Давно-давно в одному селі жила собі бідна жінка. Була вона вже в літах. І нікого не було з нею поряд – ні рідні, ні чоловіка, ні дітей. Так спливав час. І затужила вона, що не буде кому на старість і води подати. Гірко плакала вона та все молила Святу Богородицю змилостивитись над нею. Чи то були почуті її молитви, чи так мало бути, та якось однієї ночі прокинулась жінка від дитячого плачу. Вибігла вона з хати і очам своїм не повірила – на порозі в лозяній корзині лежало двоє немовлят. Так у її житті з’явилось два сини – Остап та Назар. Хлопчики були двійнятка – лиш один гарний та рожевощокий, а інший – худенький та кволенький.
Синочки-соколочки росли виростали, з кожним днем радуючи свою матір. Бо такі були слухняні та роботящі. Вродою гарні та такі схожі, мов писані один з одного. Лиш Остап став парубком-дубом – великим та дужим, що міцнішого за нього в усьому селі не було. А Назар ні зростом, ні силою не міг навіть в найменшій долі зрівнятись зі своїм братом. Хворів часто. Остап завжди жалів свого брата, в будь-якій роботі своє дуже плече підставляв. А Назар добрим та мудрим словом серце братове зігрівав. Були вони дружні в усьому. Матір шанували і любили понад усе. І все було б добре.
Та лиха доля, видно, судилась Назарові. Занедужав зовсім, зліг, став згасати день при дні. Затужила мати старенька. Остап від брата не відходить. Що діяти, як допомогти, не знають.
Підказали їм люди, що десь живе чаклунка та знахарка, яка не одну людину зцілила. Вирішив брат іти до неї за Назара просити. Зібрав таку-сяку торбу та й подався у світ.
Йшов день і ніч, людей питаючи. І лиш на п’ятий день відчув утому. Вирішив попроситися у першу ліпшу хату переночувати. Сам того не знаючи, потрапив у хату до старої чаклунки. Відьма тільки глянула на нього та й каже:
-Знаю, здалеку ти ідеш. Велика біда тебе веде. Маю я для тебе добру новину – допоможу я твоєму братові. Але ти маєш виконати три моїх умови.
-Я згоден, - не роздумуючи, мовив Остап.
-Маєш до сходу сонця убити страхіття лісове, звіра-велетня, від якого нікому тут життя немає. Це буде перше моє завдання тобі.
Що робити Остапові? Пішов він того звіра чатувати. Цілу ніч билися вони, аж земля горіла. А на ранок знайшла відьма перед порогом своїм голову страхіття лісового.
- Бачу хлопець ти мужній, не злякався. Голими руками на звіра, якого ніхто не міг знищити, пішов. А чи згоден ти свою мужність за братове здоров’я мені віддати?
- Згоден, забирай! – відповів Остап.
- Слухай же друге моє завдання. За одну ніч маєш збудувати мені греблю, щоб хату мою не затоплювало водою, - сказала відьма.
Остап тільки посміхнувся та відразу й до роботи узявся. Мов пір’їнки, складав він камінь до каменя, і на ранок гребля височіла біля хати чаклунки.
-Бачу хлопець ти дужий, - схвально мовила вона, - та чи згоден ти віддати свою силу за здоров’я свого брата?
-Згоден! Забирай хоч усю! – відповів Остап, і враз відчув, як слабшають його руки.
Спробував було камінь з місця зрушити той, що за виграшки раніше був – а сили, як і не було.
- А тепер слухай і останнє завдання. Воно найлегше, але від нього залежить усе. Ти маєш відповісти мені одним словом в чому сила людська?
Задумався Остап, та не знає, що відповісти. «От би мені зараз Назарова порада в нагоді стала! То ж він у нас мудрий, а я так – гора м’язів, та й тих уже не маю!» Думав, думав, а тоді й каже:
-Не маю я відповіді одним словом, але знай, що за брата свого готовий і життя віддати! От лиш мати сумувати буде, бо ж так чи інакше втратить одного сина…
-Розумний ти, хлопче, хоч і не вважаєш себе таким. І добрий. А я такому ціну знаю. За це дарую тобі зцілюючи зілля, неси своєму братові, він чекає. І запам’ятай, хлопче, на все життя, що сила людська – в слові…
Сказала та й зникла, мов ніколи її й не було. А Остап поспішив додому, несучи зцілення рідному брату. Мати та Назар і не впізнали у ньому свого велетня Остапа.
Зробив Назар кілька ковтків чудодійного зілля і враз пожвавішав, повеселішав, життям налився і став зовсім схожим на Остапа теперішнього.
-Дякую тобі, брате! Серцем чую - нелегко тобі було дістати для мене це зілля. Та знай, що і я б для тебе життя не пошкодував!
-Знаю, Назаре! – відповів Остап, обіймаючи брата, - а ще більше зрозумів, що ні сила, ні мужність, ні й саме життя нічого не варте, коли немає здоров’я. А ще віднедавна знаю одну істину, що сила людська у слові!
-Так, брате, бо лиш людину Господь нагородив словом! І вага його не вимірна нічим. Тому кожен з нас має гідно цю силу використовувати.
Ось так і казка закінчилась. А брати собі жили щасливо ще довго. Та й дітям своїм, онукам та правнукам розказували про силу слова. Дякуючи чому і ми маємо змогу про це читати.
