-решт, і мені... Але як... Як можна просто радіти Сонцю? Не розумію... Воно ж є! Є!.. Було і завше буде. Хіба що через який-небудь трильйон років і зникне...
Натовп познімав капелюхи, чи що там у них? Вони злетіли, мов пулі, високо в повітря. Ні, не натовп. Поки що лише їх чудернацькі капелюхи. Треба сказати, що я теж радію з того приводу. Не з того, що капелюхи – в небі. Я радію з того, що радіють вони. Я знову вголос вітаю палаюче Сонце.
Їм дуже весело. Це я розумію з того, як вони знімають одяг. Бе-е-е... Бридота... У них такі химерні тіла. Мені навіть здається, що я бачу всіх і кожного. Хоча нічого дивного. У мене робота така – бачити всіх. Я ж Бог. Але чому вони роздягаються? Диву даюся... Як бачите, навіть я не знаю відповіді на всі запитання... „Та годі вам! Я і так вірю, що ви красиві”- подумки посилаю їм потужній імпульс. Хтось став плескати в долоні, хтось хихикнув, хтось розреготався, хтось зашепотів якусь єрунду, а хтось просто усміхнувся... Після чого взялися за своє... Вони що, вирішили влаштувати стриптиз? Чому саме тут? На площі. Під моїм балконом...
Обертаюсь праворуч – роззявляю рота. Від подиву. Бачу Маргарет. Я знав, що вона підірвана, але щоб настільки! Що вона вчудила на цей раз?.. Маргарет абсолютно гола. Не треба нагадувати, що мій балкон – скляний? Навіть не знаю, хто почав роздягатися першим: Маргарет чи натовп. Від кого від кого, але від неї такого не чекав. Хоча у моєму видінні Маргарет працювала у „Будинку Фей” – логові розпусти. Але ж то було уві сні, а тут – наяву. І досі не можу зрозуміти, чому тут зібрався такий натовп. Вони що, вирішили погрітися (варіанти: погратися, потішитися...) під сонечком? Усі, окрім мене. Почало гупати під серцем. У мене завжди так, коли хвилююся. А коли я хвилююся, має статися щось недобре. „Як би чого не вийшло...”,- думала людина у футлярі. Так думаю і я. Відчуваю, що серце б’ється не в такт. Останнім часом у мене таке часто буває. „Тахікардія”- каже спраглий голос мого особистого Маргаритного лікаря. Від чого? Стомився, стоячи на балконі? Стомився від Сонця? „Та це нічого. Ми це виправимо”,- її млосний голос ще раз нагадав про себе...
Так звані „посланці Всесвіту” вирішили влаштувати таку собі корпоративну вечірку під моїм балконом. Але мені вдалося помітити, що їхня тусовка чомусь-таки змінила свій характер. Навіть не знаю, чи це на краще, чи... Добре, не буду забігати наперед – буде видно... Де вони взялися на мою голову?.. Створіння піднесли руки вгору. Вони що, подуріли?..
У таких випадках моя мама казала: „Ти п’яний, чи що?..”, а бабуся тим часом „заспокоювала” мене, нервово плескаючи себе по ногах, промовляючи: „Ану, іди, онучечку, сюди. Осьо-сьо!”. Боже, як я це ненавидів! Аж досі голова тріщить. Що? Я сказав „Боже”? Цікаво, це я звернувся до себе чи є ще якийсь Бог? Якщо є якийсь Бог, окрім мене, то, виходить, я захворів на манію величі...
Моя голова автоматично вивертається ліворуч. Це тому, що глянула праворуч. Там стоїть Маргарет. Вона, о Боже... Знову! Піднесла руки догори – так само, як і ті, що знизу. Це вона їх навчила чи вони її? Питання риторичне. Але ж Маргарет робить те ж саме, що й вони – це безперечний факт. Звісно, якщо вірити тому, що я бачу. Але ж це не урок богословія!..
Руки Маргарет повернуті обличчям до Сонця – долонями вгору. Не зігнуті і добре. Хоча яка в біса різниця? А її руки що, їдять Сонце? Маргарет почула ворушити долонями. Схожі рухи я бачив на єгипетських фресках. Вона остаточно збожеволіла? Про це я, звісно, здогадувався, але щоб настільки!.. Люди під балконом теж якісь „підірвані”. Махають руками, щось малюють?.. Як тут сам не збожеволієш?- дивуюся я, радіючи з того, що сам не зійшов із розуму. Поки що... Маргарет, мабуть, вирішила нічим не вирізнятися з натовпу – махає руками, ніби то в неї крила. Ну й дурепа! Я ж бо знаю, що то ніякі не крила, а звичайнісінькі руки. Заговорив з нею про це –проігнорувала. „От дурбелина,- подумав про себе щодо неї,- як вона сміє реагувати на мої думки?”. Треба сказати, що досить-таки часто трапляється, що Маргарет мене ігнорує. В таких випадках зазвичай вона відсторонено дивиться кудись вдалечінь, але зараз її очі вхромилися в мої...
Сонце все ще гаряче палахкотить. Це видно по моїх примружених очах. Маргарет теж мружить свої гарячі очі, прикриваючи їх повіками. От і добре – вона така красива, коли спить... Щоправда, якось дивно вона зараз спить: стоїть, махає руками, а очі заплющені. Дивні ці створіння – жінки...
Треба сказати, що ноги Маргарет стоять вприлипку одна до одної, а нижні кінцівки розведені в сторони. Дивлюся ото на неї і помічаю себе на тому, що я, так само як і вона... стою. Якщо це тепер так називається: п’яти вкупі, ноги розведені, руки малюють невловимі ієрогліфи. „Що за мода?”,- сказала б зараз моя бабуся.
Голова машинально опускається вниз – халат прикрив скляну підлогу. Ловлю себе на тому, що вивчаю свій відбиток у дзеркалі. Тепер вже у верхньому... На лівому плечі – шрам. То я виводив бородавку, схожу на тризуб,- не вийшло. Мої руки крутяться врізнобіч, мабуть, це вони тягнуться до Сонця. Так само, як і долоні Маргарет. Та ж вона стоїть поряд!.. Маргарет дуже на мене схожа. Така ж, як і я, єдине що жінка... Хіба що трохи вища, більш струнка. Але волосся в нас однакове: довге, чорне, розпатлане. Принаймні зараз. Маргарет, на відміну від мене, дуже мучить своє волосся: фени, шмени, завивки, забривки... Певен, що вона катуватиме його і завтра. Закрутить у кіски-мізки чи зв’яже шикарні чорні патли на маківці? Залишається питанням...
Не можу не вловити наростаючий потужний гул, що йде спіднизу – відчуваю і свою причетність до нього. Це щось на зразок безперервного „Ом-м-м...”. При цьому „О-м-м-м” я носом повітря втягую, а ротом – видихаю. Звук же не переривається. Ні в мене, ні в когось іншого. Дивно. Сонце, здається, стає ще яскравішим, а моє тіло відчуває щось неоднозначне: легкий морозець заразом із потужною енергією. Я що, став розеткою? Дивлюся вгору – ні, я той, хто я є...
Хоча ніби все є, але все ж таки чогось не вистачає. Може, намальованих Сонць?.. Дивлюся вперед – туди, де має бути обрій. Там якась дивна сіра пляма, настільки довга, що проходить повз увесь обрій. Вона має серповидну форму, нахилена вниз. Чому обрій заполонила сіра лінія? Довкруг нас – світло, а там – темно...
Навіть не помітив, як приєднався до вселенської оргії – настільки швидко Маргарет наскочила на мене. Я притримую її ззаду – нам так зручно. Тим, що під балконом, мабуть, теж, бо вони взялися одне за одне так само, як і ми. Цілуватися в нас не виходе – її голова постійно скаче вгору-вниз. В результаті ми трохи одне одного покусали і припинили – вирішили, що цілуватися можна і потім. На тих, що внизу, я особливої уваги не звертаю, але мені чомусь-таки здається, що в них поцілунків теж не буде.
Окрім нашого будинку і балкону, який на тому будинку тримається, будівель більше немає. Лише натовп, який за споруду вважати вкрай важко. Та я намагаюся... Натовп і більше нічого... Лише Сонце... Не паперове і не дерев’яне – справжнє! Тобто, таке, що світить справжнім світлом... Немає навіть дерева, яке б підпирало небо. Та нічого. Воно і так якось тримається...
Маргарет теж якось тримається. На мені. Відпускати не хоче – про це мені говорять її кігті, що зараз якраз вхромляються в мою ніжну шкіру. Ту, що на спині. Саме кігті, бо коли вона робить Це, то стає твариною. Завжди по-різному: із якогось кошака може перетворитися на пантеру... А зараз вона хто, гепард? Хоча ні. Мені дуже боляче – швидше за все це лев. Навіть не знаю, чого більше: приємності чи болю. Хоча яка в біса різниця? Все одно по спині біжить кров. Вона що, їх точить? Крові не бачу, але відчуваю... Я відчуваю її по тому, як руки Маргарет прилипають до моєї спини, на якій, я певен, далеко не фруктовий сироп. Це точно. Там кров... Дивно, але часом одна з її рук – не розберу яка, бо все минає дуже швидко – лягає до мого рота. Ні, те що до рота – це не дивно. Вона завше так робить – я люблю злизувати кров з її кігтів. Але її немає – ось що дивно. Як так? Моя спина залита кров’ю, а її руки такі чисті, мов у янгола... Заплющую очі...
А потім розплющую. Від того, що забагато світла. Воно заливає весь простір довкруги. Згодом розумію, що це світло не від Сонця. Це моє, моє світло! Воно виходить із мене. Так само, як і у решти „друзів корпорації”, що зібралися знизу.
Ми кінчили. У нас це називається „кому мінус”. А все тому, що після цього ми робимо цей „мінус” одне одному. Не знаю як інші, але у нас із Маргарет так прийнято – ми складали договір наших стосунків... Липке... Та нічого, мені подобається. Їй теж...
У Маргарет скоро День народження – їй стукне одинадцять. Мабуть, треба щось подарувати. Але що саме? Їй подобається шкіра. Може, шкіряну білизну? Непоганий дарунок... До того ж інтимний. Але чому я про це згадав?.. Може, потім скажу. Мені зараз не до цього, бо ми зайшли до кімнати – накрилися ковдрою. Для того, щоб ані ви, ані вони нас не побачили. Не знаю як вона, та я й досі соромлюся...
Коли ми з Маргарет знову вийшли на балкон, усі сиділи. До нас докотилося це „Ом-м-м...”. Що, знову? Я стомився і більше не витримаю. Для одного дня, думаю, досить. „Щось сьогодні я не в формі”,- подумки мовив, після чого у мене запаморочилося в голові. Впав під їхню музику. Сонце сідало...
Далі є :)
Зворотній зв’язок / Feedback
e-mail: upt_@ukr.net
internet-portal: godevil.hut2.ru — присвята чорно-білій людині
hamster: sirko.by.ru — багато цікавинок стосовно моєї персони
ordinal identification number on our planet: 3180403011 — мій номер на цій планеті
